Тарас Возняк – відомий український культуролог, політолог, головний редактор і засновник Незалежного культурологічного журналу «Ї», у розмові із кореспондентом Фіртки поділився своїми думками стосовно майбутнього України, як вилікувати українське суспільство, які партії потрібно створювати, коли закінчиться війна на Донбасі і чи здатна українська влада вирішити конфлікт...
Зараз багато інтелектуальних середовищ розробляють стратегії для України. Яке Ваше бачення майбутнього держави?
- Ми повинні, у першу чергу, змінити структуру суспільства у сенсі доступу до створюваного національного продукту. Зараз декілька сімей, яких називають олігархічними, контролюють 80% економіки країни. Одна людина – Ахметов – контролює 15-20% економіки України. Так бути не може. Ця людина контролює те, що він не створює. Більша частина нашого суспільства є по-суті, злидарями, які просто виживають. Тільки 10 – 12% людей є більш-менш зарадними, котрі не є олігархами, але і не є злиденними.
Як це завдання виконати?
- Потрібно міняти систему. Зараз у наших владних структурах – від парламенту до обласних чи міських рад поставлені найбагатші. Кілька десятків олігархів тримають кілька десятків фейків, які у нас називають політичними партіями. Усі вони у нас зараз дружно сидять у ВРУ і працюють на благо і процвітання цих декількох десятків сімей. Це ось те, що потрібно змінити в першу чергу.
Якщо доступ до створюваного національного продукту матимуть тільки кільканадцять сімей, а всі решта будуть на них працювати, то нічого не буде. І це не є якісь посткомуністичні синтементи чи щось таке. Скажімо, структура сусідньої Польщі чи Угорщини – це 60-70% середнього класу. 30% - людей, котрі живуть нижче середнього. Теж є кілька десятків людей багатих, але вони не грають тієї ролі, що у нас.
Після розпаду СРСР, Україна і Польща були практично на рівних вихідних позиціях. Де і коли у нас стався перелом, після якого пішло все не так?
- Де? – У головах. А коли? То це сталося тоді, коли у 1991 році національна демократія пішла на компроміс із комуністичною номенклатурою і по суті комуністи залишилися у владі. Це був той мезальянс – поворотний момент.
Можемо припустити, що такий компроміс, чи то домовленості між старою і новою владами, які міняються, існує і до сьогодні. Після Майдану суспільство очікувало кардинальних змін. Цього не трапилося. Чому?
- Компроміс випрацьовувався на протязі останнього року чи півтора. Але ті, котрі стояли на трибуні на Майдані, і ті, котрі стояли під трибуною, мали зовсім інші цілі і завдання. Ті, хто стяв на трибуні, не збиралися нічого, за великою мірою, міняти у здійсненні системи влади, розподілу суспільних благ і так далі. Так, вони, без сумніву, хотіли усунути від влади Януковича, але натомість зайняти його місце, що і були зроблено. Природа влади не змінилася. Але, в принципі, так довго не мало б бути. Не може вже стільки років – чверть століття – тривати такі несправедливі суспільні відносини у такій великій, європейській країні.
Тим не менше, ці чверть століття ми себе шукаємо. Можливо, нам потрібно нарешті знайти якусь просту, зрозумілу для усіх на Сході і на Заході країни ідею, навколо якої ми себе знайдемо і згуртуємося?
- Не треба шукати ідею. Має бути єдине – справедливий розподіл суспільних благ і досягти його можна тільки тоді, коли будуть усунуті від влади олігархи. Якось політолог Сергій Гайдай сказав, що він мав надії на багатьох, але згодом зрозумів, що від влади потрібно усунути усіх.
Хто тоді повинен керувати?
- Ті хлопці і дівчата, що ходять по вулиці зараз.
Чи можливо в українській політиці таке, що політики не будуть ручними? На минулорічних виборах до ВРУ пройшло багато журналістів, громадських активістів, комбатів – усі вони були начебто не залежними, а зараз випливають їхні стосунки до того чи іншого олігарха і так далі.
- Політики не можуть бути ручними – або ти ручний, або ти не політик.
На майдані було багато молодих активістів, які успішно продалися в успішні фейки – олігархічні бренди і партії, отримали перші місця у списках, пройшли у владу. Але вони не політики, а ляльки, якими керують. Політик – це людина вільна, а вони – невільники.
Ви буваєте багато закордоном. Чи є у тамтешніх політичних еліт розуміння того, що відбувається насправді в Україні?
- Політичний клас закордоном все чітко розуміє. Більше того, він чітко розуміє не тільки хто з ким воює, але й де воює. Крім того, вони чітко знають хто бере хабарі, а хто ні. Вони знають більше про наше вище керівництво, ніж гадають наші можновладці. Періодично вони передають на верхні щаблі нашої влади списки тих, хто підозрюється у корупції. Списки бачать, але чи на них реагують – це вже інше питання.
У контексті цього, про що свідчить історія із звільненням голови СБУ Валентина Наливайченка?
- Це приблизно та сама історія. Наливайченко не зрозумів того, що якщо американці сказали, що хтось є корупціонером, то не обов’язково потрібно поспішати його знімати.
Перемога на президентських виборах Петра Порошенка – це помилка українського виборця чи це краще з того, що було на той час?
