Кожного разу, коли світ вступає у смугу геополітичної нестабільності, з’являються розробки сценаріїв «розмінів» територій та «зон впливів» між провідними гравцями планетарного військово-політичного поля. Теперішня ситуація у тому плані не стала винятком. Якщо до 2008 року всі розмови про кардинальні зміни у «зонах впливів» викликали скептичні посмішки, то тепер, після глобальної кризи, переформатування енергетичних ринків та «арабської весни-2011», скептиків поменшало, а прогнози стали майже апокаліпсичними. Серед тих територій, які згадуються у цих прогнозах, часто-густо виникає і Західна Україна, зокрема та її частина, яка окреслена особливими політичними та релігійними уподобаннями – Галичина.
Ще у 90-их роках на геополітичній карті, намальованій легендарним Семюєлом Хантінгтоном, Галичина потрапила до переліку тих територій, якими проходять так звані «цивілізаційні розломи». Хантінгтон вважав, що кордон між Православною та Західноєвропейською цивілізаціями пролягає десь по верхній течії Дністра. Галицький суб-цивілізаційний анклав ідеально попадає під ознаки такого пограниччя. Домінуюча Греко-католицька церква – гібрид між Римською церквою, яка сформувала Європейську цивілізаційну платформу і Східною, на базі якої виникли пост візантійські держави Східної Європи і Євразії. В ментальності галичан химерно переплелися і західний тип мислення, орієнтований на юридично оформлені норми суспільного буття і містично-орієнтальне мислення східних народів, які шукають суспільну істину у містеріях езотеричної справедливості.
Неподібність Галичини до Східної України, з одного боку, і на західних сусідів, у цивілізаційній схемі Хантінгтона пояснюється якраз ситуацією «вічного прикордоння». Звідти й напружений пошук «окупантів» (без яких для правдивого галичанина і життя немає) і своєрідне «мале галицьке месіанство», носії якого не мислять себе без ролі «українського П’ємонту». Така територія завжди є опозиційною щодо будь якої державної системності, до якої вона потрапляє. Так було у Речі Посполитій, в Австро-Угорщині, в СРСР. Так воно залишилося і в незалежній Україні, де галичани на двадцятому році незалежності раптом відчули себе чужими і знов «окупованими». Тобто, маємо класичну «проблемну територію», не бажану ніде.
Окрім того, Галичина історично не виявила себе як «територія продуктивна», означена певним високотехнологічним виробництвом. Якщо у Харкові роблять танки, у Києві літаки, а в Дніпропетровську ракети, то в прикарпатських краях за радянських часів виробляли лише автобуси ЛАЗ. Та й ті не відзначалися ані технологічною оригінальністю ані претензією на світовий тренд. Спроби розмістити в Галичині у 80-90-их роках минулого століття високотехнологічні виробництва не дали жодних позитивних результатів. Сучасна світова економіка присутня в Галичині хіба що трубопроводами, якими енергоносії течуть з Сибіру і Середньої Азії до Європи.
Отже ми й далі є транзитною, «цивілізаційно пограничною територією», яка шукає свої економічні і політичні «теми». В умовах «керованого геополітичного хаосу» 1991-2008 років така позиція не несла в собі кризового потенціалу. Але ситуація змінилася. Сили, які впливають на світову ситуацію, почали перехід до більш жорсткої і визначеної схеми планетарної політики. Найбільш небезпечними в тому плані стали останні зміни на Близькому Сході та утворення актуальної військово-політичної вісі Пакистан-Китай, спрямованої проти Індії та (в перспективі) проти США. В майбутньому жорсткому світі не буде місця для «держав що не склалися» включно, можливо і «нажаль», з Україною. Цілком ймовірно, що великі держави вже почали створювати сценарії поділу України на оперативні «зони впливу».
Найціннішою з таких українських «зон» безперечно є Крим, який зберігає свій статус «непотоплюваного авіаносця». На нього наклала оком не лише Росія. Китай вже почав будувати океанський авіаносний флот (так званий 4-ий Флот, головним кораблем якого, за іронією, стане колишній «Варяг» української побудови). Цьому флоту потрібні оперативні бази та аеродроми для транспортної авіації в зоні, максимально наближеній до регіону китайських економічних інтересів (Середземне море, Африка, Близький Схід). Раніше Піднебесна розраховувала на Лівію, але тепер там навряд чи колись з’явиться китайська база. Крим, відповідно, стає все більш актуальним. І те, що Голова КНР Ху Цзіньтао (№1 у списку найвпливовіших осіб світу) розпочав 18 червня свій триденний візит в Україну саме з Криму – виглядає «нюансом» знаковим і символічним.
