Вибори як завжди вказали на їх неоднозначність, що поглиблюватиметься в подальшому, зі своїми відкритими і прихованими плюсами і мінусами.
Безсумнівно є позитивним моментом, що нова політична сила «Самопоміч» посіла третє місце, хто би і скільки завгодно не говорив про партію імені однієї особи, спонсора Коломойського і так далі. Тепер, більш як вочевидь, не без дальших електоральних ризиків для себе, долучиться до коаліції БПП і НФ. Або не долучиться – з ненабагато меншими ризиками, не лише для себе. Приємним ще одним моментом, зв’язаним з цієї політсилою, став прорив її впливу далеко за межі лише західної України.
Щодо Арсенія Яценюка і товаришів, то народ вчинив дуже по-європейськи, аж занадто по-європейськи, ну, гаразд, трохи занадто, на мою думку. Він у час війни применшив вагу так званих партій війни, і прагматично проголосував за повільні, кострубаті, часом зовсім пародійні і відсутні-ніякі, але таки реформи. Як не парадоксально. Рівно те саме, навіть з більшою силою, можна сказати про проект президента і його особу відносно вибору народу. Не більше і не менше. Все ще наразі.
До найбільшої реформи, чи ба революції, можна нарешті віднести «неявку» комуністів у восьмому скликанні. Зате ми вкотре переконалися, що вата це не просто собі такий пантяк в час війн і революцій, типу «ми – асобінні, ми кормім кієв і всю мачуху украіну, нас любіть всєм і уважать». Вата – це все ще психоз, так, панове, хоча вже з проблисками, чому є емпіричне підтвердження, повільно регресивної стадії неврозу. Може на наступних виборах – будемо все-таки оптимістами у тому, що не за рік і не за два через гострий психоз обраних – гОпоБляки приєднаються до Сірьожи Сильного і Пєті Красного. А в таємній кухні Петі Нашого таки нарешті додумуються створити проект, який би відповідав інтересам абіженним на фйодорича і за фйодорича. І назвуть його вони «Сидір Ковпак танцює гопак». Якось так.
Та поки що, на жаль, стара-добра кухня Петра більше падка на російські бліни, приправлені джемом із шуфричів, бойків, на замовлення фірташа, ахмєтова, льовочкіна і головно кремля (про історії з мажоритарними округами навіть не хочеться згадувати якось). Лише страх перед персональною поразкою навчить мислити і діяти на випередження і в стратегічних інтересах держави Україна ?
Українці чомусь замало знову делегували Юлії Тимошенко. З огляду на те, що країна отримала свободу від януковича не без її непрямої дії. Акт прокляття точно мав місце в тюрмі. Тепер ще би так путіна, Юліє Володимирівно на волі. Хто ж як не ви. Відтак і НАТО стає менше потрібним.
Ще одною неприємною сенсацією і сенсаційним ексцесом можна справедливо вважати не потрапляння Анатолія Гриценка і Демократичного Альянсу. А шкода дещо. Розподілення електоральних симпатій від Фронту до Альянсу, від бравурного Ляшка до серйозного і справді фахового в царині воєнної справи Гриценка було би не зайвим.
І зовсім не зайвою була би присутність Правого Сектора. Сила, в якої стільки людей реально воює, сила, яку кляне Москва цілодобово, як мінімум заслуговує на жалюгідних п’ять відсотків вашої ручної симпатії, панове інтелігєнти і панове ваділи бусів. А потім ви ще хочете, щоби ваших кумів, сватів, братів і начальників не кидали догори ногами в сміттєві баки – забудьте. Та що ти вдієш, нарід сказав: « Доста тих воєків, не видко Яроша на войнах по Шюстеру. Не видко.» Законно, трясця.
Питання по «Свободі» взагалі заслуговує на окремо виділену статтю. Здається, що пацанів просто нагнули, а разом з ними і звичайно стопудово п’ятипроцентний електорат. Стопудово. За роллю Банкової в цій справі стоїть роль Брюсселя, а за роллю Брюсселя москви. Коли головний трюкач російської дипломатії Лавров, зі звично квасною мармизою, недавно розповідав про «недопущення в Європу Бандер і Шухевичів», то вкотре переказував вітання свого боса, мовляв, що кремль зробить з Україною і всією Європою, взимку і влітку, якщо не виконаються побажання.
У горе-Європи стара фобія фашизму і нацизму, яка витікає з довго власного коріння, що час од часу тягнеться до високих золотих листочків мультикультурного блага, помножена тепер на страх перед москвою, через власну помилковість суджень, недалекоглядність, слабовілля, засилля подібних націоналістичних суб’єктів в далекій від них державі – не настільки. Змушений Старий Світ сприймати ВО Свободу тепер як Загрозу Світового Масштабу. Або вдавати сприймати. Що аж ніяк ані так, ані сяк її, Європу, не виправдовує. І трохи виправдовує Порошенка, змушеного йти на будь-які поступки, лиш би мати надійних стратегічних союзників у світі і доступ до кредитів.
Така ситуація остаточно розхолоджує й так не сильно облюбованих європейськими стандартами етики багатьох українських консерваторів, не переміщує, а закріплює у ментальній автаркії і самообслуговуванні. Що почасти освячує зусилля кремля по дезінтеграції України.
Москва сильно розраховує, що радикальна українська політсила в швидкому майбутньому, обурена, розгнівана, розчарована, почне розгойдувати підвалини сякої такої демократії і порядку в Україні тим, що буде бушувати під стінами парламентів, обладміністрацій-і рад, судів, битися з Самопоміччю на західній Україні, і все це повинно грати проти України в цілому. Прикро, що українська влада настільки слабка, що робить такі помилки.
Мажоритарні прикрості не менше прикрі. Фігури Насалика і Диріва вартують, аби визнати очевидну істину: країна поділена не настільки ідеологічно і геополітично, скільки об’єднана вона одним і тим же: селянсько-містечковим жлобством і лінивою, послужливою недолугістю обивателя. І що маємо робити відтак з цим ? Благати долю, аби в Рашці до влади доперся якийсь «добрий лєнін», щоби потім пригрозив Україні і світові ядерною і енергетичною зимою, якщо вона не збере з десять, двадцять мільйонів жителів України, явно і не явно лояльних до менталітету русскіх, і не видасть їх у сибіри і дальні востоки на заселення від китайців ?.. Тільки яка влада буде цей відбір робити і як.
Та насправді, розпад ладен швидше до тих варварів достукатися, що не є раптово бажаним, з огляду на ступінь злоби у варварів. Українці ж потроху, але якісно дорослішають, позбавляються «віри в долю», беручи у руки волю (побільше б Божої не в розумінні – чужої-земної). Що якщо не запобігає повністю, то амортизує скочення в темне Середньовіччя, за яким слідує світлий Ренесанс.
