Наступного дня зранку о восьмій Мотря вже чекала біля деканату заочного навчання. Ошатна, елегантна, як з голочки, звісно, про декольте і глибокий виріз в спідниці подбала, вона ґречно і тепло поспілкувалася з деканом, перш ніж відвідати першу лекцію в семестрі з подальшим, в планах, так би мовити, спрощеним балансом негативного сальдо у відвідинах нею навчального закладу і оцінюванні її знань викладачами; бодай деякими.
Мотря потребувала диплома та вищої освіти, так, адже більше лише за саму неї держава потребувала, окрім юристів й економістів, політологів, екстракласу. Річні навчальні курси з практичної психології і психотерапії, які вона пройшла, отримавши на руки воістину значущий папірець, і плодами яких вона час від часу послуговулася відносно інших в професійних і не дуже цілях, не наповнювали до краю її самолюбство, її амбіції не лишень «людини одягнутої/роздягнутої», а й «людини думаючої» передусім. В оптимальному вираженні: «людини думаючої одягнутої/роздягнутої». А в найбільш честолюбному, найбільш омріяному: «гомо універсіум» ! Себто має бути: «думаюча за всіх, одягнута і роздягнута за всіх» ? Чи з усіма ? Але, якщо справді такий помисл мав місце, то десь глибоко у підсвідомості, куди когнітивній психодисципліні не варто надто занурюватися, з огляду на її самодостатні висоти, протилежні спіднім глибинам, потенційно замуленими психоаналітичними викрутасами новітніх «докторів F», що рідше, аніж прийнятно вважати, здатні достукатися до…
Отаку позицію відстоювала Мотря, в перервах між позиціями перед фотокамерами і модними дизайнерами.
Та у випадку з деканом, людиною запенсійного віку, довелося ще й до всього відстоювати власну честь, ґречно й тепло: елітного коньяку з Шампанських земель і кілька шелестких папірців Єврозони, бачте, йому здалося недостатньо, він Езопом завимагав рандеву на нічку – і галопом.. В пічку тебе, пенька старого, вогнику захтів жасного зі мною, я що тобі дрова чи твоя вдова, ще не призведи боже ?!.. Навідріз Мотря відмовлялася йти на прив’язі в декана, навіть на день, на годину, хвилину, проте задля ладу вдала із себе Ладу, нашептала по-секрету, що готова до декрету, а головний чинник, причинник цьому є сам пан ректор данного університету. Оттакої, Мотре, ти загнула, добре, що тебе декан бачитиме раз на півроку. Декан отверезів в мент і вщент. І хоч не вибачився, полінувався одверто, проте подякував ще й як одверто, побажав наснаги у науках і здачу видав поспіхом на руки. А за тим наполіг ще й на поверненні пляшки, мовляв, непитущий чол він аніскілечки. І Мотря йому подякувала і побажала міцного здоров’ячка, нев’янучої енної молодості, покладливих студенток і обійняти колись-таки посаду ректора, або бодай пережити чинного голову, більш питущого.
Залишивши по собі декану в кабінеті ефемерну парфумерну феєрію Есте Лаудер , як згадку про швидкоплинний, переривчатий флірт, вона невагомо-і-вагомо пливла університетськими коридорами, сходами, минаючи пороги чорно-зависних очей стаціонарних студенток, не для порівняння з нею пассіонарних, сексуально стурбованих студентів та й просто чи загально стурбованих навчителів. І знову маленька звитяга, але така яскрава і приємна, що аж ємна на всю душу !
Мотря надибала Леру в черзі за заплатою за навчання біля каси. Як і вона, Лера правила за модель, щоправда на даний час в найбільш конкуруючій з осередком Мотрі агенції. Вона була також нічогенькою: вище метр сімдесят п’ять, легше шістдесят кіло, світлі очі, світла шкіра, довге до пояса рівне золотаве волосся, широкі уста, як у Камерон Діаз, рум’яні щічки, як у…(?... ну, точно, не як в алкоголіка), фігура струнко-пласка, сірниковий варіант, що догорає, але не згорає, яскрить, палає, сам за себе промовляє: хачу слить зажигалкой, но пака, відна, нє судьба, абідна, на… на-на-на-а; верхній одяг яркий, дорогий і відвертий, взуття не в нуль і не в мінус, ясно що, – щоб не бути багатослівним: Мотря мала інтенсивну і екстенсивну перевагу над нею. І разом з цим вони були чи не найліпшими подругами, аж навіть іноді нерозлийвода.
На відміну від Мотрі, Лера вже була здобула одну вищу освіту – закінчила з відзнакою факультет телебачення і кіно в університеті Поплавського. Не переобтяжена основною роботою моделі, Лера вела на телебаченні одноосібно прогноз погоди до опівночі і пророцтво долі в співавторстві з циганкою Рітою після опівночі. Траплялося, вела вікторину для дорослих, також після опівночі(допоки подібні трансляції кляті державотворці не делегалізували), коли Ріта змушена була віддавати перевагу не телестудії, а поза табором барону. Мала двадцять три роки і три місяці прожитого життя, досвіду модельного життя два роки. Мала клепку в голові і багатий сексуальний досвід, адже мала багатообіцяючого, гіперперспективного банкіра-жениха з Горлівки, що вже рік і пів як перебрався північніше, центральніше. Мала канал в Youtube, де розповідала «как стать ультракрасівой і мегауспєшним», і двадцять з половиною тисяч підписів. Коментарів принципово уникала читати і відписувати. Багато мріяла, переважно мріяла, бо була людиною, що називається, не теорії, а практики. Мріяла про запаморочливу кар’єру телеведучої каналу СТБББ, вести усі підряд мультирейтингові ура-народ-шоу і затьмарити харизмою у найближчій перспективі четвертого розміру грудей і інтелекту та ерудиції вже тепер усіх-усіх телеведучих жіночої статі даного каналу, а в подальшому і зовсім витіснити на периферію регіональних мас-медіа, жебрати з клунками на плечах; мріяла одружитися з Горлівським банкіром, не затягуючи; мріяла народити двійню і прожити щасливо в шлюбі зо три-чотири-п’ять років і один-два так собі, мріяла залишатися добрими друзями з усіма своїми колишніми; мріяла про новенький родстер BMW, віллу на Мальдівах, мішок стовбурових клітин не швидше, ніж через двадцять років, злітати в космос не пізніше, ніж за десять років, і повернутися, або не повернутися, якщо виявиться, що десь існує краща планета, з кращими умовами (наявність в інших зоряних системах СПА-салону люкс-класу– імперативна вимога); мріяла і вже широко провадила боротьбу у світі з бідністю, боротьбу за мир у світі. У всьому світі ! Від місцевих секонд-хендів, критих і некритих продуктових ринків до керамічних базарчиків північної Африки, узбереж Анталії і кармічних нічних клубів Таїланду. Вважала себе патріотично налаштованою людиною і критично по відношенню до існуючого в країні політичного режиму(хоча не всім розповідала про це..), а тому, як кажуть, сам Бог велів вчитися на історика і політолога. На тому ж курсі, на тому ж потоці, у тій же групі, що й Мотря.
