За показниками наукометричної бази даних Scopus, завідувач кафедри біохімії та біотехнології Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника професор Володимир Лущак входить у ТОП-50 найцитованіших у світі українських науковців.
Випускник Московського державного університету ім. Михайла Ломоносова, він працював у найкращих наукових лабораторіях та університетах Росії, Канади, Великобританії, Фінляндії, Бразилії, Німеччини, Польщі, Швеції. Збагатившись досвідом, повернувся в Україну з наміром розвивати тут науку європейського рівня. Причому не в столиці, а в рідному Івано-Франківську.
Сьогодні кафедра біохімії та біотехнології Прикарпатського університету, очолювана професором В. Лущаком, добре відома у науковому світі. Як науковець, котрий має міжнародне визнання та, відповідно, високий індекс цитування, він є членом Українського наукового клубу – громадської організації, що працює за аналогом "мозкового центру", сприяючи, зокрема, реорганізації наукової сфери з тим, щоб наука в нашій державі досягла світового рівня. Як людина, котра займає активну громадянську позицію і сповідує європейські цінності, він не міг не бути учасником Євромайдану.
Володимир Лущак - п'ятий справа
— Пане Володимире, кілька днів ви провели в Києві на Майдані поруч із молоддю. Які ваші враження? Що ви думаєте про роль і участь у цих подіях освітян та наукової спільноти?
— Насамперед висловлю враження про молодь: наша українська молодь прекрасна. Зрозуміло, на Майдан вийшли далеко не всі. Окремі особи думають, що хтось замість них подбає про їхнє сьогодення і майбуття. Насамперед ідеться про наше студентство. Загалом, солідарні зі студентами і освітяни, та й наукова спільнота. Так склалося, що науковці в нас і в інших країнах живуть досить специфічним життям, бо генерування нових ідей потребує максимальних самопожертви і віддачі. Проте у критичні моменти розвитку суспільства саме люди наукової та освітньої сфер можуть пропонувати нові ідеї й підходи. Наукове мислення має системний характер і може бути використане на користь суспільства. Згадаймо хоча б федерального канцлера Німеччини, лідера Християнсько-демократичної партії Німеччини Ангелу Меркель, яка має ступінь доктора хімії.
З іншого боку, має бути суспільний запит на інтелектуалів, суспільство має потребувати таких людей. На жаль, складається враження, що в Україні або немає такого запиту, або наші науковці й освітяни не можуть задовольнити таких потреб суспільства.
Отже, на загал, більшість освітян і науковців зайняли вичікувальну позицію. Може, дається взнаки "негативний" досвід так званої помаранчевої революції. Проте переважна більшість цих людей, незалежно від місця проживання, не сумніваються у європейському виборі України.
— Заведено вважати, що справжня наука робиться лише в столиці та ще в кількох наукових центрах країни, а на периферії, мовляв, займаються лише її імітацією. Як вам вдалося зламати цей стереотип?
— Уже традиційно наука в Україні (і на решті постсовєтського простору) робиться в центрах, бо ця галузь потребує вкладення грошей, які сконцентровані в центрах. Оскільки ж організація суспільства залишилася постсовєтською – з периферії гроші викачуються в центр, і лише незначна частина їх потрапляє назад на периферію, незалежно від того, скільки вона заробляє, — то розвивати науку на периферії дуже складно, а то й нереально.
Втім, наука – не тільки питання концентрації грошей. Є дві складові науки: перша — фінансування і друга — створення критичної маси науковців. Традиційно так склалося, що найбільше науковців в Україні залишилося у столиці, а також у Харкові, Львові, Одесі, Дніпропетровську ( передусім – представників технічних наук). Поза названими основними науковими центрами науку робити можна, але дуже складно. Про результативність науки у різних місцях України судити важко, хоча зараз у нас і намагаються запровадити міжнародні підходи до аналізу ефективності наукових досліджень. Система, яка існує в світі, не ідеальна. Суть її в тому, що науковець або наукова установа оцінюються за місцем, яке вони займають у міжнародному науковому просторі. Є багато систем оцінювання — Web of Science, Scopus, PubMed тощо, якими послуговується світ. Це також дозволяє визначити, наскільки ефективно використовуються гроші на науку. Зламати стереотип щодо периферійної української науки нам не вдалось, але ми примусили багатьох засумніватись у його правильності.
