Якось була розмова. Говорили швидко й тембрально. Як живеш, так і говориш. Як говориш - так і живеш. Ідеальним було б мовчання, мовчання - вовчання.
Якось було цікавим було жити красиво, дійсно красиво й помпезно, без подвійних-потрійних стандартів, без трансформацій фобій та підсвідомих генез. Прийшов, переміг, доказав силу мудрези, віддав, врятував, захопив, довів, зрозумів...зараз кожен із підтекстів має ще декілька прихованих - не факт, що від цього цікавіше, одне знаю - підтексти всеодно отримають час розкриття й тоді явить потаємна суть свою "приховану правду".
Якось жили, творили, воювали, рекламували - як зараз, ніби нічого не змінилось від часів Адама. Напевно розуміти варто, але розуміти, що життя одне й його потім століттями будуть мікроскопічно вивчати й аналізувати дає розуміння, що уся геніальність, героїзм та творення є персональними аспектами. Як життя Вільяма Блейка, якого акварельні роботи випадково були придбані на базарі його ж товаришем.. Згадали через сто років.
Чи життя Байрона, який помандрував десь в Грецію на війну із турками й надихнувся голодним безоднями, так і загинув невідомо де й як...А парадоксальність Дон Жуана із відвертим канібалізмом є перефразом славнозвісної Одісеї й з добротну сотню сучасних фільмів із таким сценарієм. А Гомер , автор Одісеї не був сліпим - міф підсилив скульптор, щоб підкреслити його зв'язок із космічними інстанціями.
Якось письменники жили й писали й помирали, як усі прості люди - випадково й сумно, лишень час розвінчував епопеї окремих душ й безоден.
Чи Діккенс, який як сказав, що помре -так взяв і помер. Це окрема історія окремих впертих.
Ось так безодні говорили з безоднями
