Шлях у владу повинен бути дешевим і легким, - так говорив прем’єр-міністр Сінгапуру Ли Куан Ю, який створив із території хаосу і беззаконня розвинуту передову державу світу. В Україні відбувається все з точністю навпаки - законодавство не залишає можливостей потрапити у владу чесним демократичним шляхом.
Представники української влади нагадують акціонерів, сама влада – закрите акціонерне товариство, а виборці – акції. І кількість акцій в певного акціонера залежить від електорального настрою і політичної кон’юнктури.
За останніх 10 років назвати приклад якісно нової особи в українській політиці, пов’язаної з представницьким мандатом чи високою управлінською посадою, просто не можливо. Пов’язано це із численними законодавчо встановленими перешкодами – як для самої політичної діяльності, так і для потрапляння на участь у виборах і самого проходу до представницької влади.
Бар’єри вже при створенні партії
Припустимо ситуацію, в якій є однодумці, і вони вирішили створити політичну партію для походу у владу і реалізації своїх ідей. І тут вони стикаються з першими бар’єрами.
Правовою основою для реєстрації та діяльності політичної партії визначено законом України «Про політичні партії в Україні». У відповідності до ч. 6 ст. 11 згаданого закону, політична партія протягом шести місяців з дня реєстрації забезпечує утворення та реєстрацію в порядку, встановленому цим законом, своїх обласних, міських, районних організацій у більшості областей України, містах Києві, Севастополі та в Автономній Республіці Крим.
Водночас, ст.. 24 того самого закону встановлює підстави для анулювання свідоцтва політичної партії, а саме: у разі невиконання політичною партією вимоги ч. 6 ст. 11 цього Закону, виявлення протягом трьох років з дня реєстрації політичної партії недостовірних відомостей у поданих на реєстрацію документах, невисування політичною партією своїх кандидатів по виборах Президента України та виборах народних депутатів України протягом 10 років орган, який зареєстрував політичну партію, має звернутися до Верховного Суду України з поданням про анулювання реєстраційного свідоцтва.
Таким чином, якщо протягом шести місяців політична партія не змогла створити місцеві осередки на місцях, це є підставою для анулювання свідоцтва про реєстрацію політичної партії. А якщо це є ентузіасти, які роблять усе власними силами, власним коштом і без підтримки великого бізнесу, то як можливо за такий короткий термін створити мережу осередків із прихильників і активістів, які готові працювати на партію безкоштовно? Не забуваємо, що активіст, який безкоштовно займається громадською діяльністю мусить ще і заробляти гроші.
Безумовно, із потужним фінансуванням півроку на створення партійної мережі по країні не складає проблеми. Але якщо ми говоримо про створення партії на дійсно ідейній основі, а тим більше, зважаючи на недолугість цивільного законодавства, яке гальмує розвиток громадянських зв’язків в суспільстві між індивідуумами (хоча ця тема заслуговує взагалі на цикл статей), то як можна за такий короткий час створити повноцінну партійну систему? Ось і виходить: не встиг за 6 місяців зареєструвати більшість місцевих осередків по України – отримай рішення Верховного суду України про анулювання свідоцтва.
Пояснити сенс існування законодавчої норми, яка надає підстави ліквідувати новостворену партію, якщо вона через 6 місяців не зареєструвала свої місцеві осередки, просто не можливо. Адже хіба партія без місцевих осередків комусь створює незручності? Чи держава несе фінансові збитки від партії, яка не бере участі у виборчому процесі?
А чому б не збільшити цей термін до 6 років, або взагалі його виключити? Отже дана норма дозволяє «задушити немовля» на перших етапах життя, щоб воно не створювала конкуренції чинній владі чи прирученим олігархічним капіталом політичним силам.
Участь у виборчому процесі
Продовжуємо моделювати ситуацію і уявляємо, що партії владо ся подолати перший бар’єр і вона створила мінімально необхідну кількість місцевих осередків. Отже наступний етап це – вибори.
Починаємо з виборів до Верховної ради України та Президента України. Пропоную почати аналіз з організації виборчого процесу.
Виборчий процес до Верховної ради України та Президента України організовує Центральна виборча комісія України (ЦВК).
Склад членів ЦВК формується Верховною радою за поданням Президента України, тобто процес призначення є політичним і формується тими, хто подолав усі виборчі бар’єри і пройшов до влади. Строк повноважень члена ЦВК складає сім років. А строк повноважень Верховної ради та президента –
по п’ять років. Отже, при наступних виборах усі акціонери мають «свояків» у ЦВК, які і здійснюють підрахунок результатів виборів і конвертують їх у акції.
Однак вибори проходять на місцях, отже подальшою ланкою в організації виборчого процесу є окружні (територіальні) виборчі комісії (ОВК), які формує ЦВК, а кінцевою ланкою є дільничні виборчі комісії (ДВК), які в свою чергу формують ОВК.
ОВК формуються також за політичним принципом, але вже не так строго, на перший погляд. Наприклад, на парламентських виборах ОВК формуються із включенням обов’язково представника депутатської фракції поточного скликання Верховної Ради і включенням представників партій, що беруть участь у виборчому процесі шляхом жеребкування.