— Біохімічні дослідження дороговартісні. Де, якщо не секрет, берете на них кошти?
— Болюче запитання. Безперервно шукаємо баланс між куцими інвестиціями, які в нас є, і тим, що реально можемо зробити в наших умовах. Проблема не лише в грошах, а, як я вже зазначив, і в критичній масі науковців. Щоб розвивалася наука, потрібні інтенсивний обмін інформацією, живе спілкування, у якому з'являються нові ідеї та підходи. Інтернет ніколи не замінить живого спілкування. Наукові колективи – як живі організми. Якщо науковий колектив не може себе відтворити, рано чи пізно він загине.
Нашу лабораторію не можна назвати багатою, хоча й маємо, завдяки співпраці із закордонними колегами та керівництву нашого університету, деяку відносно дороговартісну апаратуру. Бюджетна фінансова підтримка на науку практично не надходить. Було кілька грантів, які нам вдалося виграти, але вони або вже закінчилися, або були відкликані у зв'язку із фінансовими проблемами у державі. Хоча в останньому випадку обіцяли забезпечити фінансування згодом, однак кошти не надійшли досі. Ми подавали заявки на гранти в Україні, проте часто навіть не отримували відповідей із відповідних організацій.
На Заході науковець має шанс подати заявку на грант і одержати фінансування. Потенційно така можливість є і в нас, але реально отримати грант – справа майже безнадійна. Навіть незважаючи на те, що ми публікуємо свої роботи переважно в міжнародних журналах із високим імпакт-фактором – 2 і вище. Правда, у системі оцінювання вже закладають відповідність проектів світовому рівню, наявність публікацій у базі даних Scopus з імпакт-фактором, але це переважно лише декларації. На світовому рівні нас сприймають, а ось в Україні…
— Напевно, ви хотіли сказати, що наша система проведення конкурсів наукових робіт відзначається своїми особливостями. Недавно в нашому тижневику була публікація на цю тему, що викликала гостру дискусію.
— Так, система наукових конкурсів в Україні непрозора. Не оприлюднюються результати, не повідомляють навіть, чи проект прийнято до розгляду. Про те, що проект, який ми подавали спільно з німецькими колегами, не здобув підтримки, ми дізналися від наших німецьких партнерів через півроку після офіційно призначеної дати оголошення результатів конкурсу. Адміністрування наукових конкурсів досить погане. На Заході зазвичай зворотний зв'язок досить оперативний. У нас, якщо ти не входиш до когорти "обраних", шанс отримати фінансову підтримку мізерний. Знаю чимало прикладів, коли люди, які працюють на світовому рівні, програють тим, хто "вміє" вигравати грант. Існують технічні схеми, в які я принципово не хочу вникати, — моя гідність цього не дозволяє. Сподіваюся, що колись ці схеми перестануть працювати, і що станеться це ще за мого життя. Молодь не хоче з цим миритися, і, вважаю, правильно робить. І нічого нарікати на неї, що виїжджає. Багато моїх учнів успішно працюють за кордоном – у Канаді, США та в країнах Європи.
— Які саме дослідження проводить заснована вами кафедра біохімії та біотехнології? У чому їх практична користь?
— Магістральний напрям наших досліджень – це так звані вільнорадикальні процеси у біологічних системах. Нас, як і світову спільноту, найбільше цікавить, як організм захищається від вільних радикалів. Системи захисту загалом відомі – так звані антиоксидантні ферменти, вітаміни Е і С (аскорбінова кислота) та інші антиоксиданти. Ми ж вивчаємо, як ці системи регулюються, що слугує пусковим механізмом, або які безпосередньо молекули відповідають за регуляцію захисної відповіді. Як можна підвищити рівень цих речовин, як саме організм це робить, — виявити, так би мовити, інтимні аспекти функціонування організму. На цьому напрямі в нас є значимі напрацювання світового рівня. Торік за кордоном під моєю науковою редакцією навіть вийшли три книжки на цю тему.
Друга проблема, якою ми займаємося останніми роками, – процеси, пов'язані зі старінням. Нам вдалося виявити певні можливості уповільнення деяких функцій організмів, що супроводжують старіння.