Спочатку, зустрівшись, вони мало не посварилися серйозно, позаяк обоє, не зговорюючись, обрали парфуми одної марки і напшикалися трішечки понад норму, буває. Та потім, сплативши за рахунками, весело і шумливо потопали в студентську піццерію, пережовувати наболіле.
Розпочалися пари й лекції, через те в піццерії було відносно не густо, відносно не густо. І та, і інша взяли по грибовій піцці з томатним соком абсолютно однакових величин(неправда: у Мотрі грибів було більше на недопеченому тісті і пахли вони свіжіше, ніж в Лери; зате Лера краєм ока бачила, як продавщиця зі стакану, що призначався Мотрі, коли та штурмом шукалу мєлочь в гаманці, прудко руками вийняла мертву муху ); і від круасану з шоколадом не відмовився дехто, та й сіли щебетати про життя-буття.
Оскільки дівчата мали ще далеко не одну непроговорену тридцять разів тему для діалога, то їм не завадила кавуся і цигарка, хоч би як працівники закладу переконували їх, що тут палити заборонено – де вивіска з вище переліченими попередженнями ? Роботу юриста на себе брала, як завше в подібних situations, Мотря, а чи то якась Лера, чи то якийсь Валера – за нашого свідка. І адвоката, і прокурора, і третейського судді, розмаїта, як трембіта, Мотря, – супракобіта ! І цього разу сей процес, не ексцес.., вона виграла з розмахом і розгромом.
Дівчатка до ранку б галакали, не помічаючи рухів сонця і землі, як би врешті не згадали мимоволі, за якими-такими знаннями вони сюди приїхали їх відрами, бідонами бездонними черпати.
Дівчата крадькома постукали у двері лекційної аудиторії, відчинили, поріг не перейшли:
- Добрий дєнь, прабачте за апізднення, ми трамвая чекалі, а він почіму-та не приїхал, затримался, га… Можна зайти ? – Мотря доручила право речника Лері.
- Доброго дня, вибачаю за «апізднення», прошу проходити і займати місця, лекція ще триває. - попустив лектор.
Дівчата навшпиньки на каблуках прокралися до шостого ряду парт, який тягнувся під кутом 135-140 градусів східцями вгору, приліпав до вищих і нижчих рядів і відповідно градусів, а вширшки пролягав через підйом/спуск на метрів тридцять ламкого і прадавно не фарбованого дерева, там і отаборилися.
- Дура, не «апізднення», а «запізднення», - поки східцювали, Мотря картала Леру філологічно і географічно. - І не «трамвая», а «мітро» - нада умєть інтіпрітіровать глобальніше, модерніше – я тебе как учила ?
Одночасно, поки розкладалися, обкладалися олівцями, ручками, зошитами і планшетами, обдивлялися напівпусту залу, напівповну здебільше провінційними, неестетичними заочниками, які для них були абсолютними інкогнітами, як для тих вони були.
Лектор, п’ятдесятисемирічний професор філософії і доктор історичних та політичних наук, Октавій Августинович Мазур, був людиною глибоко шанованою у науковому і навколонауковому середовищах. Утім, знаходилися, звичайно, такі, які не оминали позаочі можливості, зрідка в очі, діткнути його за подеколи і часто непослідовність в поглядах на ту чи іншу політичну ситуацію в країні, режим, систему, за конформізм, за співпрацю з антинародною владою або, навпаки, працю на популістичну опозицію і в подібному руслі лилася критика на ще не всю сиву голову і бороду професора Мазура. Вочевидь, передовсім, ядром подразника слугувала його діяльність в особі директора інституту політичних стратегій «ДемоЖезл», а ще раніше, і ще очевидніше, власника і керівника маркетингової компанії «ЛіберСкіпетр». Крім того, ставилося в провину Октавію Августиновичу «надлишкова та нерідко інваріантна міфологізація виразно антропогенного фактору» в його книжках, монографіях, підручниках, статтях та інших працях. Та чи то внаслідок натиску ворогів, морально-психологічного дискомфорту, чи розчарування поточними, минулими і прогнозовано прийдешніми процесами в суспільстві, на всіх його щаблях, за які він частково таки вбачав власну провину і, наодинці сам з собою, не забезпечував своє «Еґо» інтровертивними алібі, він начебто з певного часу остаточно зав’язав з роботою політтехнолога, хоч продовжував пасивно, без найдрібнішого ентузіазму раз на тиждень «ходити на роботу» до свого інституту ПС. «ДемоЖезлу».
Що відтепер дійсно являло для нього таку собі віддушину, то це численні виступи перед студентською аудиторією різних ВУЗів, власне, викладацька діяльність у повній своїй вираженості, не лишень на Батьківщині. А також свого роду рятівним колом було для нього писання книжок і ессе в культурологічні журнали, як правило, в такі, що видавалися в іноземних, переважно західних країнах, в своїй країні вони ледь животіли, як правило. Вів колонку в тижневику на філософськи-політично-економічно-і-культурну тематику, де висловлювався доволі відкрито і не раз вкрай різко з приводу всього і всіх, як наслідок несподівано для свого темперераменту нажив епітету «псіх», як м’якіший варіант «противсіх»; а також вів півгодинну радіо-передачу вечером в четвер, гостями якої доводилися, найчастіше, всілякі арт-хаусні, авангардні штукарі і інші маргінали. Часто давав інтерв’ю, часто був проханий до суспільно-важливих ток-шоу, в ролі як не арбітра, то порадника, то ще якогось «елітаря-провадиря», ну, й відтак з недавніх пір довго, марудно змушував себе і інших до великого і маленького взаємовигідного компромісу.
