Для початку цитата з Вікіпедії:
Cабота́ж (фр. sabotage від фр. saboter - стукати дерев'яними черевиками): навмисний зрив роботи чи якогось заходу шляхом прямої відмови від нього, прямої протидії його виконанню, свідомо недбалого її виконання або формального безініціативного виконання з дотриманням лише видимості виконання; прихована, замаскована протидія будь-яким заходам, намагання перешкодити їх здійсненню.
Отже, саботаж є могутньою руйнівною зброєю так званого «організаційного типу». Для того, щоби система припинила працювати, зовсім не потрібна армія саботажників, достатньо невеликої групи правильно розставлених (або ж грамотно позиціонованих) акторів. Історики знають, що кожна революція після перших переможних кроків натикалась на саботаж. Іноді він набував тотального характеру (під час, скажімо, Весни народів 1848 року у Відні, або Паризької комуни), іноді – локального. У жовтні-листопаді 1917 року саботажники із залізничної профспілки (Вікжель) ледь не скинули щойно народжену більшовицьку диктатуру й лише надзвичайними зусиллями Леніну і Камєнєву вдалось зламати спротив залізничників, які відмовлялись транспортувати революційні війська.
З правової точки зору саботаж має об’єктивний і суб’єктивний боки. Не кожний вид саботажу може бути юридично кваліфіковано. Легше за все відслідкувати навмисний спротив змінам шляхом відкритої протидії – псуванням майна, блокуванням комунікацій, невмотивованою відсутністю на робочому місці тощо.
Але замаскований саботаж чиновників та функціонерів юридичній об’єктивації практично не піддається. Такі «чемні вкраплення саботажу» в роботу системи найнебезпечніші. Адже чиновник (політик) на словах може бути найпалкішим прихильником революції й подібно до бравого солдата Швейка голосно репетувати: «На Белград!» (себто, в нашій ситуації: «Вперед, на Крим!»), а насправді робити все від нього залежне, щоби ніхто нікуди не йшов й навіть не повз.
Ще один різновид саботажу – призначення на ключові посади осіб, які, навіть за добрих намірів, не можуть ефективно виконувати функцій, передбачених цими посадами. Радше за все, ці особи вже за кілька місяців або самі зрозуміють свою профнепридатність, або ж дискредитують себе і звалять під всенародний свист. Але справу вже буде зроблено. Адже все вирішується тепер, коли кожного дня, якщо не кожної години формується майбутнє країни.
Звільнення з посад компетентних посадовців за допомогою надуманих або фальсифікованих зачіпок також може розглядатись, як специфічний різновид саботажу.
Людей, між тим, дивує параліч, який в останні тижні охопив нашу державну машину. Вона чомусь усюди запізнюється. Для аналітиків у цьому немає нічого дивного. Адже революційна влада й досі не визначилась з багатьма принциповими, першочерговими форматами процесу змін. Наприклад з «локомотивними» напрямами реформування системи, та з критеріями люстрації. Відповідно, чиновники та правоохоронці не знають за якими ознаками оцінюватимуть їхню діяльність. Минулу й поточну. Чиновники та офіцери спецслужб бачать хаотичні (часто-густо провокаційні) дії та чують невпевнено-грізний хор обвинувачувачів, який складається переважно з маргіналів та соціальних невстигаючих, що хочуть всього й відразу. Ними рухає не бажання подолати корупцію, а, передовсім, заздрість, прагнення грошей і влади, бажання відомстити більш успішному сусідові або ж проста вулична гіперактивність.
Відповідно, значна частина невпевнених у майбутньому чиновників свідомо гальмує процеси, а підсвідомо бажає новій владі якомога швидше «відкинути копита». При тому їм все одно, що саме знесе (як варіант - критично послабить і щасливо відволіче від радикальних люстраційних та реформаторських планів) теперішній уряд – новий Майдан, вторгнення іноземного війська чи федералізація (феодалізація) регіонів.
Але попри цих «стихійно-ситуативних» саботажників, у систему «вкраплено» посадовців, котрі паралізують державу за чіткими сценаріями і планами. Аналітики не дають певних відповідей щодо авторів та джерел цілеспрямованого саботажу, але вказують на існування загадкової «системи перспективних домовленостей», яка, судячи з усього, сформувалась задовго до втечі Януковича з Банкової. Всі спроби вирахувати замовників саботажу натикаються на підозріло міцну стіну мовчання. Є, звичайно, спокуса простих узагальнюючих відповідей. Проте, насправді, складні процеси не описуються функціями з однією складовою.
Ми живемо в світі, де переплетено багато різноманітних інтересів та впливів. Більшість з них непомітні пересічному обивателеві і лежать в сфері великих та дуже великих корпоративних інтересів. Радше за все, якогось зловісного та всемогутнього «головного замовника» немає. А є «джентльменські» домовленості та «консенсусні рішення» шести-семи впливових міжнародних політичних та фінансових гравців (або ж груп гравців), які елементарно хочуть заробити на черговому переділі глобального поля впливів. Україна, після втрати Криму та підписання СА з ЄС, опинилась в ролі актуального об’єкта даного переділу. Відповідно, суб’єкти переділу знайшли в нашій країні «підрядників», а ті, в свою чергу, «субпідрядників» з саботажним уклоном.
Зрозуміло, виникає питання: а який саме сценарій розігрують означені «підрядники»?
Спробуємо застосувати для знайдення відповіді такий тип аналізу, як «визначення сценарію за гравцями». Цей спосіб застосовує кожний, хто за списком кіноакторів намагається визначити жанр фільму – комедія, бойовик або ж трилер. Ми бачимо три типи гравців:
1. Системні політики, чиї біографії та ресурси сформувались за доби Кучми;
2. Системні олігархи (вискочки, типу Курченка і Стоматолога, виводяться з гри);
3. «Польові командири» та харизматичні громадські активісти, які на очах стають політиками (так би мовити, парадигмально схиляються до «систематизації»).
Отже, сценарій стосується переформатування елементів системи. Підкреслюю, не реформування системи, а саме переформатування її елементів. Не бойовик, не трилер, а, скоріше, кримінальна комедія з елементами трешу, еротики і чорнухи. Іншою мовою: корекція списків еліт, зміна способів формалізації фінансових потоків, розширення «протоколу доступу» до ресурсів країни. Як завжди у стрижневому сценарії є кілька варіантів: «А», «В» і «С». Власне чиновницький саботаж і є тим ефективним інструментом, яким будуть знищені сценарні варіанти «А» та «В». Себто, зі сценарію кримінальної комедії будуть стерті пригодницькі сюжетні лінії (на кшталт люстрації та решти історій «золотих батонів»). А залишаться переважно трешеві, псевдомілітарні та «політбордельні».
Чемні вкраплення розростаються, як чорнильні плями на змоченому папері. Ландшафт саботажу розгортається та ускладнюється на наших очах. Й кінця-краю його не видно.
Володимир Єшкілєв,
для Фіртки