Третя проблема, над якою працюємо, — системні порушення метаболізму, тобто обміну речовин. На цьому напрямі в нас теж є чимало цікавих напрацювань. Так, стандартна медична практика при цукровому діабеті першого типу рекомендує замінити глюкозу на фруктозу. Магазинні полиці з дієтичним харчуванням заповнені продуктами з фруктозою. Проте ми встановили, що при тривалому споживанні фруктоза значно шкідливіша за глюкозу. Річ у тому, що фруктоза у певних умовах хімічно активніша і змінює організм так, що він по суті втрачає чутливість до інсуліну. Тобто тривале вживання фруктози є серйозним чинником ризику розвитку цукрового діабету другого типу.
Але головною практичною користю від нас я б назвав те, що ми навчаємо студентів робити науку світового ґатунку. Наскільки нам це вдається, можна судити з того, як успішно вони конкурують за наукові гранти на міжнародному рівні: всі наші поїздки за кордон забезпечує сторона, яка приймає. Тобто вони виграють конкурси, в яких інколи на одне місце претендують понад 20–30 осіб.
— Ймовірно, ваші дослідження мають вихід на практичні результати. Чи не пробували робити щось прикладне, що дало б фінансову підтримку?
— Ми намагалися займатися прикладною наукою, однак наші розробки тут нікому не потрібні. Наше виробництво, інші суспільні інституції не зацікавлені в інноваціях, принаймні в тих галузях, у яких ми працюємо. Попиту на високі технології в Україні немає.
Кілька років тому я провів певний час у Бразилії – запросили прочитати курс лекцій в університеті Сан-Паулу. Що мене особливо вразило – при відділеннях університету діють невеличкі групи (і їх багато), які виконують роль посередників між наукою та бізнесом.
— Бізнес-інкубатори?
— Ні, це не бізнес-інкубатори. Там, у Бразилії, вони організовують навчання для фермерів, і, що характерно, частину навчальних курсів оплачує держава.
Стосовно інкубаторів бізнесу, то я мав чудову нагоду ознайомитися з їхньою роботою і функціями в Канаді у 1993 р., Великобританії у 2002 р., Фінляндії у 2003 р., Швеції, Польщі та Німеччині у 2006–2013 рр. У цих країнах за фінансової підтримки держави і приватного капіталу створюють високотехнологічні підприємства, які надалі визначатимуть індустріальний рівень країни. Нерідко це досить ризикові проекти, в які приватний бізнес не дуже хоче вкладати свої гроші. Тому це робить держава, чітко розуміючи, що саме такі проекти гарантують конкурентоспроможність країни на світовому ринку розподілу праці.
На Заході серйозно інвестують у фундаментальну науку, тоді як у нас вона фактично нікому не потрібна.
— Де більше часу проводять ваші студенти — в аудиторії чи в лабораторії?
—Я побував і попрацював у провідних університетах багатьох країн, де вивчав системи, за якими найкраще готувати студентів. І вважаю, що найоптимальнішою, принаймні в галузі, в якій працюю, тобто у біохімії, є модель, яку я назвав "навчати від науки".
Наші студенти мають шанс фактично вже з першого курсу працювати в лабораторії. У цьому полягає принципова різниця між тими стандартами підготовки фахівців, які існують в Україні, і підходом нашої кафедри.
До речі, коли я тільки починав практикувати такий підхід, старші професори казали мені, що це неправильно, бо студенти погано вчитимуться. Я не можу пригадати жодного випадку за понад 10 років, щоб студент або студентка, які активно працюють в лабораторії, стали гірше вчитися. Швидше – навпаки.
Те ж саме можна сказати і про вивчення англійської мови. Ми розробили систему для фахового опанування англійської, без чого неможливо підготувати сучасного біохіміка. Багато наших студентів здолали мовний бар'єр, вільно спілкуються і пишуть наукові статті міжнародною мовою науки. Ми можемо не менше третини курсів із програми підготовки біохіміків вести англійською мовою.
І публікують свої праці наші молоді науковці переважно в закордонних фахових журналах. Ресурси, необхідні для отримання експериментального матеріалу, який можна надрукувати в англомовному виданні, коштують, щонайменше, 1000 у. о. У нас 6–8 , а то й більше статей на рік виходить у міжнародних журналах, що свідчить про високий науковий рівень робіт. Затрати на виконання цих робіт ми покриваємо за рахунок співпраці з нашими закордонними колегами і частково за рахунок підтримки нашого університету. На жаль, іншого виходу немає. Від наших західних колег ми отримали частину приладів і реактивів у формі гуманітарної допомоги чи для виконання спільних грантів.