Доктор Мазур особливо не зважав на терпимий рейвах в авдиторії, мовби перебуваючи «на своїй хвилі», викладав матеріал в міру схвильовано і наполегливо, вдумливо, виразно, безперервно і фактично без підглядок в конспекти, і незрушно стоячи, лише час від часу любив пройтися від дверей до вікон, від вікон до дверей, немов за якоюсь невловимою відповіддю, що полонила інший шар його свідомості, а може і не інший, а може і не полонила. Його висока, зовсім не огрядна, хоча масивна, достатньо плечиста і спортивна, як на його вік, постать, з делікатно вистриженими вусами та бородою такого собі європейського інтелігентного аристократа, десь-так кінця ХIХ початку ХХ ст., густою зачесаною назад шевелюрою і глибоко посадженими розумними очима, так і хочеться сказати, трохи страдника; до цього ще додавалися: чорний твідовий костюм, бежева желетка, тінисто-синій метелик, дивної геометрії блискучі запанки на рукавах, швейцарський раритетний бреґет з-під кишені і високо понад 100 пунктів IQ – все це в купі відразу надало йому в очах Мотрі якоїсь невиясненої, одначе цікавої, магнітної, навіть пікантної ваги.
- …тричі народжений Діоніс. – ораторствував Октавій Августинович з місця стояння. – Першого разу він народжується від мертвої Сімели. Сімела – царівна Фіванська, молода, красива дівчина, як ви знаєте, кохана Зевса. Кохана верховного бога, - багатозначно зітхнув Октавій Августинович.
Лектор відволікся на прочитання sms, що бамкнуло йому гучно, збивши з дороги до вікна.
- Як зовуть цього дядю ? – спиталась Мотря одногрупницю спідтишка.
- Цзе вродє Мазур. Праххвєзор кокой-та. А цзе вродє фалософфія какая-то. Мнада би пасматрєть в каліндар, шо ет в точняку за лєхцзия ? – закопошилася Лера на парті.
- Лєр, аддбой, да какая в пєнь-пільмєнь разніцца, шо ета, глав – шоб всьо било чіккі, і міня, у тібя, і у нас вмєсті. І бєз мєсті. Шо нє ? – вгамувала Мотря Леру, але їй закортіло послухати більше доктора наперед себе, ніж діву зліва від себе.
- Точічно замєтіла, ти Мотя. - не дала їй такої чистої можливості Лера. - Хотя, ти знаєш, я с Софьєй Філоновной дружу нєплога давно. В прошлам сімєстрі, нєт, вєрняк, в позапрошлам, палучіла зачьот бєз прізєнтав вааппщщє, прікінь ! Ти помніш, нєт ? Ночіньку пасідєла дома – і діньок схватіла за бораду харошший, как боженька !! Щасс, правда, сука-забила, шо ет бил за тріфірат ?.. Філ какой-то… Ім’я такоє пріятно запомінающє в ніво… То лі Хабар, то лі...
- Башляр.
- Імінно, Башляр ! Он їщьо пріпаріравал мнохха пра агоньок, вадічку…
- І кра-са-тіщє.
- І красатіщщє, точь. Мда, Мотя, ти шарік заїмєла йомкій.., - заздро похвалила подруга подругу.
- Я, Лєрчік, казать тя па правді, вапшє, скажем так, з нідавніх пор чуствую сібя… ну ні просто афігєль, а Афігєль Ахуян Афігенович ! Ось як звуть маїво сама-чустві-Я.
- Тіпа как, трєбую широкіх абьїснєній ?.. – позеленіла від ЗДРЩВ Лера. - Он шо, арм’яшка чі узбєк ?
- Очінь смішно… Я гаварю тібє об абстрактной катігорії, ні про зовсєм фінамєн, хоча, канєша, да, я фінамєн ! Карочє, я стала лучче, намного, а как-як, ні в курсі пака. Но для тібя: счітай, шо п’ю вітамін А я, дла пам’яті. За ріцептом мого второго «Я». Хі-хі.
- Вправду ? А водд я смутно пріпамінаю, как звалі тваво, кагда нашу группу тагда паділілі билі папаллам. Ну, тіпа філа, разумєєтса, кагда маво звалі Башляр. Тваво…щасс, щасс – пріпамінаю, кажись.., - справжні дрижаки забились в Лериних звивинах, - шо-та такоє страшно запомінающє, то лі Батий…
- Батай.
- Да, да, канєшна, канєшна. Мда… а ти, відать, внатурічкі пахарашала умом !.. Но, как говарят тоже умниє люді, ні єдіним умом…
- А хто спорить з умними ? З собою ж не поспориш ! А з тобою можна вполнє… Шучу, Лєра, шучу, ні відісь на правакацию і не дуйся, бо вигонять з ТБ втришия за насос в щіках. Я так люблю тебе, коли ти тупо, но так красіво і блістящє улибаєшся не на каміру, - усміхнулася приязно до Лери Мотря.
- А я – тібя, - відповіла посмішкою Лера.
- Давай вдвайом і молчя мінутку паслушаємо сіво мислітіля, ладок ? Дякі, Лєрчік, а вдруг ти опьять здаш без лаве - чіста умом чістим !?..
- …Значить… На чому я зупинився ? - закінчив напружено сліпати меседж лектор. - Ага: трикутник Зевс-Сімела-Гера. І Діоніс- квадрат, так би мовити. Отже, край гармонії стосунків між безсмертним богом і смертною, хоча й принцесою, аристократкою, поклала дружина Зевса, богиня шлюбу Гера. Ревнива богиня порадила Сімелі, з’явившись в тілі старої жінки, аби та попросила Зевса, щоби той явився їй у своєму істинному образі – головний олімпієць, як ви знаєте, багатьом, не одній Сімелі, полюбляв з’являтися під різними приводами, хоча, здебільшого, під одним весь час, і в образі змія, і в інших.., не варто зараз на цьому детально зупинятися, втім варто, мабуть, сказати, що Сімелі він являвся в людській іпостасі. Пам’ятаєте з древньоіндійського епосу «Махабхарата», як героєві Арджуні у виді Крішни явився бог і страж всього світопорядку Вішну. Крішна це восьма аватара Вішну, нагадаю. Арджуна перекладається як «білий», «світлий», Крішна – як «чорний». Можна сказати, що «чорний» божественно явився «білому», і «білого» охопив небувалий екстаз від цієї яви. Вони – кохалися, так, так. Авжеж. Зевс і Сімела – я маю на увазі, звісно, звісно. Боги в усіх міфах світу не позбавлені, здавалось би природно людських пристрастей, у них вони часто-густо гіпертрофовані, а чимало психофізіологічних рис у людей мовби успадковані від богів. Зокрема чуттєва сфера. І ось на те вам: Зевс у всій своїй моторошній красі; хотіли правди – отримайте правду; і помріть за неї тепер.
