На сцені Івано-Франківського облмуздрамтеатру - Оскар і пані в рожевому. Що то було?
«Найцікавіші запитання залишаються запитаннями. Вони криють у собі таємницю. До кожної відповіді слід додавати «можливо». Тільки нецікаві запитання мають остаточну відповідь... Життя має багато рішень, а тому — жодного» - листами Богові маленького Оскара писав Ерік-Емануель Шмітт у своєму оповіданні «Oscar et la dame rose».
14 листів Оскара до Бога, написаних ним в останні 12 днів життя. Оскар - десятилітній хлопчик, невиліковно хворий на рак. Він дізнався про це за 12 днів. Дізнався про свої останні дванадцять днів життя.
Чи розуміє десятилітня дитина, що таке смерть? Можливо й так. Та швидше, що ні. Зате добре розуміється, що щось сталося і, можливо, щось станеться. Та це щось уже сталося І сталося непоправне – батьки його покинули. Зрадили. Випадково підслухавши розмову батьків з лікарем, малюк Оскар розцінює їх розпач як зраду, як спробу тата й мами покинути його і як нагоду натомість завести собі іншу, нову, кращу дитину. «Хвороба — це частина мене. Вони не повинні поводитись інакше через те, що я хворий. Чи вони можуть любити лише здорового Оскара?», - скаржиться дитя.
Можливо, і людство як Оскар «оманливо» почувається покинутим і зрадженим батьками, покинутим Творцем, котрий хоче завести собі інших, кращих, нових дітей? – читалося між рядків.
Так, можливо. «Оскар і дама в рожевому» - третє оповідання з чотирьох Cycle de l'invisible Е.-Е. Шмітта, в котрих письменник, будучи атеїстом і агностиком, щиро вирушає в пошуки Бога, з усією правдою досліджуючи тему своїх і людини непростих взаємин із Всевишнім. І, можливо, ключ до відповіді на це питання у хлопчику. Оскар як людство у своїх останніх днях: «Чи вони можуть любити лише здорового Оскара?»
У лікарні «покинута» батьками дитина потрапляє у пастку своєрідної вседозволеності й святої брехні – коли усі шкодують, все дозволяють і … брешуть, брешуть, брешуть. На противагу до батьків з ним розмовляє у лікарні рожева пані – бабця Ружа. Щиро розмовляє. З усіх – вона справжня. Це її ідея викласти свої думки у вигляді листів до Бога. Це її ідея уявити, що кожен прожитий день є десятиріччям. Хоча Оскару важко повірити в Бога, він проте йде на цей експеримент і таким чином проживає все своє життя. У 12-и листах до Бога він розповідає про свою юність, перше кохання, подружнє життя, кризу середнього віку, старість і підготування до смерті. Про своє примирення і повернення до Бога, до батьків.
Це оповідання світ прочитав французькою у 2002 році і побачив у фільмі в 2009. Театральна ж постановка на основі оповідання ось уже кілька років не сходить зі сцен найвідоміших театрів.
Докотилася й до нас. Свого часу в 2010 році її поставили на сцені театру в Києво-Могилянці брати Василіани з Брюховецької гімназії. Поставили як різдвяну виставу про історію про хворобу і смерть, про любов і про Бога, який «єдиний має право нас розбудити…».
І от цьогоріч - знову прем’єра. У Івано-Франківському облмуздрамі. Забігаючи наперед скажу, що сліз у залі було багато відер. Та й не дивно. Світ плаче, читаючи й переглядаючи, ось уже 12 років.
Театральний арт-проект «Оскар і рожева пані» за мотивами оповідання Шмітта було втілено народним артистом України Ростиславом Держипільським на івано-франківській сцені завдяки неймовірного заповзяття й наполегливості неймовірної Ірми Вітовської, котра й зіграла головну роль Ружі (власне роль Рожевої пані). Зіграла щиро, правдиво. Враження, що жила. Тому от написав: «зіграла», - і не по собі стало. Не зіграла, - «прожила на сцені», - як любила повторювати неймовірна Фаїна Раневська. Прожила цілісно усю п’єсу. Була у всьому. Була Єдина. Й була вистава як життя.
Станіславський колись говорив, що у виставі має бути надзадача. Щось таке, що інтегрує, веде. Бачимо добрий приклад не просто надзадачі у виставі, бачимо цю надзадачу як місію. Місію - задум Ірми Вітовської привернути увагу людей і держави до потреб дітей із невиліковними хворобами. І, мабуть, так звичайні актори стають великими акторами – коли простір сцени, коли надзадача спектакля у виконанні їх ролі розширюється до просторів й надзадачі країни, світу, майбуття.
Андрій Бондар, одразу після перегляду вистави у Києві, писав: «Вистава "Оскар і Рожева Пані" - великий чин однієї жінки, який може стати великим подвигом багатьох людей. Ірма інформувала, доводила, переконувала, штовхала, під’юджувала, об’єднувала, заражала».
Ірма показала нам дещо іншу виставу, дещо інше оповідання Еріка-Емануеля Шмітта. Виставу про людяність, милосердя, про «щодня дивись на світ так, ніби бачиш його вперше».