— Ви готуєте спеціалістів-біохіміків, які зможуть конкурувати на міжнародному ринку праці? І, мабуть, багато хто вже з університетської лабораторії пов'язує своє майбутнє не з Україною...
—Це складна і болюча проблема. По суті, в Україні сьогодні немає державної підтримки науки, особливо це стосується молодих дослідників. Я спілкуюся з колегами з академічних інститутів біологічного профілю – вони кажуть те ж саме: ніде немає грошей. З іншого боку — навіть ті куці кошти, які є, розподіляються незрозуміло як. Усім по крихті чи вибірково? Але якщо постійно підходити з такими мірками, то в нас не залишиться ні проривних напрямів, ні наукових шкіл. Ми втрачаємо наукову молодь, яка торує шлях на Захід. Зараз потреба в біохіміках там шалена. Якщо ще донедавна пальму першості утримували технарі, то тепер ситуація у світовій науці кардинально змінилася, і вже багато років найбільший попит саме на біохіміків.
— Якщо колись королевою наук вважали математику, то тепер – біологію? Чи позначилася зміна фундаментальних пріоритетів у світовій науці на структурі української наукової галузі?
—Тут дозволю собі дещо уточнити. У часи холодної війни перевагу віддавали тим галузям науки, які визначали військовий потенціал держав, тобто фізиці та галузям, пов'язаним із нею. Після падіння берлінської стіни дедалі активніші інвестиції пішли у галузі, пов'язані з охороною здоров'я та довкілля, лікуванням чи профілактикою тих або інших хвороб. Оскільки в основі функціонування живих організмів лежать певні біологічні принципи, то поступово королевою сучасної науки стала біологія. Потреба ж розуміти молекулярні механізми функціонування живих організмів вивела біохімію на перше місце серед біологічних дисциплін. І так триває вже, щонайменше, друге десятиліття. Адже біохіміки потрібні не лишень у фундаментальній науці, а і в багатьох суміжних та прикладних галузях. Однак усе сказане вище практично не стосується України, як і Росії. За інерцією, тут переважають фізико-математичні й хімічні галузі, тоді як у таких країнах, як США, Великобританія, Німеччина, Франція тощо, саме біомедичні дослідження зараз отримують основну частку фінансування науки. Проте варто сказати, що сучасна біологія є синтетичною наукою і активно використовує здобутки математики, фізики, хімії та багатьох інших наук. У міжнародній системі розподілу праці українська наука, зокрема біологічна, надійно пасе задніх.
— Часто-густо чуємо, що наука має прийти в університети. Яка, на вашу думку, модель організації науки оптимальна для України?
— Як на мене, принципово важливо – не руйнувати те, що маємо. Я б почав із того, що подивився б на ефективність систем, які існують у світі. Є сенс провести міжнародний аудит. Не тому, що своїм не довіряємо, а тому, що треба мати незалежний погляд. Уся наука в світі ґрунтується на експертизі, роботі експертів. Експерт – це особа, котра не має фінансових, політичних та інших упереджень стосовно тих, кого оцінює, тобто не заанґажована. Реформи – це болючий процес, і без хірургічних методів не обійтися. Я шаную людей, котрі мають наукові досягнення і досягли поважного віку. Але через не проведені вчасно реформи у нас випала категорія науковців віком 30–50 років. І це має, а особливо – матиме в майбутньому, трагічні наслідки для нашої науки. На Заході узвичаєна практика – після 65 років людина не має права обіймати адміністративні посади. У нас також потрібно запровадити такий порядок. Людина, яка, так би мовити, себе вже зреалізувала і досягла пенсійного віку, має отримати належну пенсію, соціальний захист і відкрити позицію для молоді. Скорочення, на жаль, нічого не дають, їх було проведено немало, а принципово не змінилося нічого.
Таким чином, провівши ревізію, вдасться ідентифікувати науково ефективні інституції, лабораторії, відділи, групи. Саме ті групи, котрі вже мають міжнародне визнання, мають бути підтримані в першу чергу. Бо це золотий потенціал країни. Далі – треба провести широку дискусію, але не так із клерками від науки, як із визнаними у світі науковцями, відтак чітко визначити пріоритети науки в державі. У нас не багато колективів, які варто серйозно підтримувати. Якщо буде встановлено, що якийсь напрям потрібен державі, а відповідних фахівців немає, то на такий випадок існує два сценарії, які можна й поєднати. Перший – відібрати і послати за кордон у найкращі наукові школи молодих людей із умовою повернення додому. Другий шлях полягає у запрошенні на тривалий час відповідних фахівців з-за кордону. Обидва шляхи себе виправдали у різних країнах.