- Кумєдний чувачок, - пирснула Лера. – Как ти думаєш, Мотя, коковой он в постєлі ? – з тим самими несерйозним виразом обличчя спиталася у Мотрі.
- Как постєліш, так і буде. – відповіла Мотря з менш несерйозним, а Лера ментально почухала потилицю собі.
- Ти щітаєш, шо мужччіну мужжиком дєлаєт женьшшіна ?
- Аднадвухзначна. – відрізала Мотря, дивлячись не на неї.
- То бішшь ?.. Ну да ладна, нє хочіш раззкривать мєлкії сікрєтікі, нє надо, я тоже астарожнічать прідпачітаю в больших вопроссах, ти знаєш. Кстаті, я тут нідавно кніжку пріінтірєснійшшую прачітала, називаєтса «Женщщіна с Віннєри, мужччіна с Марсса». Аффтарь…какой-та Джон, блін… Джон Грін Грей, тачняк. Так вот он, йетат Джон Грей Грін… аказиваєтса – ми с нім єдіномишляннікі !
- Він тоже каждоднєвно нюхає ромашкі і одриває ліпєсткі їм, коли насморк ?
- Неа, він тоже шщітає, шо в нас мало общщіво, но ми всьо равно рожждіни друг для друга. Ми і мужжикі, я імєю в віду. Послє таво, как я прачла ету кнігу, ету біблію(!), я вот сібє падумала, а может і мнє занятся на полнам сірьйозі напісанієм кнігі ? Как би в атвет на дісскурс Джона, но ета будєт как би раманн. Ти как щітаєш, Мотя ?
- Ну ти же з нім согласна, так нафіга тобі ці качєлі пісатіля ? Рама-рама-ни ?
- Ну же ні вав-всьом, Мотя.. А слава ? А дєньгі ? А реноме ? Єслі б мені, напрімєр, нравіліся мальчікі до трінадссциті, как Джоанн Ровлінґ, я би падумала пра міліардди, даже пускай би міня тожже заставлялі всячіскі думать о старших мужччінах і нє абіжать із-за стресса смєртью маліннькіх, а так мільйончікафф чітірє, для начала, впалнє хватіт. Нє думаю, шо грівінь. Я тут даже іздатільств нєсколько намєтіла сібє на нєвсякій пажжарний (тачкає Galaxy): Абабагалаблама – как ні странно – наше, мєсноє. Ідьом дальше: Галімар… Офіс – Франция, Паріж. Ти била неаднократно в Паріже, ти тама жила, как дама, воно нармал, не галіме, бо чесна гавворя, назва тоже смущає крапалік..?
- Нармал, нармал, - беземоційно реагує Мотря, вкотре поглинута не турбаціями сусідки.
- А ти, Мотя, ти чітала «Женщщіна с Віннєри, мужччіна с Марсса» ?
- Слухала. Аудіобук.
- І как, панравілося ? - навіть не думала призупиняти «питку» Лера.
- Ром з каньїком біше. Я бухая була, чи з будуна ?.. Не скажу ща точно.. Патом, дарагая, патом.
- А ти магла би напісать кнігу, как я магу ?
- Я вже написала.
- Шо-о сірьожжа ?? Ти нє шутіш ?.. Пра шо-о ана ? Как назвала ?
- Пра бєзпакойство.., пра шо ішшьо ?! Називається: «вОно – з Плутона».
- Как би знакомо названіє…
- Как би ні слішком… Оно недалеко од тебе.
-…Отож, верховна богиня Олімпу, - а Октавій Августинович просував свою тему, - так до певної міри допустимо казати, запекла ревнивиця Гера, попрохала, порадила людській дочці - і та, звісно, виконала. Бо ж богиня звернулася, неабихто, як ви розумієте!.. Зевс, повторюю, являється їй в істинному лиці, тобто, як ми усвідомлюємо, відбувається ніщо інше як явище, дефінійоване в теології – теофанією, і, побачивши все оте, як воно є насправді у божественного Зевса, не витримує бідолашна людська свідомість Сімели. Вона вмирає. Від самого акту з’яви. Бога. До-речі, вельми цікава річ: ймення «Сімела», воно, по-перше, друзі, дуже прадавнє (сказав ОАМ з глибочезним придихом, і, ніби волів сильно втаємничити слухачів); і за думкою сучасних філологів, однокореневе з іменням… – воно, до слова, має фракійську генезу, етимологію, ім’я … - воно однокореневе зі слов’янським словом «земля». «Земля». «Земля». «Жеміна», по-литовському, а литовська мова, пралитовська, як ви, мабуть, знаєте, вважається однією із найбільших ветхих індоєвропейських мов в світі. Відповідно, сучасна литовська є однією з тих живих мов, що оптимально не розірвала вщент коріння з днедавніми віхами простору під назвою «Європа». «Європа». Так.
- Слушай, Мотя, а как думаєш, он дєнюжку бірьот за екзо свойо ? Єслі такі дак, то напрямік ілі тока чєрєз посрєднікофф, куд-ку-дак ? – похопилася Лера тривожно.
- А в нас по цьому екзо, не залік ? – зустрічне питання задала Мотря розмірено.
- Неа, нє залік, да вродє би..
- Та брозь, Лєрчік, єслі раньше заучіла на зуб, то шо тіпєрь ні зможеш ? Ілі ти отвіргаєш ідєю прагреса, як іноманєнтную і чуждую человєчіскому терра-битію ? Терра-онто ?
