5ниця», «Бочка», «Галка», «Piwnica», «Цукерня» ― чимало кнайп, кав’ярень, пабів і пивничок з’явилося у теперішньому Івано-Франківську. А от про колишні настрої кнайпового Станіслава розповів його знаменитий мешканець Юрій Андрухович.
― «Іноді нові місця створюються, щоб нагадати про старі події…» ― так говорилося про кнайпу «Войцех». Буцімто, щоб вберегти місто від нічних небезпек, магістрат Станіслава найняв нічного сторожа, який з ліхтарем обходив кожну вулицю. Охоронця звали Войцех. Тепер «Войцех» ― це автентична кухня Галичини ХVІІІ-ХІХ ст., наїдки там готуються за колись давно втраченою рецептурою, а тепер відновленою. Чи бували Ви у «Войцеху»? Що знаєте про цю кнайпу?
― У мене були періоди, що я знав якісь конкретні факти з історії Станіслава, спеціально вивчав. Але я не знав цієї історії раніше. Нічого дивного, це ж не означає, що її не було. Цілком міг бути такий Войцех. Але для мене цей, кнайповий Франківськ — це насправді 1990-ті.
Якщо говорити про «Станіславський феномен» – передусім це місце, яке не мало назви і яке ми називали «Під горіхами». Там усе зароджувалося. Це вперше виник такий генделик, десь влітку 1992-го року. Адміністратори наважилися винести столики надвір і поставити їх біля пасажу Гартенбергів. Ми там проводили цілі дні. У закладі можна було посидіти дві години, піти і знов повернутися. Там ті самі люди сиділи й сиділи. І це називалось «кава», але наливали весь час, приносили з собою. Пам’ятаю, як прийшов наш друг Ігор Панчишин із пляшкою прикарпатського бальзаму, поставив на стіл і сказав: «Прикарпатський Бальзак». А ці столики були, як із кафе «Морозиво» радянських часів, із металевими бильцями. І це номер один.
А номером два став «Лилик» на вулиці Шевченка. Зараз на тому місці – просто зарості, джунглі. А колись там буяло життя, була велика територія, і по ній – розставлені альтанки. А сам заклад був дуже маленький, з простою стійкою, туди заходилося, замовлялося і звідти все виносилося у ті альтанки. Альтанки були настільки далеко від адміністраторів, що з певного моменту усі вже ходили купували горілку до крамниці, а в них тільки каву. Тому їм доводилося наймати охоронців, які кружляли територією, перевіряли, хто і що п’є.
― Чи були ще якісь цікаві кнайпи у Франику?
— Безумовно. Але у моєму дитинстві був такий важливий епізод, що я любив виходити у місто зі своїм батьком. А батько любив зайти і там випити, там випити. Я ж супроводжував батька усюди і не в одній кнайпі побував. Пам’ятаю, як він замовив собі кріплене вино, «Ізабеллу», цілий гранчак. А продавчиня, посмішка вся із золотих зубів, усміхнулася і сказала: «Мужчіни влюблєни в Ізабеллу»…
― У Франківську бувала лише у кнайпі «Хрущ на Вежі» та панорамному ресторані «Легенда Центр». У першої кнайпи цікава назва, у другої ― прекрасний вид на центр Франика. У які кнайпи зараз ходять франківські митці?
― Зараз тут є така штука, що… з’явилася зовсім інша культура. І це не той стан, який був тоді, в 1990-ті. Тоді ж не можливо було смачно поїсти, а сиділось просто, і пилося. Ну, є така кав’ярня «Говорить Івано-Франківськ», але в ній немає алкоголю. Потім там з’явилося домашнє вино, але вона ніби за дизайном і за задумом мала бути богемною або хіпстерською…
― Це та, де на столиках цитати з Ваших книг та з Прохаськових?