І насамкінець – варто створити бодай один принципово новий університет міжнародного рівня. Він може бути державної власності, приватний чи змішаного типу. Туди треба запросити викладачів і дослідників з-за кордону і тих українців, котрі виїхали на постійне мешкання чи тимчасово у різні країни світу. Є певна кількість викладачів і в Україні, які зможуть викладати в такому виші. Ці люди могтимуть працювати на тимчасовій або постійній основі. Такий університет можна розмістити, наприклад, у мальовничому місці Карпат – поблизу чи в самій резиденції президента України в Старій Гуті, що на Івано-Франківщині. У такому разі можна буде серйозно сконцентруватися на підготовці української наукової еліти. Щось схоже намагаються робити в Росії. Я маю на увазі проект "Сколково", з яким непогано ознайомлений, оскільки, крім загальної інформації, мав можливість особисто поспілкуватися з одним із його наукових лідерів доктором Костянтином Сєвєріновим.
Прикладів роботи міжнародних наукових команд мені відомо безліч. Один із моїх учнів, доктор Дмитро Господарьов, понад два роки працював в університеті м. Тампере (Фінляндія) у лабораторії медичної біотехнології. Її керівник Гові Джекобс родом із Шотландії, а сама лабораторія – міжнародна за складом і займається розробкою теоретичних основ генної інженерії для корекції певних патологій людини. Ідеться про так звані мітохондріальні хвороби, тобто порушення утворення енергії в організмі. І все це фінансує уряд Фінляндії чи фонди Євросоюзу. Так розвивається наука у відносно невеличкій країні Фінляндії. А що — Україні не під силу так вчинити?
— А інші, ті, що залишаться за бортом після реорганізації?
— Тут має бути вольове рішення. Звісно, неефективні колективи слід скоротити, ліквідувати. Очевидно, що є роздуті структури. Безперечно, критерії мають бути прозорі. Тобто всю НАНУ потрібно переформатувати таким чином, аби вона стала ефективною.
Що стосується вищої школи, то її теж накриє хвиля оптимізації. У вишах є наукові групи, які працюють ефективно, на міжнародному рівні. Тому повинен бути диференційований підхід. Ті групи, лабораторії, кафедри, які здатні продукувати знання світового ґатунку і навчати на міжнародному рівні, потрібно підтримувати, незалежно від статусу університету чи наукової установи. Адже наш молодий університет не може конкурувати з такими потужними науково-освітніми центрами як КНУ, ЛНУ, ХНУ.
Держава має підтримувати фундаментальну науку. Прикладна наука, як свідчить світова практика, може фінансуватися зі спеціальних державних фондів та приватних структур.
—Дехто вважає, що займатися викладацькою діяльністю і наукою — несумісні речі. Зараз у нас з'явилося багато так званих дослідницьких університетів...
—... серед яких не всі мають право навіть називатися університетами.
На Заході є дослідницькі університети, у яких, поруч зі звичайними викладачами, працюють професори-дослідники, які не займаються безпосередньо викладанням. Якщо, наприклад, мій колега в Манчестерському університеті має 36 "голосових" годин на рік, то він, звісно, може займатися наукою. У Польщі доцент має 200 годин, і то скаржиться, а що вже казати про навантаження наших викладачів. У мене до минулого року було 720 годин навантаження на рік. Це разом з аспірантами, яких у мене п'ять, і працювати з ними доводиться значно більше за визначену норму 50 годин на рік.
Зараз ректор нашого університету прийняв рішення, щоб тим, хто має публікації, які входять у базу даних Scоpus, зменшити викладацьке навантаження.
— Ви отримали більше свободи?
— В останньому випадку – так. Але насправді свободи в наших університетах стало дуже мало. Про автономію тільки говорять, а реально її практично немає. Тоді як наука і свобода — речі нероздільні. У неволі науки не буває, примусити її робити ефективно неможливо. Справжня наука неможлива без свободи.
Це абсолютно справедливо для всього нашого українського суспільства, яке цими днями практично одностайно піднялося на захист свого демократичного європейського майбутнього.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