- Ччаво, ччаво ?? Я прогріссірую бєз таво і бєз етаво єжиднєвно, мнє твайо Торонто, Мотя… Мнє тутачкі і с сабойчіком прілічно харяшшо. Шо-о ??
- Лєрусь, ти антібитуйствіющіє Нічьто-о. Не дуйся, ето од «Нічтяк».
- Усьо когда-то вознікло із Нічтяка, слєдоватільно Усьо должно когда-то вєрнуцца в Нічтяк. Разві нет ? Водд відішш, я ттоже смарт-ґьорл лайк-ю. Но ккак Нічтяк вєрнуть к сібєє, Мотя ? - воістину онтологічний запит, позначений трагічною універсалією, вихлюснула Лера з себе і адресно направила іншій жінці.
- Ти старт-ґьорл. - надіслала відвіт інша жінка по-іншому.
- …таким чином, Сімела помирає. І мертвою народжує немовля чоловічої статі. До-речі, на шостому місяці народжує.. Число шість – саме по собі доволі цікаве…, але зараз не про нього йдеться мені. Мертвою. Нема одностайного і стійкого погляду у дослідників на те, чи Сімела народила внаслідок колосального стресу, цебто передчасно і ще не зовсім мертвою.., як це іноді трапляється не лише у міфах, на жаль, чи вона народила свою дитину саме через те, що померла… Так це чи інак це, а, скажімо, супутній і не менш важливий факт залишається в нас незмінним: Сімела вмерла, Діоніс народився. Загострюю вашу увагу також на тім, що багатюща канва універсального міфу або мономіфу, як би означив Джозеф Кемпбелл, весь час наголошує і наполягає: з мертвого визріває живе. Тобто, не просто: на зміну мертвому прихожить живе, а мертве породжує життя, - хоча я допускаю, що різниця іноді в сенсах не лишень викривлюється, а й справді зведена до мінімальності. В зв’язку з цим, прослідковується певна паралель вже з єгипетським міфом, в якому вмерлий бог Осіріс специфічним способом запліднює живу богиню Ізіду, дружину заодно сестру, щоби на світ зміг появитися бог Гор, який перегодом відомстить убивцеві свого батька злому пустельному богові Сету і воскресить Осіріса, який продовжить своє царювання в країні мертвих, віддавши вищий світ Горові. Воскресить. І «грецький» Діоніс, подібно до Гора, теж воскресить з часом матір свою Сімелу, надасть їй гідне місце серед богів і богинь на Олімпі. Там, як бачимо, головним чином андрогенний аспект задіюється в створення життя, навіяно східним мотивом, тут гіногенний, західним. Хоч з цими координатами все доволі умовно і розмито, не варто надто зациклюватись. Знаєте, так: «андро» приналежне до чоловіка, «гіно» до жінки ? А «андрогін», не плутати прошу з «андрогеном» - гормоном чоловічим, домінантно чоловічим, нехай буде так, а-а-а.., значить, «андрогін» - двоєдина істота вищої метафізики. Нехай буде так. Повинні знати добре, Платона всі, гадаю, читали чи бодай чули цю його превідому історійку ? (всі поважно і підтверджувально кивають.) Відтак повинні розуміти, що андрогін з гермафродитом, дитям Гермеса і Афродіти, бога торгівлі, обману і богині кохання, сексу, мало насправді спільного мають. (всі поважно і підтверджувально кивають.) Але зараз мені йдеться не про це. (всі поважно і підтверджувально кивають.) Проте.., як вже казав, паралелі між різними і різнонародними, з вашого дозволу, міфами простежуються нерідко напрочуд близько. Взагалі, міфологічна тотожність світу – тема доволі ємка і копітка, зате істинно вражаюча. Це ще доводив такий дослідник як Дюмезіль, один із найбільших і найпопулярніших адептів індоєвропейської теосистеми на спільній платформі, - чули, так, це ймення ? може хтось, щось читав..? піднесіть руки, будь-ласка..?(ліс рук, деякі заочники по дві вгору.) Ну… молодці, молодці. Справді похвально, якщо правдиво.. Так от, продовжу, з вашої санкції, покваптесь виправити і вилаяти, якщо вгледите фальш в моєму правому оці.., - пожартував професор, але ніхто не засміявся в своїй бундючності і замкненості, тільки двійко милолицих дівчат запустили бісиків, мов зайчиків дзеркальних, і на одній з них лектор відкрито зачатував свою увагу, однак спромігся поновити монолог: - Таким чином в нас, Сімела помирає, Діоніс народжується. І що робить Зевс ?
- «І що робить Зевс ?» - читає він з Мотриного личка, неначе із всезапитуючого і всезнаючого єдинораз; все-квітучого-враз.
- Зевс забирає його до себе, точніше – в себе, щоб не дати йому, занадто кволому, померти слідом за Сімелою.
- «Та невже ?»
- Так. Зашиває в стегні.
- « В якому ?»
- Лівому.
- «Нафіга ?..»
- Перепрошую ?.. Перепрошую…, вважатимемо це алегорією якоюсь, символічним інакомовленням, а як інакше ?!.. (він приневолює себе до нейтралізації погляду.) До-речі, Діоніс означає «той, що дарує радість». - він таки не втримується, щоб не зиркнути на Мотрю і побіжно Леру.
- … ой, Мотя, чуйка в міня ні в шутку раззигралася, ні прініссьот він нам радоссті, прідьоцца рішатть грєчкай лібо какк ?..
- Чо грєчкай !? Полюбовно. Умом.
- Ну да, любовно, с умом, я о том же…
- Нє, нє, ти не поняла..
- А давай я щасс узнаю всьо точічно прідєльно о ньом. – запалилася відвагою Лера.
- Ти шо собралася дєлать ? – злякалась Мотря не жартома.
- Щасс мнє прєдоставлять об етом дяпікє всьо, щасс я вівідду їво на чістую водду, - затачкала планшетник Лера в динаміці “hot&hard”. - Тута да болі фіговий Wi-Fi, млять, но наши ні здаюцца врагамм, акупантамм ! Пашлю-ка лучшше ммс-ку я, упрастімм сібє самі ізвілістий путь, партізанни !
- Запєй іщьо, дура, - роздраконила своєю поведінкою Лера Мотрю.