Але у великих геополітичних іграх ніколи не буває так, що хтось отримує щось без розміну. Якщо в Криму найближчим часом виникне оперативна база для операцій майбутніх багатонаціональних сил ШОС (Шанхайської організації співробітництва), то, безперечно, Україна почне швидко втрачати залишки своєї зовнішньополітичної багатовекторності. Це вже не традиційна східноукраїнська «зона впливу» РФ з якою у світі всі, в принципі, вже змирилися. Між наново мілітаризованим Кримом і ракетними базами НАТО у Польщі і Румунії треба буде будувати «нейтральні смуги» та інші «білі зони» глобального розмежування. Думаючи про це вже тепер, геополітики все частіше згадують той «розлом Хантінгтона», котрий так «вдало» розташувався східніше від Карпатських хребтів.
В цих умовах великі держави можуть почати «підштовхувати» Київ до федералізації і утворення різнооорієнтованих у зовнішній політиці автономій. Це відчувають на Банковій. Недарма в ЗМІ з’явилися повідомлення про те, що теперішня українська влада не проти обмежити автономію Криму. Це симптоматично. Київ намагається випередити події і закріпитися на власних позиціях. Але глобальні процеси вже рушили і Україна може не встигнути застрибнути до останнього вагону. Якщо зі Сходу на Київ почне тиснути не лише Москва, а могутній євразійський блок, який оформлюється на базі ШОСа, зберегти оті пресловуті «власні позиції» нам не допоможе навіть консолідована позиція США і ЄС. Якщо ж ситуація стане патовою, то тут і вийде на авансцену «автономія Галичини», як тої розмінної території, яку відступлять Європі для збереження позірної української нейтральності.
Майбутня Україна може (не дай Боже, зрозуміло) виглядати як конгломерат автономій, формально об’єднаних спільною державною атрибутикою на кшталт прапора, валюти і фіскальної системи. В межах цього конгломерату, на системі складних політичних противаг будуть існувати маловпливова центральна влада і підлеглий їй паразитарний бюрократичний апарат. Але самі автономії можуть мати дуже різне наповнення свого реального політичного і економічного життя. На Галичині, зокрема, під егідою ЄС може встановитись місцевий етнократичний режим, подібний на сучасні етнократії Прибалтики. Якщо цей сценарій виявиться актуальним, то ВО «Свобода» може стати прообразом майбутньої правлячої в Галицькій автономії право-радикальної партії. Таким чином, Європа матиме «свій лімітрофний компонент» в Україні, який врівноважуватиме «шосівську» орієнтацію Східної України взагалі і Криму зокрема.
Галичину у такій схемі можна вивести за межі євразійських об’єднань, таких як Митний Союз (куди, скоріше за все, рано чи пізно «впхають» Україну). Отже, може в певних рамках та схемах «воскреснути» ситуація початку ХХ століття, коли Галичина була частиною Австро-Угорщини, а решта України входила до складу Російської імперії. В Галичині українці отримають мовно-культурний анклав, а на Сході «український совок» житиме у звичних для них культурно-цивілізаційних умовах євразійського простору. Зрозуміло, що така схема має в мінусі національні інтереси України як цілісної держави, але такі інтереси в сучасному світі потребують тої верстви, яка готова їх захищати. В Україні ж поки що ми не бачимо ані притомної політичної сили, ані фінансової групи, які б не стояли на відверто компрадорських позиціях.
Інше питання: чи зможуть галицькі політичні і господарські еліти перетворити автономну Галичину на другу Естонію. Тобто забезпечити стабільний і самобутній розвиток невеликої центральноєвропейської території, перетворити її на охайний і любий туристами регіон. Це питання дискусійне, враховуючи «досвід» місцевого самоврядування останніх десятиліть.
Аналітична группа «Фіртка-Магус»
