Суспільні авторитети бувають кількох типів. Означимо наймасштабніші та найпоширеніші з тих, котрі опрацьовані історичним досвідом людства. Назви моделей авторитетів, безперечно, є умовними. Скажімо, «модель Болівара» можна було б назвати і «моделлю Робесп’єра», і «моделлю Троцького», і «моделлю Насера». А «модель Франкліна» могла б носити ім’я Черчилля, Аденауера або ж Т’єра.
У запропонованій вибірці здебільшого подано моделі авторитетності, актуальні для сучасної України, себто для суспільства з посттравматичними комплексами та значним (якщо не домінуючим) потенціалом суспільної архаїки.
1) «Модель Ден Сяопіна» −суспільний авторитет експертно-організаційного типу. Характерний для патріархального, кланово структурованого суспільства з високим потенціалом архаїки, та традиційних способів соціальної комунікації. Тип харизми – надзвичайно досвідчена людина, яка пережила особисті злети і падіння й набула здатності стратегічного мислення і морального права на експертні поради для цілої нації;
2) «Модель Франкліна» −суспільний авторитет експертного типу. Характерний для посттравматичних суспільств з прийнятним рівнем договірного способу соціальної комунікації та значним потенціалом архаїки. Тип харизми – «незалежний енциклопедист». Носій харизми такого типу виступає як найвищий арбітр та експерт у середовищі різнорідних суспільних еліт;
3) «Модель Болівара» −суспільний авторитет революційно-харизматичного типу. Характерний для суспільств, що переживають етапи перманентної травматизації. Харизма «суспільного хірурга». Її носій апелює не до інтелектуальних, а до інстинктивних та емоційних складових масової свідомості та сам є втіленням концепції нераціонального «інтуїтивного лідера»;
4) «Модель Горбачова» −суспільний авторитет «буферного» (компромісно-організаційного) типу. Характерний для патерналістських суспільств, що переживають етапи перманентної травматизації. Харизма «адвокатського» типу з елементами архаїчного патерналізму;
5) «Модель Голди Меїр» −суспільний авторитет експертно-організаційного типу. Характерний для посттравматичних суспільств з високим рівнем общинної солідарності, де архаїка врівноважена необхідністю модернізації. Харизма розсудливої й одночасно крайнє принципової людини з великим досвідом, чиє лідерство визнають конкуруючі еліти;
6) «Модель Маркеса» −суспільний авторитет інтелектуально-експертного типу. Ця модель трапляється в соціумах з різним рівнем модерності. Харизма базована на світовому визнанні (і власним суспільством, і суспільною думкою за його межами);
7) «Модель Коммода» −суспільний авторитет вождистського типу, побудований на довірі до грубої фізичної сили, до непримиренності та до плебейських міфів про «зрозумілість» та «народність» його носія. Характерний для примітивних соціумів із патріархальною домінантою;
8) «Модель Гавела» −суспільний авторитет з елементами експертного та нерелігійного «мученицького» типів. Притаманна модерним та посмодерним суспільствам. Харизма інтелектуального типу, базована на принциповому та послідовному відстоюванні свого права на експертну позицію в ім’я суспільного блага;
9) «Модель аятоли Хомейні» −суспільний авторитет релігійно-харизматичного типу. Лідерство забезпечується харизмою святості, міфологемами «непомильності» та богообраності. У харизмах цього типу присутній елемент «мучеництва» (багаторічне вигнання або ж невизнання, відлюдництво тощо);
10) «Модель Мандели» −суспільний авторитет нерелігійного «мученицького» типу. Характерний для посттравматичних архаїчних суспільств, які вимірюють рівень авторитетності кількістю «страждань за суспільну справу». Харизма принципової людини, відданої суспільним ідеалам.
Якщо подивитись на суспільне поле України останнього десятиліття, то ми без значних зусиль можемо знайти десятки харизматів, тип суспільного авторитету яких належить до перерахованих моделей. Однак жодний із цих харизматів не досягнув позиції безумовного національного лідера, здатного затвердити в українському соціумі домінуючу суспільну конвенцію.
Яка причина цього?
Напевне, справа в тих «низових» регулярних структурах української повсякденності, які формують певний запит на певні типи харизматичності.