Лера не церемонилася: спрямувала камеру планшетного комп’ютера чітко на професора, і – чіізз ! Октавій Августинович не встиг посміхнутися, ні кліпнути…
-…Зевс недоношеного Діоніса приймає до свого єства, в свою плоть, в своє царство плоті, ерогенну, фалічну (!) зону, по суті. Іншими словами, відбувається те, що греки називають «ентеос». «Ентеос». Обожнення, обожнення. Не «теозіс», як в християнській традиції, що передбачає уподібнення Богові – шляхом тривалого послуху йому, слідами і тернями Христа аж до постесхатологічного царства небесного, де лише там можлива істинна свобода і благодать за умови, знову ж таки підкреслюю, істинного проходження, …а ентеос – свого роду царство небесне, що дарується вищою істотою, в даному разі Зевсом, вже і негайно. Якщо апелювати знову до іудео-християнської традиції і дещо, так би мовити, спрощувати, хоч і не викривлюючи суті, ні, не думаю, то пророк Ілля, Еліягу по-гебрейськи, і праотець Енох, майже сучасник усім вам відомого Ноя, які, як сказано в Священному Писанні, з землі живими були взяті на небо – оце якраз яскравий приклад Ентеоса. Для всіх інших праведників, старозавітніх, новозавітніх – Теозіс. Для праведників. Теозіс.
- «А для індіґо що ?» - чийсь голос з густо засіяних верхніх рядів життєствердно завдав звучання, чим розвернув «нижчі» голови на 180 і вгору.
- « А дєті цвєтов ?» - підхопила інша «висока» голова.
- « А масони ?..»
- «А депутати ?..»
- « Бландінки, як ?..»
Вірусна хвиля виникла, зверху-вниз, знизу-вверх, в якій хто-хто, а дві дівчини в шостому ряді і гарному наряді участі не приймали, зате потішалися гарно.
- «Хатім Ентеос ! Далой Теозіс ! Всєм Рай на Зємлє і Нєбєсах ! Сначала Тут, патом сразу Там ! Бога нєт ! А крєдітав і замароженних дєпазітав тєм пачє Нєт!!! » - продекламував якийсь горішній пророк-заводило і здобув свою ситну, жирну пайку оплесків і заохочувальних свистів.
- Товариство.., шановне.., лекція наразі не завершилася, настійне прохання вгамуватися, не перетворювати на гармидер.., - попросив монокультурно полікультурну аудиторію напівусміхнений Октавій Августинович. - Ваші вимоги поза моїми можливостями, ба навіть компетентністю, даруйте.. Здатен тільки пообіцяти, що в сфері ноуменальній, в сфері ідей усі ваші дезидерати будуть навряд чи уповні задоволені, тут знову даруйте, зате почасти враховані. Та точно не на цій лекції. Не сьогодні.
- … Маза-факел !... – застогнала Лера, вчитавшись в ммs-меседж, що прийшов на її адресу в планшет, з новою текстуально-фотографічною інфою щодо головного героя. – Знающіє люді пішут, шо он чілавєк-нівідімка. - озвучила вона Мотрі, мов приречена до страти, поки околишній шквал потроху спадав.
- Шо це значить ?
- Цзе значить, Мотя, жестьь ! Он нє бірьодд взяддкі ні прі какіх условіяХХХ !!!
- Ріспєкт і поважон, видно, он не старий піжон і не хрон – прінциповий, забезпечений і проста культурний чол.. - дихотомія вражень від професора логічно розкидала дівчат по різних таборах цінностей.
Лера потяглась за гаманцем, обшитим коштовними квіточками, і звідтам на парту доставила згортку інтернаціональних грошових купюр.
- А я с дєтства прівикла вибівать свайо любімі путямі. – оголосила вона хрестовий похід. Чи то пак – касовий, кешовий..
- Счіслівоє в тебе дєтство було, Лєрка, іскрінно завідую. І желаю дальнєйшого успєху в старості.
- А всьо же, Мотя, твая мисль для міня нє пустоє мєсто, - вона явно потребувала помочі. - Скажи, падруга, хто с ніх лучший, – вже не скручені в клубок зменшені портрети Грушевського, Джефферсона, Лінкольна, Сковороди та інших видатних постатей світової історії розляглися просто посеред парти для огляду.
- Мазепа. – розцінила Мотря, не довго зважуючи. – Но ето, как ти понімаєш, уви, суб’єктивно. Зато виграшно для мене – как дохуа твоїх Грушевських і Грант Уліссів. Нєт, не Уліссів, нєт не Грушевських… - Петропавловскіх крєпостєй і пенісів Аполонових. Іґзетлі.
- Тібя сіводня ххрєн паймьошш, - на цей раз роздраконилась Лера. – Мужччіна, рицарь с араматам ботанічіского будяка, ізвольтє, сударь, размінять у вас Лєсю Українку, Шевченка і Франкліна па налічаї ? - звернулась з проханням вона не стиха до сусідуючого через праву руку джентльмена в поцінному костюмі з галстуком кольору тюремної стіни.
- Вам, судариня, пабольше Лєсі ілі памєньше Лєсі ? Ну,тіпа, разбіть ви желаїті, вєрно лі вас понял ? Ілі адалжить, укамплєктавать банк ?? – піврозвернувся обличчям він до неї.
- Нєт, нєт. Да, да. Па мєлачам, па мєлачам, но мінуя Мазепу, са мной рядом прідатілі.. – повідала вона йому на вушко.
- Согласін, Мазєпа, ета всігда здача, в лучшем случаї. - і він затрусив пирогами, начиненими гривнями, рублями, доларами американськими, доларами канадськими, австралійськими, новозеландськими, гонконгськими, тайванськими, ліберійськими, фунтами стерлінгів, швейцарськими франками, євро, єнами і юанями, - і раз по раз з чиселками від самотньої одинички до одинички в компанії трьох нуликів.
- А ви аткудда будіттє і как вазз ззавудд, єслі ні сікрєтт ? – кокетничати примірялася Лера на знак поваги до своєї особи і чужої особи.
- З Полтави. Пєтя. Ммм… Петро Романович Українчик. Державний управлінець 13 рангу. Наразі…
- Батюшкі какая чєсть і как пріятно ! 13 – майо любімоє чісло ! Чєсна, чєсна.
- А майо – 1. І тоже я, тоже чесін.