Навіть у випадку, якщо політична партія, яка хоче балотуватись на виборах і теоретично може отримати свого представника в складі ОВК, то згідно ч. 1 ст. 56 закону України «Про вибори народних депутатів України», така партія перед реєстрацією свого передвиборчого списку має внести грошову заставу у розмірі однієї тисячі мінімальних заробітних плат. Станом на момент написання цієї статті мінімальна заробітна плата в Україні становить 1218 гривень. Отже розмір застави для участі партії у виборах складає 1 млн. 218 тис. грн. Звідки партія заснована ідейними соратниками-ентузіастами, може взяти таку суму?
Умови балотування кандидата на пост Президента України
Склад ОВК формується ЦВК за поданням стосовно кандидатур кандидатами на пост Президента України, які зареєстровані у ЦВК, – по одній особі до однієї виборчої комісії від одного кандидата. А щоб висунутись кандидатом на пост президента України необхідно знов ж таки внести 2 млн. 500 тис. грн грошової застави. В результаті, ми отримуємо ОВК фактично як політичний орган, хоча задача ОВК – не політична, а організаційно-правова.
Відбір претендентів на включення до ОВК відбувається самими штабами на засадах особистої відданості та прихильності до кандидата. На виході маємо ОВК, члени яких, насамперед, віданні своїй політичній силі, а щодо наявності у них знань норм виборчого законодавства, залишаються сумніви.
На противагу існуючій системі краще було би створити окружкоми не «під вибори», а на постійній, і щоби формувались вони, наприклад, місцевими радами або, ще краще – шляхом обранням кандидатів громадами. Це би дозволило виключити чи бодай зменшити політичну складову і призвело б до підвищення рівня професійності членів окружкомів. А право обирати керівний склад із числа членів ОВК надати самім членам. Тоді би ОВК у своїй роботі були би зорієнтовані на встановлення підсумків голосування на окрузі, а не забезпечення певного рішення на користь певного кандидата чи партії.
Партії як основні суб’єкти в політиці?
Реєстр Мін’юсту видає у пошуку 126 зареєстрованих політичних партій (в тому числі з анульованими свідоцтвами та скасованою реєстрацією). На сайті ЦВК вказано 203 партії. На виборах до Верховної Ради України в 2012р. приймали участь 87 партій, в тому числі партії, що висунули кандидатів в народні депутати по мажоритарних округах. Із 21 партії, які подали список кандидатів на вибори до парламенту, виборчий бар’єр у 5 відсотків подолали аж 5 партій.
Здавалося б статистика говорить про багатопартійну систему в Україні та можливість доступу до виборчого процесу практично усім суб’єктам. Але якщо проаналізувати політичну діяльність партій, які брали участь у виборах, то побачимо, що активну діяльність ведуть менше десяти партій. Інформацію про політичну діяльність решти партій не знайти навіть із ліхтариком у світлий час доби.
Візьмемо хоча би результат партії, що набрала найменшу кількість голосів на останніх парламентських виборах, а саме – 15 549 голосів. Ділимо суму застави на кількість виборців цієї партії і отримуємо приблизну 78 гривень. Тобто, якщо ця партія заснована на ентузіастах, то кожен прихильник її мав би внести пожертви в середньому біля 80 гривень тільки на заставу, аби його партія могла балотуватися на виборах.
Але згідно діючого закону, на парламентських виборах грошова застава зовсім не пов’язана із виборчим фондом партії, яка висунула свій список кандидатів у депутати. А отже і прослідкувати походження коштів для такої партії немає ніякої можливості. Проте партія все ж змогла внести чималу заставу, а відповідь на питання, звідки в неї ці гроші, ми не отримуємо.
Отже пропоную повернутись до аналізу формування ОВК. Так як вже описувалось вище, ОВК формуються за принципом «свояків». Дослідивши склад комісій з комісій на виборах протягом останніх десяти років, ми бачимо, по абсолютній більшість округів в Україні, він фактично не змінювався, за винятком кількох осіб! Напрошується висновок: є основні політичні партії, які мають своїх сателітів у вигляді технічних партій.
Щодо п’яти відсотків прохідного бар’єру, зауважу, що навіть якщо партія чи кандидат має певну кількість переконливих прихильників, то абсолютно необґрунтовано високий прохідний відсоток не мотивує виборця голосувати по совісті, адже спрацьовує технологія «голосуй за прохідних». Навіть якщо припустити ситуацію, коли усіх вище перелічених бар’єри відсутності, за виключенням прохідного бар’єру на виборах до парламенту, то все одно волевиявлення спотворюється. Партії, що брали участь у виборах і не подолали п’ять відсотків, сумарно набрали 1 млн. 397 тис. і 2 голоси. Партії, що подолали виборчий бар’єр набрали 18 млн. 991 і 17 голосів. При п’ятивідсотковому бар’єрі думка біля двох відсотків населення не враховується, а отже й не представлена у Верховній раді.
Усі перелічені бар’єри існують виключно для монополізації влади олігархічними кланами і спрямовані тільки для утримання влади багатими, які завжди складають меншість у суспільстві.
Скасування цих бар’єрів може стати фатально небезпечним для існуючої політичної системи і призвести до втрати олігархатом реальної влади. Тому жодні революції в Україні, метою яких є повалення конкретних державних посадових осіб ні до чого не призводить, окрім як до соціальних потрясінь. А ми і далі будемо «акціями» в ЗАТ.
Олександр Джус, для "Фіртки"