Колись я вже писав про парадоксальний вибір українського символу революції-2004, коли знаковою людиною Майдану стала не молода красива дівчина (на зразок символа 1789 року француженки Теруань де Мерікур), а стара селянка Параска Королюк, що мала підкреслено рустикальний вигляд. При тому вибір зробили зовсім не ареопаг змаразмілих сільських старців й не вусаті представники глибоко провінційної інтелігенції, а молоді журналісти і блогери, які вперто-радісно розмножували фотографії старої сільської баби у помаранчевому дощовику.
У подібному виборі «живого талісмана» революції відобразилась ота домінуюча архаїчна компонента української суспільної свідомості, яка не дає жодного шансу на прохід до найвищої посади харизмата експертного типу.
У масовій свідомості українців лідер не асоціюється з експертом-інтелектуалом. Свідомість ментального селянина (навіть якщо за пропискою він міщук у другому поколінні і в село їздить лише на вихідні) сприймає експерта як «неробу в окулярах», «мудрагеля», відірваного від проблем простих людей.
Пролетарська маса українських мегаполісів також не прихильна до «ботана очкастого». Експертна позиція асоціюється в цих людей з малошанованою в сучасній Україні постаттю шкільного вчителя. Себто з людиною на малій зарплаті, вічно стурбованою побутовими негараздами та відкрито зачмошеною освітянськими чиновниками.
Трохи більше поваги до вчених. Але й тут ми бачимо «ефект відчуження» звичайної української людини від тих загадкових істот, які – за образною моделлю з пісні Висоцького – «задихаються за синхрофазотронами».
У розумінні селянина мудрий порадник – це не інтелектуал, не вчений й не шкільний ерудит, а сивий спрацьований дід (варіант – баба-знахарка, улюблений персонаж телевізійних мильних опер «а la Ukraine»), який дарує навколишнім «народну мудрість», замішану на «прєданьях старіни глубокай». Ця мудрість завжди оформлена у прості зрозумілі слова та приклади й ніколи не піднімається вище за фронтальне абстрагування на штиб «всьо сі круте, всьо сі верте, ніц на місці не стоїть».
Пролетарська маса визнає за порадника або «в мєру пьющаго» майстровитого та «бувалого» вуйка, або ж досвідченого кримінальника, на груди якого татуйовано не менше семи куполів з хрестами.
Ані Вацлав Гавел, ані Бенджамін Франклін, судячи з усього, не змогли б викликати довіри нашого електорату. Твердо закорінена в життєвий практицизм жінка, на штиб Голди Меїр, мала би куди більше шансів. Світове визнання (архетипова «модель Маркеса») також сприяло б харизмі.
Але найбільший успіх у середовищі, де відбувається реплікація українських структур повсякденності, на мою думку, мав би експерт-харизмат типу Ден Сяопіна. Досвідчений, «битий-перебитий» старий чиновник плебейського походження, здатний оформляти свої меседжі за притчовими канонами «народної мудрості» та «правди-матки».
Десь до цієї позиції дотягував 1991 року Леонід Кравчук. Саме тому наші «вусаті» з інтелігенції з такою ностальгією згадують часи, коли – за їхніми поняттями – «Кравчук ще не зрадив», тобто до його політичного роману з СДПУ(о). Частково, з певними засторогами, цей тип харизми притаманний Януковичу. Така харизма, в принципі, не конфліктує ані із завданням модернізації суспільства, ні з архаїчними міфами, закоріненими до масової свідомості.
На регіональному рівні такою харизмою володіють кілька губернаторів, включно з головою Івано-Франківської ОДА Михайлом Вишиванюком.
Перспективність такої харизми добре відчувають «володарі зомбоящика», тому вони активно руйнують «моделі Ден Сяопіна» можливих конкурентів нині чинного президента, які позиціоновані у цьому кластері харизматичності. Починаючи з Миколи Азарова, якого жорстко трікстерізували, перетворили на кумедного й від того неконкурентного «Азірова», саме за допомогою телебачення.
Є дві моделі авторитетів, які вже давно визначені як найперспективніші для опанування середовища, в котрому відбувається реплікація українських структур повсякденності. Це «модель Мандели» та «модель аятоли Хомейні». Адже тут харизма вибудовується з первинної довіри до «мученика» та «духовного авторитета».
Архаїчні структури віддають пріоритет легітимності саме носіям харизми означених типів. Адже архаїка хоче підтвердження для харизми. Підтвердження межового рівня – від Бога. Мученик і пророк є прямими носіями визнаної структурами архаїчного суспільства боговідзначеності. При тому харизма мученика, в принципі, звільнена від прямого контекстування релігією.
