Кожна людина колись зустрінеться віч-на-віч зі своїм Творцем. Цієї зустрічі не уникнути нікому. Тому не можна цього забувати і слід якнайкраще приготуватися до неї.
Є чимало дивних і повчальних історій про те, що Господь ще тут, на Землі, з’являвся праведникам і святим. В одній з них мова йде про ігумена, який постійно молився і щиро благав Бога, щоб ченці його монастиря удостоїлися Небесного Царства. Якось братію запросили на празник до сусіднього монастиря і всі вирушили в дорогу, а ігумен затримався у справах. Дорогою вони натрапили на старенького чоловіка, покусаного звірами, що через велику втрату крові вже не міг рухатися. Монахи підійшли до нього, порозпитували, поспівчували і поспішили далі, залишивши його лежати в лісі. Вони хотіли встигнути на Службу Божу, а особливо на обід, бо надто рідко випадало їм бути у гостях та на святковому обіді. Вони поспішали, не було часу перев’язати потерпілого і віднести його до поселення.
Цією ж дорогою наздоганяв монахів їхній ігумен. Старець усе ще нерухомо лежав, і здавалося, що от-от помре. Серце ігумена пройнялося співстражданням, він зупинився, перев’язав нещасному рани, трохи підняв, намагаючись поставити його на ноги. Залишити помираючого він не міг. «Чи зможеш ти йти?» — запитав пораненого, але у відповідь почув лише глухий стогін. «Зіпрись на мене, будемо рухатися повільно, тут недалеко є хатина». Він обійняв страждальця старечою рукою, але той не тримався на ногах. Тоді ігумен став на коліна, затягнув помираючого собі на плечі і, напруживши всі свої сили, повільно підвівся. Та ноша була надто тяжка, він ледве робив крок за кроком. Аби прогнати думки, що він, людина похилого віку і немічна, не зможе донести знесиленого, почав молитися. і диво: чим далі він ішов, тим легшою ставала його ноша. Врешті відчуття важкості зникло взагалі, ігумен оглянувся й остовпів — на плечах старця не було. Лише здалеку почувся голос: «Неможливо сповнити молитву твою, бо діла твоїх братів інші, ніж твої. Спонукай їх іти твоїми слідами, інакше не ввійти їм у Царство Боже».
Отже, навіть жертва святої Літургії не є більшою за жертву любові, яка виявляється у служінні ближнім. Монахи повинні були допомогти помираючому, навіть якщо вони й молилися дорогою за нього, то цього було замало. Однак вони вирішили, що важливіше бути на святковій відправі, на якій Господь закликає заради спасіння сповнювати заповіді любові. Але важливіше не слухати, а виконувати. Однак цю нагоду вони втратили...
А як чинимо ми? Сьогодні, здається, егоїзм, самолюбство, гонор і пиху, вважають необхідним, тим, що підносить людину на висоту. А простота, скромність, покора, смирення, співчуття, співстраждання і жертовність заради ближніх стають старомодними. «Тільки б мені було добре, а до інших діла немає!» — таке лицемірне «правило» життя. А як бути слабшим, меншим, біднішим у цьому житті? Чи можуть байдуже проходити повз них ті, що сильніші, більші й багатші?
Праведність і побожність праведного Симеона, постійне служіння при храмі пророчиці Анни — ось вибраність і честь бачити і навіть тримати на руках самого Спасителя світу. Ця подія і для нас є спонукою до праведного життя в дієвій любові до ближнього, є гідним приготуванням до зустрічі з нашим Господом.
Михайло МЕЛЬНИК. Протоієрей,