― Так, так. Коли це створювалось, вони до мене писали, чи я даю згоду на такі, такі й такі цитати. Тобто, вони навколо цього побудувались, навколо міфу про «Станіславський феномен». Ну, але по ідеї таку функцію мала б виконувати «Химера», але «Химеру» не потягнули її попередні господарі, потім з «Химери» зробили «Мармуляду». А зараз це взагалі вже якийсь банальний стейк-хауз.
Правда, у 2007-му мені здавалося все так легко, і так просто досягнути всього, що я вирішив стати співвласником такої кнайпи. Ми навіть шукали назву за якимось із моїх творів, щоб зрозуміло було, що це саме моя. Це, напевне, було через відчуття, що немає у Франківську такого місця, де б збиралися творчі люди. Але нічого з цього не вийшло. Була версія, правда, назвати її «Підземне ЗОО», бо підвал нам все ж вдалося викупити. І я жартома запропонував таку концепцію, що дозволялося алкоголь приносити з собою, а закуска мала бути найдешевша у місті (Сміється).
― А якби ще час від часу там з’являлися Ви…
— Та я б там сидів би і не вилазив… дні і ночі зі своїм коньяком. І казали б кельнери: «А хочете сфотографуватися, он там він сидить. Уже назюзюканий».
― А тут ще купа паперів на столику, і пишуться найновіші вірші…
― Щось таке (Сміється).
― Якось Ви сказали, що харківська кав’ярня – це те саме, що й віденська пельменна…
― Я мав на увазі не заклади, а саме каву. У Харкові піти замовити каву – все одно що у Відні піти на пельмені. Але тепер і у Харкові з’явились кнайпи.
― А чи згадаєте, у яких кав’ярнях бували у інших містах?
― Бувало, що у Львові у «Лисі Микиті» сиділи. І там Віктор Неборак святкував свої ювілеї, і не тільки він. Але у Львові це було таке явище, мандрівна кав’ярня. Про це навіть у середині 1990-х Іван Кравчишин, за сценарієм Неборака, зняв такий документальний фільм «Мандрівна кав’ярня». Ідея була в тому, щоб показувати весь час людей, персонажів львівської сцени, Кауфман, Назар Гончар ходить десь там, Тарас Чубай, і показувати, як ці люди щоразу змінюють дислокацію. Тому що справді бувало таке, що десь виникає ця база і тримається. Потім, незалежно від них, стаються певні обставини і їх звідти життя витискає. Хтось починає інший туди ходити і їм стає там незатишно. Або один такий був випадок: власниця почала продавати горілку, а вони сиділи доти, доки було тихо, тобто поки не розливали горілку. Вони попивали там пиво і їх просто почали звідти витісняти. Тобто, за тим фільмом можна простежити, як воно було у Львові в 1990-х. «Червона калина» була навпроти філармонії, «Кава на Костомарова», «Порохова вежа»… (Усміхається)
― І…неканонічна історія про Ірванця?
— Якось у Франківську знайомлю я Олександра Ірванця з політв’язнем, художником, духовним батьком, можна сказати, Опанасом Заливахою. Кажу: «Сашко, це — сам Заливаха, Панас Іванович». А він: «Та мені не треба казати, я вас, знаєте, упізнав за карикатурою в газеті «Правда». От така історія.
«А про кнайпи Станіслава я Вам нічого не відповім, — сказав мені Юрко Іздрик, — бо в Станіславі тепер буваю рідше, ніж у Львові чи Києві, і цілком не орієнтуюся в тамтешніх закладах громадського харчування. Зрештою, в калуських — також, бо тут відвідую лише найближчий гастроном та й то неохоче». Та після розмови з Юрієм Андруховичем, дивним чином мене закинуло у Франик, і я таки побувала у «Войцеху». Що ж, скажу я вам, зайшовши туди, ви поринаєте у часи гасових лямп, карет та вечірніх Франківських двориків, а смачне автентичне меню національних страв точно змусить вас повернутися у цей заклад, і не раз.
