«Бачиш он того пацана?» - запитав мене приятель, показуючи на солідного дядька з портфелем.
«Ну?»
«Крутий дядько».
«Й у чому ж та його крутизна?» - мені стало цікаво.
«Він був членом експертної ради фонду ***, а тепер його ввели ще й до експертної ради ****!» - пояснив приятель.
І я задумався про той різновид «крутизни», який породжує не крісло високо посадовця, не банківській рахунок і не харизма.
Розвинута демократія парадоксальним чином породжує особливий вид несвободи – владу експертів, експертократію. В умовах розвинутої демократії кожний успішний і поважаний член суспільства має свою спеціалізацію, а коли ці вузькі (часто-густо вузькі до непристойності) спеціалісти збираються задля прийняття загальносуспільних рішень (в парламентах, у великих і малих журі, в правліннях фондів тощо), то вони практично ніколи не ризикують покластися на власне судження. Щоб не втрапити в халепу. Щоби не «попасти на бабки». Щоби - не дай Боже! - не зіпсувати найцінніше, що в них, бідак, є – репутацію. Ці вічно перестрашені вершителі доль і фінансових потоків вимагають експертних оцінок від інших вузьких фахівців. А потім експертних висновків щодо цих експертних оцінок від ще вузькіших фахівців. Коли ж ці висновки нарешті отримані, вони шукають світового фахівця №1 в потрібній галузі і оплачують його приватну консультацію з розрахунку 5 тисяч доларів за хвилину телефонної розмови. Й тільки після цього вони обережно, за допомогою рейтингових голосувань, приймають рішення.
Суспільство, діям якого передують такі процедури, є поживним середовищем для цілого прошарку – що там прошарку, цілого класу! – професійних рецензентів, консультантів, експертів, експертоїдів та експертознавців. Де не поткнешся зі свома п’ятьма крейцарами – там вже сидить сите і впевнене експертне чмо. Воно має дорогий костюм і краватку, що коштує як три чверті костюму. Воно обкладене дипломами, званнями та посадами. Воно, це чмо, примружує оченята, щось глибокодумно шепоче розфарбованій секретарці, а потім говорить у твоєму напрямі приблизно таке: «Зрозумійте, шановний пане, що ваша пропозиція, попри цікаві моменти, має не зовсім відповідні форматні характеристики у деяких аспектах тих способів реалізації, які ви, шановний пане, вказали в якості бажаних або переважаючих». Після цього можна втертися всіма десятьма копіями свого проекту і йти в те відоме всім місце, де відсутність корку передбачена природою.
Скільки хороших проектів вбито експертними радами? Скільки інтелектуальних проривів зацементовано за допомогою закритих рецензій? Скільки бабла перекочувало в експерні кишені і в пітні рученята різноманітних консультантів? Не порахувати. Й чим розвинутішим буде демократія, тим могутнішатиме плем’я експертів, тим твердішатиме експертовладдя. До небес виростатимуть піраміди експерних ієрархій, на вершинах яких сидітимуть справжні правителі планети – керівники та куратори експертних, ліцензійних та атестаційних рад, некороновані імператори консультаційних імперій, незримі для широких народних мас боги рецензійних реальностей.
Саме на їхній всевишній розсуд віддана вся сучасна ліберальна цивілізація. Адже ті, хто наївно послуговується висновками експертів, може й не підозрювати, що – можливо -- експерти усіх країн виконали той наказ Комінтерну, який проігнорували пролетарі – вони з’єдналися. Обмінялися факсами, адресами, номерами мобільних телефонів. Вони, подейкують, вже розподілили поміж собою квоти на допустиму кількість позитивних рецензій та оцінок. Все інше, що за межами цих квот і домовленостей – в смітник!
Таким чином, найкращі шанси отримати позитивну оцінку від експертної ради, якою керує консультант А. має шанси небіж керівника іншої експертної ради Б. Син А., в свою чергу, отримає позитивну рецензію від Б. Так вони і живуть, дерибанячи світ вузьких спеціалістів-телепнів, де все впирається саме в позитивну рецензію.
Все, що не має її – без сенсу. Тому що без позитивної рецензії існують тільки переможені речі та істоти сього світу. Ті речі та істоти, яким ніколи не подолати прокляття.