- А ви, прастітє, адін ілі у вас кто-то уже єсть ?.. Я проста так спрашшиваю, раді інтірєса…
- Я адін і трінадцать дітєй.
- Ого-о !..
- Да. І трі, так сказать, жени.
- Ета ккаакк.., палучаєцца, ви мусульманін ?
- Нєт, я хрістіанін. Нє магу же я аставіть в бідє столькіх дітєй в етом государстві ?! Ілімєнтарна совість замучіт, єслі хоть 1 із 13 нє станіт у руля етой страни єщьо прі жизні отца. Їщьо прі маладой жизні отца. Харашо, атнасітільно, чорт би побрав..
- А пачіму нє ви ? Шо ілі хто вам мішаєт стать у руля ??
- ..А потаму шо я нє егоїст, всьо для сім’ї, нічіво для сібя. Всьо для країни і страни от Карпат до Крима ! І ні надо нам Рима, как нєкоторим… Хотя й Мазєпи тоже нам ні нада, ні нада..
- А ви знаїтє, я тоже давно мічтаю а большой сімьє… - закотила прагматично до неба очі Лера і опустила їх на землю романтично.
- То… может, как-нібудь, гдє-нібудь ето самоє…? …кофє вип’єм…? каньїчку…?
- Вассможно.., вассможно.., разз можно…, *]
- З вас дві Лєсі. Ну, тіпа здача.. – перейшов-повернувся він до первинного.
- У міня же с Лєсямі нєудача, я патаму і попрасіла в вас, Пєтя Раманавіч..
- Харьшо, я тогда, навєрно, прям счас вийду і пойду к машинє – там точно у міня найдьотса вам помащь, ілі ви протів ? нє давіряєтє ? Кстаті, ви нє прідставілісь, дєвушка..?
- Дєньгі ета їщщьо ні поводд для знакомства. Маї дєньгі. Шутка. Лєра.
- Очінь, очінь пріятно, Лєра, ви очінь, очінь красівая.
- Паассіббккі… Ви настаящій мужччіна, умєєті виручать женьщщін нє с 13-ва раза.. А ви чіталі «Мужччіна с Марса, женьщщіна с Вінєри ?»
- Нєт, к сожалєнію нє чітал. Врємєні нєту чітать просто. Чітаю пріїмущіствінно закони, канстітуцию, Ільфа і Пітрова і так далі.
- Слушай Пєтя, - взяла його за руку по-змовницьки, - ніччьо шо я на «он» ? - он, ето самоє.., взяддкі бірьодд – тупа напрямую..? - конспіративно тицькяє на лектора.
- Бірьот, бірьот, а хто нє бірьот, асобінно с бюджєтніков ?! Ну-у, я, понятноє дєло.. Ну я адін !
- Ну у вас же 13 дітєй і трі жени..,
- І чітвьортая с 14-м на прімєті..?
- Гі-гі.. Ви такой умний, а может ви їшшьо і знаїтє как правільно назвать ету лєкццию ?..
- Правільно – «хуєбєнь», да. Дастал уже со своїмі міхвамі етат крєндєль, я жду нє дождусь економіки і права – уже сразу послє етой і к щастью нє у ніво. Ладно, я пойду ? Скоро прійду !
- Я жжду:)))
Лера проводжає голубиним поглядом Петю Українчика, який спишна і мовчки проходить повз Октавія Августиновича, і виходить. Добре, що хоч кріпко плечем не зачепив випадково нікого.
- Забавний ллаппушшокк, гі-гі, - оприлюднює набуті враження Лера з піднесенням неабияким. - Виручать пашолл, парядаччний, аднака, відішш, Мотя, какого я сіббє падццепіла мужччінку, правду гаварятт, кагда гаварятт, шо інагда счастьє нужно іскатть нє в Амєрікє , а рядом за пліччьом.
- Може ета ні он, може це я..? ;)
- :) Тіббя завість нє єст ? А совєстть ? Лубофф мая..
- Зжирає і то, і другоє прям целіком.., шо не видно укусов ?!..
- Паццан в пірспєкті, па-ходду, бєз ходдок, державний управлінець – 13 ранг ! І 13 дітєй… Па крайній мєрі, с їво слов.
- Скока, скока ??
- Стокка, Стокка..
- Атєц сазвєдій чи шо !??
- Сазвєздій двінадсццить, нє гуді..
- А змєй ?
- Ну да. Ета нє абссуждаєцца. І три жени в ніво, я так панімаю, ні всє з ніх в курсі аб етам..
- І це тоже не обсуждається ?..
- Обсуддімм лучшше інноє: ти віділа, скока в ніво кєшшулі ?!
- Крайком глаза – ні майо, ні трогаю, шоб ні зглазіть.. А хулі ?
- Водд, водд і я о ттом же.. Но я нє о ттом, я пра етто, точнєє, еттово – он таккі бірьодд. - переконливо каже Лера.
- А мнє по барабану, - відказує Мотря легкотно. - Я хочу дослухать інтірєсную лекцию, інтєрєсно здать екзамен і вобщє інтірєсно правєсті врємя во врємя сесії.
- Ти чірєзччур інтірєсний чілавєк, Мотя. – роняє Лера, втрачаючи, здається, всякий інтерес до неї.
-…Діоніс входить в Зевса. Повторюю: Зевс зашиває його собі в стегно. І там, у тілі Зевса, він існує, досягає того віку, коли може вийти зі світу Зевса в світ не-Зевса. Прийняття, посвячення людської суті Діоніса в божественну таким от чином відбулося завдяки смерті земної матері і милосердю небесного батька. Так. Це своєрідний аналог того, що Деметра – велика богиня, матір землі в греків – робила із малям Демофонтом, сином Келея, пам’ятаєте, так. Натирала амброзією, їжею богів, що дарувало автоматично тим безсмертя, і заглиблювала Демофонта у полум’я. Вогонь. З Демо-фонтом нічого не вдалося, а з Діо-нісом удалося. Як ви це добре знаєте, сподіваюся.
Тієї миті, коли лектор закінчив вислів, пролунало затяжне і пронизливе звучище, наче рев і пердіння кукурудзяника над головою, котре сповіщало про закічення пар і початок перерви. Студенти-заочники підхопилися, почали ладитися хто-куди-по-що.