- Це дійсно було ліпше з того, що ми мали і це не було помилкою.
Нам потрібно розрізняти олігархів від багатих людей. Скажімо, той таки Рокфеллер, який так у разів 150 багатший від Ахметова, не є олігархом, бо він не бере участі у здійсненні влади. Кульчик у Польщі – мільйонер, але не олігарх.
Порошенко, коли його обирали, олігархом не був.
Звичайно, Порошенка обирали з тим таки розрахунком, що він позбудеться своїх бізнес проектів. І тут почалися проблеми. Зрозуміло, що у Росії, напевно, продаж його підприємства блокують. Путін хоче, щоб він задарма віддав свій бізнес. Тут глухий кут і це робить ситуацію неприємною.
Нам потрібно розуміти Порошенка, співчувати йому, сварити його, він робить правильно чи так як дозволяє ситуація?
- Він обраний нами. Він не є нашим царем, імператором, чи королем. Ми повинні йому вказувати на те, що він має виконати, бо ми так хочемо. Це не означає, що його потрібно скидати як Януковича, але потрібно коригувати і наполягати.
Чи готове сьогодні суспільство обирати не лідерів, не бренди, не фейкові партії, а партії, які дійсно представлятимуть їхні інтереси?
- Люди не мають вибирати, а мають сформувати партії, самоорганізуватися і досягти свого щастя.
Прогнозують, що цьогорічні місцеві вибори відкриють багато нових облич і у місцеві ради прийдуть нові люди...
- Це буде ні що інше, ніж заливання старого у стару систему. Тому, що на місцеві вибори йтимуть олігархічні партії-фейки, вони формуватимуть місцеві ради. Звільнятимуться певні ніші. Скажімо, у нас, у Львові, ВО «Свобода» зазнає краху, куди спробують зайти інші фейки, або ж ті сам власники з новими обличчями. Тому, що кожна партія складається із власника, політичних псевдо-лідерів – маріонеток, які появляються на телебаченні, ну і рядових членів партії – голосувальщиків.
Так от власники партій, очевидно, поставлять цього разу на інші проекти і прийдуть під новими знаменами.
Адміністративно-територіальна реформа, яку так поспіхом намагаються впровадити в Україні, вона потрібна і на часі?
- Абсолютно потрібна. Зараз вже трішки призипунилися процеси дикого дерибану, який запровадили донецькі і почали появлятися достатньо великі суми коштів у бюджеті. Крадуть, але вже трохи встидаються. І тому, ці ресурси потрібно ефективно використовувати. Але ефективно використовувати їх при тому формуванні і розподілі бюджету, який є, неможливо.
Чи не породить зосередження більших коштів на місцях містечкову корупцію і тепер крастимуть на найнижчих рівнях?
- Так, породить. Але Янукович підвів усі крадіжки під одну вертикаль – усе йшло і в Київ. Поки що нічого не мінилося – 1,5 роки пройшло, а система залишилася. Після реформи це повинно змінитися.
Чи не призведе ідея про автономію і самоврядування для Донбасу до якихось заворушень на Заході країни, у Галичині, скажімо?
- Це технологія Путіна – розв’язувати галицький сепаратизм для того, щоб підготувати ідеологічні основи розчленування України. Але це і неміч мислення наших галицьких – львівських, івано-франківських, а тепер ще й чернівецьких хлопців.
Після тривалого польсько-українського конфлікту актуальним було міжнаціональне примирення. Чи потрібно примирення між народами України і Росії зараз. Чи про це взагалі не йде мова?
- Безсумнівно, воно рано чи пізно відбудеться. Та розмова почнеться, але тільки після того, як ми звільнимо Україну від російський військ.
Кому вигідна війна в Україні?
- Ця війна вигідна усім сторонам. Це ж величезна машина для заробляння грошей, це величезна машина для того, щоб виправдовувати чому не проводяться реформи, для підняття рейтингів, для того, щоб грабувати сусідів. Усі ці «Моротоли» і «Гіві» були ніким. У нас це були б бомжі, а там вони герої. Не говорю вже про рівень контрабанди і так далі. Це щастя для тих, хто у тому задіяний. Інше питання, що за це «щастя» розплачуються життями наших хлопців. У цьому, власне, цинізм усіх сторін конфлікту.
Схоже, що цей конфлікт хочуть заморозити…
- Заморозити – це означає зробити машину для заробляння грошей вічною. Так само зробили із Придністровським конфліктом і на контрабанді звідти вся Одеса і пів’Києва сиділо. А на контрабанді через Донбас сидітиме вся українська еліта.
На Вашу думку, коли і чим закінчиться війна на Донбасі?
- Закінчиться тоді, коли суспільство нарешті приведе до влади не олігархів, а справжніх політичних лідерів, не фейкових командирів батальйонів і фейкових сотників майдану, а реальних політичних гравців. Олігархам ця країна є найкраща з усіх можливих. Це мільйони злидарів, які стоять у черзі за роботою.
При теперішньому керівництві держави чи зможемо звільнити Україну від військ?
- Боюсь, що у цьому складі і при цьому небажанні перестати бути торгівцями, а ставати воїнами чи політиками, перемога не можлива. Можливе тільки замороження конфлікту. Нажаль.
Розмовляла Марія Лутчин
