11 березня 2013 р. на офіційному порталі ВРУ був оприлюднений звіт про бюджет Апарату Верховної Ради України за 2012 рік. Згідно з цим документом, минулорічні видатки Парламенту на свої потреби сягнули майже 822 млн. грн. Мало це чи багато? Дивлячись, як міряти.
Якщо міряти поглядом пересічного обивателя, який живе в реальному світі грошових банкнот з одним чи двома нулями – то цифра формату 821 957 300 грн. вражає людську уяву і сприймається як неймовірне марнотратство. Якщо дивитися з висоти державного бюджету, то річні витрати на український парламент складають 0,2% від суми усіх бюджетних видатків у 2012 році. До речі, таке ж співвідношення (частка видатків парламенту у сукупних бюджетних видатках країни) має місце як в економічно потужній Німеччині, так і менш заможних Греції чи Болгарії.
Якщо ж вимірювати обсяг бюджетних витрат на діяльність Верховної Ради з висоти брюссельських та страсбурзьких пагорбів, то сума у майже 822 млн. є, для прикладу, вдвічі меншою за аналогічні показники невеличкої Греції (з її 300 парламентарями) у кризовому 2012 році.
Тоді як в докризовий період (до початку режиму тотальної економії) кошторис грецького парламенту був аж втричі більший за український. В Польщі, яка найближча нам серед країн ЄС за кількістю населення (38 млн.) і кількістю депутатів в парламенті (460 осіб) – річний бюджет Сейму на чверть більший за український. Зверніть увагу, що структура парламентських витрат в Україні і в країнах ЄС приблизно однакова.
Звичайно, є в ЄС такі країни як Болгарія, витрати якої на парламент є одними з найменших в Європі. У порівнянні з Україною парламент Болгарії витрачає на свої потреби втричі менше коштів – лише близько 30 млн. євро в рік. Однак, в Болгарії в шість разів менше населення (7,4 млн.) на плечі якого лягає тягар утримання головного законодавчого органу країни і майже вдвічі менше депутатів в парламенті (240 осіб).
Таким чином, широко побутуюче в суспільстві уявлення про те, що на Верховну Раду України сьогодні витрачаються надмірні державні ресурси – не зовсім відповідає дійсності. На щастя для платників податків, український парламент в цілому не є найдорожчим в Європі і за цим показником розташовується в нижній частині умовного рейтингу.
Не менш дражливою та хвилюючою в контексті парламентських витрат залишається для українського суспільства також тема депутатських зарплат. Адже загально прийнято вважати (не заглиблюючись в аналіз фактів), що українські нардепи, особливо не перепрацьовуючись, отримують величезні прибутки та користаються необмеженими пільгами. Як не прикро констатувати, але на встановлення абсолютних рекордів в розмірах зарплат українські законотворці не претендують.
Жорстока, але не завжди зручна, правда полягає в тому, що заробітна плата депутатів і витрати на їх проживання, переїзди, відпустки/лікування – в сумі складають не більше третини від загальних видатків парламенту. Решта ж – це оплата помічників, компенсація за виконання представницьких повноважень (насамперед робота з виборцями), витрати на утримання Апарату Верховної Ради, інформаційно-аналітичне та матеріально-технічне забезпечення роботи парламенту.
Власне сама заробітна плата депутата Верховної Ради коливається від 14 до 20 тис. грн., а в середньому складає 17 тис грн. (€1415). Багато це чи мало? Якщо порівнювати з країнами ЄС, то це один з найнижчих показників. Майже стільки ж отримують парламентарі Мальти (€1386) і Латвії (€1364), дещо менше Словаччини (€1304). Найменша зарплата у депутатів того ж таки болгарського парламенту – 860 євро в місяць. Тоді як найвища в ЄС зарплата в італійських парламентарів – 11870 євро, що у 8 разів більше, ніж в Україні.
Однак не варто поспішати шкодувати українських народних обранців, адже самі по собі наведені цифри мало про що свідчать. Візьмімо до уваги реальний добробут звичайних громадян у кожній конкретній країні. Зарплата у півтори тисячі євро для українців і для європейців має різну вагу та значення. В цьому і криється ключова проблема, якщо говорити про величину депутатських зарплат та пільг в Україні та за кордоном. Порівняно із оплатою праці європейських парламентарів, вітчизняні депутати отримують далеко не найбільше. Однак ця сума є неспівмірно великою щодо рівня мінімальної зарплати, встановленої у нашій країні.
Зарплата депутата Верховної Ради в 13 разів більша від мінімальної заробітної плати пересічного українця. Такий розрив є одним з найбільших в Європі. Аналогічною є ситуація в Румунії, дещо гіршою – в Угорщині (зарплата депутатів в 15 разів більша від мінімальної) та Італії (в 17 разів). З вражаючою соціальною справедливістю ми стикаємося в Мальті (тут депутати отримують лише в 2 рази більше за мінімальну заробітну плату в країні загалом) та Люксембурзі (в 3 рази). Тоді як в середньому у європейських країнах зарплата депутата парламенту приблизно в 7 разів більша від рівня мінімальної зарплати.
Взяті тут для порівнянна зарплати депутатів не включають в себе різноманітних пільг і компенсацій, які традиційно обраховуються окремо і витрати на які в європейських парламентарів зазвичай є також більшими, ніж в їхніх українських колег.
Про що це говорить? Перше, вічні розмови про зменшення розміру депутатських зарплат і/або видатків парламенту часто є надуманими і надміру популістськими. Друге, в Україні немає проблеми небезпечно великих депутатських зарплат, натомість є хронічна проблема низьких заробітних плат громадян. Разом з тим, відсутні жодні підстави сподіватися, що зменшення депутатських зарплат якимось чином вплине на збільшення мінімальної заробітної плати громадян. Більше того, парламент (і депутат), який не матиме достатніх ресурсів для ефективної реалізації своїх повноважень – ніколи не буде по справжньому незалежним. В таких умовах депутати завжди потребуватимуть зовнішніх патронів та інвесторів – і матимуть для цього розумне виправдання. Третє, ми забуваємо, що депутат є слугою народу насамперед тому, що, ми, громадяни, йому платимо, а не лише тому, що ми йому (чи їй) віддали перевагу на виборах. В момент виборів ми наймаємо політичного менеджера від якого очікуємо реалізації своїх обіцянок і представлення наших інтересів в парламенті – логічно пропонуючи взамін достатню фінансову винагороду і можливість переобрання на чергових виборах. Саме ця обставина дозволяє нам щоденно вимагати від депутата, щоб він ефективно й відповідально відпрацьовував надану йому зарплату та пільги.
І останнє, про популізм народних обранців. Не перестаю дивуватися, коли нардепи з невдаваною скромністю публічно розказують про надмірність депутатських зарплат та пільг, і готовність від них відмовитися, але при цьому не користуються дешевим громадським транспортом і не їздять на велосипедах на роботу. Щоб стати ближчими до людей, депутатам потрібно обмежувати себе у витратах, а не прибутках. Депутат, який офіційно мало заробляє, але реально багато витрачає, ніякими заявами про відмову від пільг і зарплат не зможе повернути довіру суспільства до парламенту як демократичної інституції. Це лише одна частина рішення. А інша частина полягає в тому, що депутати мають спрямувати усі свої законотворчі зусилля на те, щоб мінімальна заробітна плата громадян зростала до рівня зарплат депутатів, а не навпаки.
Олександр Неберику, Підготовлено для Лівого Берега