- Одну хвилинку уваги попрошу ! – призупинив їхній порив доктор, професор Мазур, наскільки це було можливим зробити. – Про одне народження Діоніса ми з вами, так би мовити, проговорили, з’ясували, про два інші на наступних лекціях.
- І про дві смерті. – на вставляння п’ятьох своїх копійок Мотря наважилася спонтанно.
- Так, і про дві смерті. Так. – підтвердив Мазур, дуже, дуже дискурсивно притримавши на дівчині погляд; зрештою, ненадовго, перейшов від індивідуального до колективного. - Шановне студентство, у нас з вами ще скільки лекцій …? – розгорнув чималий салонний блокнот, обрамлений темно-синьою ліберті, і зазирнув у писане чорнильною ручкою з білозолотим пером. - …Ще раз, два… – дві всього-на-всього лекції і – екзамен ! Оттакої. Негусто, негусто. Однак що вдієш, не я ж складав кількісну програму знань для студентів, рівно ж, як і якісну. В кого є якісь претензії чи зауваження з приводу цього і того, то, прохання і порада, висловлювати їх Міністерству освіти і ще там всякого зараз, різного… Допускається і заохочується через посередника в моїй особі. Дякую. І ще одне, перепрошую !.. – нагадався Октавій Мазур і не завагався, перемінившись в лику вже на залізну без корозії людину. – Іспит складатимемо, друзі, в усіх сенсах власною головою.Так. Так. І за жодної умови, я наголошую, я підкреслюю – за жодної умови – за чиєгось чи когось посередництва. Так. Збагнули, хто не знав наперед, так ? Ну, ми ж дорослі люди з вами, ми можемо про певні речі говорити прямо, так.
Кислими і розпачливими гримасами колективізувало широченний простір аудиторії і паралізувало в ній на якусь часину помітно відцентровий рух. Втім, це не стосувалося всіх поголовно.
- Щасс прійдьодд мой Пєтруссь і я, Антітруссь, Мотя, – ріскнуссь і нє абажжггуссь ! - заприсяглася Лера, щоб напевно підбадьорити й налаштувати себе солідно.
- Удачі тобі з Пєтрусьом, а я займусь іншим карасьом.., - загадково сказала Мотря.
Дівчата, не залишаючи своїх місць, стали разом чекати, поки зала зрідіє повністю і в ній зостанеться лише одна особа, крім них, що, здавалось, не приспішалася нікуди, принаймні в сторону дверей, дякувати бодай за це фортуні; і немовби навмисно він це робив, чи так-таки ? Звичайно, вони конкурентно німували і час від часу косилися одна на одну.
- Лєруся, давай здєлаємо так. – вимудрувала Мотря. – Я іду в развєд, єсляк – дак, то і тєбє, кагда вірньотса Петрусь, будєт гараздо прощє. А єсляк – нєт, то ти, в отлічаї від міня, нічим не різкуєш. Я атнюдя, малюня, не сикуха, мені наплювать на многоє, шоб не насрати на всьо. Вєрнякі базарю, сонечко, чи варенікі ?
Лера роздумалася, видно, пропозиція Мотрі не видавалася їй прожекторіально-пустопорожньою.
- А здесся нєтту хіттрассті прівраттнной ? Ну, а’кєй, ідді пєрвой, а я даждусся на уліцце Пєті, Українчика 13 ранга. – полегшено, ніби тільки й цього чекала, потакнула Лера, і пішла до радості з радістю геть.
Мотря дочекалася, доки ніхто їй не заважатиме, ще раз поглянула в ручне дзеркальце – все начебто гаразд, – а тоді упевненими, безтрепетними підніжжями рушила до доктора Мазура, котрий якраз наддав спіху в збиранні, одяганні.
- Пан праффесор, даруйте, - чарівливо всміхалася Мотря, однією рукою поправляла шовковисті пасма волосся, а другою притискала до стегна упакований елітний коньяк, що його повернув їй декан, - ви сильно торопитися ? чи можете уділіть дамі ну зовсєм трошечки врємєні, часу ?
- Та, як вам сказати, юна леді, дама.., залежно від того, що я можу для вас зробити, а ви для мене.. – відповів він, як справжній чоловік, хоча, вочевидь, йому йшлося не про настільки сакраментальні речі.
Мотря дещо зашарілася, вона несамохіть неабияк любила цей стан – почервоніння, зовнішнього і внутрішнього, який тисячоліття не відчувала, а зараз відчула.
- Ви можете мене запросить в кафешантан, ілі можу я вас запросить в кафешантан ?
Тепер прийшла черга шарітися професорові, відверто ніяковіти і вагатися.
- Ну… чим заслужив таку люб’язність ? Або, не сприйміть за грубість, чим ви заслужили ?..
- …Becourse you’re worth it ! – метнула іскру Мотря. – Becourse I’m worth it ! – дві іскри.
Якщо не жару, то тепліні Октавію Августиновичу Мазурові додалося в животі, вище і нище.
- Becoursе we worth it ?.. – смикнулися брови його уверх, їй-богу ненавмисно ?
- Yes it is.
- No, yes we are…
- No. You’ll see…
Октавій Августинович мовчки з вішака зняв класичного фетрового капелюха, темно-сірого, галантне дороге пальто в тон і унісон капелюха, убрав, запетлював шарф на шиї, міцніше, ніж зазвичай, в одну руку шкіряний портфель, іншою, як франт, обхопив тростину, і промовив, арктичніше…:
- Метрів триста, східніше від головного корпуса, розташовується кав’ярня «Ружа», там і зустрінемося за п'ятнадцять-двадцять хвилин. Територіальні студентські кафешки не підходять нам для розмови – не горю бажанням, щоб, побачивши нас вдвох, дехто витлумачив відповідно до своїх фантазій або потреб: хибно, брехливо.
- Домовилися. – прийняла Мотря без вагань. - Я тоже всьой душой нінавіджу пльоткі, хотя, буває, кажу, шо люблю.
Доктор глянув на неї скоса, і подався геть з аудиторії без єдиної зайвої душі. Мотря на паузі проаналізувала пройдешню ситуацію, Мотря проаналізувала прийдешню ситуацію, і Мотря прийнялася діяти відповідно до навиків, устремлінь і ситуації. Без пауз.