Енергія і справжність Рожевої пані змінила Оскара, завзяття і щирість великої актриси, можливо, змінило й майбутнє її колег по сцені. Особливо маленьких акторів. Про них можна сказати лише одне – це були великі й дорослі актори у ще малий й дитячих тілах. І талановитий Марко Кирильчук (Оскар), і тендітна Соломія Січенко (Пеггі Блу) і кумедний Євгеній Торовчик (Поп Корн), і Лілія Вольнич (Бріджіт), і Ольга Василишин (Сандрін), і Ілля Чижевський (Шинка), і Тимофій Ленчинський (Ейнштейн). Можливо, франківчани у майбутньому будуть казати про кожного з них з гордістю: «О, а я цього актора бачив ще малим на сцені. Таки шо талант- то талант».
На противагу лінії Ружа –Оскар, чомусь дуже слабо у виставі звучить лінія «батьки Оскара – Оскар» і майже непомітні сцени з батьками Пеггі. І у батьках і Оскара (Надія Левченко, Роман Луцький), і чомусь у батьках Пеггі (Галина Баранкевич, Євгеній Холодняк) ми побачили лише заціпенілих у своєму розпачі людей. Людей без життя. Можливо, це була така режисерська задумка – батьки як тінь, як щось таке, що просто є. Шкода, бо оповідання власне про стосунки хворої дитини з батьками. Ну принаймі різниця у емоційному стані батьків Оскара і Пеггі мала б бути відчутною і зримою. На відміну до Оскара, Пеггі повертається до життя. До того ж у і сцені розмови лікаря з батьками Оскара ми не бачимо нічого, окрім знову ж таки заціпеніння. Де ж ці переходи від тривожного очікування до усвідомлення незворотного. Й чому вони не захотіли зустрітися з дитиною? Що таке у них сталося? Просто звістка про неминуче? Чи можливо страх? Чи істерика? Чи непритомність? Чи ще щось? Що? Те, що ми побачили на сцені – черствість і дійсно зрада дитини. Але тоді й фінал мав би бути інакший.
Шкода, що ми не побачили на сцені конфлікту емоційних станів у виконанні батьків Пеггі і батьків Оскара. А це, можливо, колізії «життя – смерть», «минуле – майбутнє», «горе – радість». Якщо батьків Оскара ми бачили заціпенілими від горя, то уже батьків Пеггі – заціпенілими від очікування.
Безперечно, майстерно й добротно зіграв лікаря Дюссельдорфа заслужений артист України Олексій Гнатковський. Хоча у цій ролі аж кортить зіграти такого собі вісника, вершителя доль. Зіграв в міру і правдиво. Та не дивлячись на безліч можливостей запам’ятатися глядачу, не скористався ні однією. Хіба що, коли демонстративно надягав хірургічний халат одночасно разом з рукавичками. Як лікар визнаю – зробив це хвацько.
Дивним був образ мадам Гаммет (Тетяна Гірник). Чи то медсестра, чи вчитель, чи ще хтось. Цікаво хто? Бо й за коротким костюмом медсестрички з указкою та крикливими окулярами вгадувався якийсь не зовсім доречний виставі образ.
Щодо самої постановки вистави. На мою думку вона продовжує традицію і смаки головного режиссера театру, які знаний театрознавець Олег Вергеліс назвав «грунтовним символізмом». Символів було чимало. І вирішення сценічного простору у вигляді пересувних ширм наче у лікарні, і фокусованого майже хіріргічного світла. Режиссер немов вправний хірург нещадно й філігранно препарував, оголяв, виводив на світ недуги. Очима хворої дитини ми бачили наші з вами недуги. Недуги черствого серця. І, як справжній митець, малював на них життя картинами Андрія Єрмоленка. Художник творив життя на стінах лікарні, режиссер - життя у стінах лікарні.
Про ці картини у виставі варто писати окремо. Це була своя параллельна безсловесна, і водночас гучна роль. Як лікар хочу подякувати і художнику, і режисеру. Розмалювавши життям стіни лікарні ви чи не перші, хто так гучно сказав про лікарів як про воїнів життя, хто заявив про необхідність повернення життя у лікарню. Хто показав не тільки лікарю за маскою пацієнта людину. Хто нещадно зірвав ярлик хворого і явив світу людину. Така лікарня майбутнього – лікарня наповнена не болем, а життям і радістю.
Хоча нема меду без дьогтю - не всі мізанцени були виправданими. Слабкими були сцени у домі Ружі, сцени у палаті Пеггі, слабкою була хореографія і другий план. Надто багато крупного плану. І чомусь десь там у глибині сцени. Вистава почалася з лікарняної метушні – танцю - і не знайшла свого розвитку у подальшому, а натомість перехід між актами заповнювали різким і моторошним звуком засування-розсування ширм і цього було занадто багато. Та це все зовсім не зіпсувало невловимого і багатого аромату вистави. Як справжні штудерні художники ажурово вимальовували кожною секундою дійства справжні емоції глядача.
Підсумовуючи з упевненістю скажу, що вистава поставила питання, яке немає відповіді (тільки нецікаві запитання мають остаточну відповідь, - писав маленький Оскар)... А це чи не найважливіше.
Бо навіщо тоді театр?
Радислав Петрів, Івано-Франківськ, ОСТРІВ