В Україні є кілька політиків, які в різний час претендували на реалізацію «через свою персону» моделей означеного типу. Першим був «український Мандела» Левко Лук’яненко, якому, як здається, не стало стильності та витримки для успішної реалізації своє харизми. В нього, як виглядає тепер, не виявилось достатньо того шляхетного «ліберального аристократизму», яким зачарував весь світ південноафриканський тезка англійського адмірала. Адже іноді здатність вибачити своїх найзліших ворогів вражає більше, ніж довга пам'ять. Услід за Лук’яненком зійшов з публічного поля і затятий «український зелот» Степан Хмара. Ці вітчизняні «манделоїди» не лише роздрібнили «за поточними ситуаціями» потенціал свого авторитету, але й, до певної міри, дискредитували на якийсь час саму «модель мучеництва».
Підтвердженням цього стали провали на виборах 1998-2002 років політиків «катакомбного» покоління. Загибель В’ячеслава Чорновола не дає змоги підвести риску під кар’єрою цього харизмата «моделі Мандели». Проте виняток лише підтверджує загальну тенденцію «кумівського десятиліття».
Відродження мученицької моделі почалося 5 вересня 2004 року, коли виникла версія отруєння Ющенка його політичними конкурентами. Тоді «трендизація» теми отруєння дала блискучий (хоча й локальний, одноразовий) результат. Хай там як, але хвиля суспільного сентименту, піднята перед Майданом, стала однією з найцікавіших «розумових епідемій» в історії нашої держави.
Цей феномен вартує окремих досліджень. Адже при тому, що ЗМІ транслювали коментарі скептиків, у суспільстві виникла фронтальна нераціональна позиція акцентованого співчуття, в якій знайшли себе не лише носії патріархального мислення, але й ті, хто свідомо перебував у межах модерних та постмодерних світоглядних парадигм.
Тепер також маємо кількох політиків, які «освіжили» підупалий харизматичний потенціал завдяки своїм тюремним термінам. Це Юлія Тимошенко і Юрій Луценко. Нам ще доведеться побачити, як і з яким рівнем ефективності будуть реалізовані ці переформатовані харизми. Дехто з дослідників вважає, що суспільство вже отримало певний імунітет від «дешевої харизматизації». Автор цих рядків, навпаки, переконаний, що це далеко не так. Однією з особливостей суспільної архаїки є те, що архаїчний соціум не вміє вчитися на своїх помилках. У тих структурах повсякденності, де домінує патріархальність, ситуації «довірливого кредитування порожнечі» можуть повторюватись безкінечно. Україна ще не раз спіткнеться на месіанських рискалях.
Багато українців, особливо в Галичині, мріють про «українського Хомейні». Ці очікування незмінно підігріваються згадками про митрополита Андрія Шептицького, який став хрестоматійною іконою духовного батька галицького народу.
Використати у широкому суспільному форматі цю модель авторитетності намагалися і прихильники авторитетного греко-католицького клерикала Любомира Гузара, і «Братство», й ті ентузіасти, котрі прогнозували Петра Ющенка на лідера Української Помісної Церкви. В українському суспільстві існує значний потенціал підтримки такої моделі авторитетності. Успіху «церковно-профетичних» проектів заважає лише відсутність яскравого, переконливого і готового до авантюр клерикала.
Також можемо спостерігати, як політтехнологи намагаються «виправити», «перепризначити» ті харизми, які вже не відповідають або не зовсім відповідають вимогам часу. Яценюкові («модель Горбачова») намагаються створити харизму з ознаками «моделі Болівара». Для Кличка і Тягнибока («модель Коммода») вперто й не без успіху будують імідж з «експерно-лідерськими» елементами.
Загальний огляд українського політичного поля на предмет реалізації моделей авторитетності виявляє таке:
1. Лідери тих типів, яких підтримують структури повсякденності українського соціуму, є далекими від можливості виконання експертної функції, необхідної для назрілої модернізації України;
2. Перспективні суспільні авторитети експертного типу не мають значних шансів на лідерство в країні, де домінує архаїка.
3. Найближчим часом експертно-лідерські позиції в нашій державі займатимуть авторитети тих типів, які тяжіють до патерналістської авторитарності. Отже, експерти не зможуть стати лідерами, а лідери не здатні виконати експертної функції.
Володимир ЄШКІЛЄВ,
