Часу не вистачає для писання текстів, хоча текст залишається продовженням Іншого тексту, як будь-яке полотно є продовженням Іншого полотна. Хоча деколи в окремих художників можна спостерігати суто Їхнє творення-дітище, і як і будь-яку дитину, варто відпустити в Відкрите життя. Знаю, коли любиш дитину - не відпустиш її від себе, але це варто експериментувати- все ж таки вона потім скаже за це "відверте дякую". Від творених дітей просто відмовлятись із переконанням Народження нового, навіть складного й вистражданого...
Про це найбільше говорив Пікасо, що ми просто перемальовуємо те, що нам десь сподобалось. Хоча сучасність потребує Нових змістів й нових форм (Бадью), але алгоритм творення не вічний й має початок й завершальну преамбулу. А кінець вже апріорі є тотальним розчаруванням- бо це є феномен Відбутого. Відбуте чи сказане, бодай написане, вже є неістинним, бо таємниці й двері відчинені й кожен ходить своїми кроками в пошуках знову ж таки "свого теплого комфорту". Але...
В один момент в моїй автівці закінчилось паливо й я з каністрою пройшовся пішки повільно до найближчої АЗС й це була окрема пустеля: сотні образів й знаків, вже страшно залишатись із собою наодинці, бо примар душевних й задушевних забагато, як невідомих звуків, але як я навчився давати собі раду - дивуюсь дотепер. Вздовж полотнища дорожного зустрів увесь світ: від розтрощених деталей корейських авто до дивовижних метеликів, пластмасових субстанціц й іноземного пива- в закордонному автобамі так все геометрично Нецікаво. Але це Наша земля, земля-планета Неруди Пабло із ручищами пшеничними, що так колотять серцевими стінками. Таке відчуття востаннє було під час грання із Джоном, він з іншої Планети, але він є Джоном й крапка. Знайомі проїзджали й ніхто навіть подумки не спитався чи потрібно мене підвести, за кордоном здається за це штрафують- але це вселенська обачливість не дає шансів для думання, хіба біля мольберту - є всі аспекти для єднання з невідомим Ніщо...
Дивно, що елементи розтрощених автівок ніхто не прибирає , просто ставлять свічки й вони наподив горіли. Можливо, це нещасні душі так про себе нагадали- життя таке закономірне й абсурдне й водночас, що від нашої присутності жодного комфорту -лишень здичалі контенти та фобії. Люди збирали бульбу, потім сиділи змучені й їли хліб із мастилом домашнім, я просто йшов повільно й дихав повними легеневими крилами димчасте повітря. Природа звикла, що нею спекулюють, як і звикла до тотального забруднення. Пригадую, останню подорож Оманом, де кожну п'яницю араби мовчки збирались біл я кожної оливки родинний пікнік- на наступний день я перевірив: все було напрочуд чисто й прибрано. Там все добре, лишень сонце жарке аж занадто.
Це притому, що світ рухається до відцифрованості й графіків: є навіть приклад, що один з ентузіастів зумів відновити структуру підшлункової залози на відстані 20 кілометрів, знайшов алгоритм коливання тонких матерій- все так просто в житті, чомусь ми помираємо масово. Винуваті безперечно всі, жодних виключень- хоча окремі підкасти декларують істинність буття в отриманні святості, а самі великомученики потрапляють на днища пекла всі без винятків. Напевно найбільша відповідальність чи переконливість брехнею: брехня завше Переконлива...
Ось така жорстока траса, ходити вздовж напевно зроблю для себе традицією, бо бігати не завжди безпечно, хоча у всьому варто шукати форми консенсусів.
Згадав розмову з Прокопишиним щодо творення Мікеланджело: пояснив, що творив він сам без помічників, бо це одна з форм творчого егоїзму, а що може бути вищим за егоїзм, адже доброта є формою слабкості- й таємницями не так просто з кимось ділити, скоріше Мікеланджело скидав з риштування усіх ремесників- помічників- бо творення потребує самотності. Так він отримав страшенний горб, а Гоген осліп, як старий кит в бездонному океані, але мудрість в океані носять тільки черепахи... Знову переконання в блаженності помилок, помилка є світочем , бо алгоритм вже є занудним навіть в формах першого декларування. Помилка є феноменом. Бійтеся прогнозованого, бо прогнозоване не є вже істинним, бо є алгоритмом вже спланованого. А ще згадались грецькі мотиви пішого мандрування - все ж таки життя залишиться для нас закодованим невідомим, бо випочатково ніхто не просить чогось остаточного.
А від світу варто відмовлятись, бо програми заземлення такі деколи жорстокі.
А від любові варто відмовлятись, бо пристрасні рефлексії, а це вже апостеріорі одна з форм синтетичної залежності.
Пропоную стати ефіром, чи навіть Текстом.
Чи просто знаком формою в самотню нескінченність....
