
…розтріпані хмари, вигуки спітнілих вівчарів і пелехаті вівці, що тягнуться плаєм, сотаючись вервечкою серед пахощів полонини і розтрісканого спекотного повітря… На чотири місяці вівчарі полишають свої родини і піднімаються високо в гори, на полонину, аби запалити живу ватру; вклякають, моляться і беруться до роботи.
Жива ватра – давній ритуал розпалювання вогню тертям дерева- це оберіг вівчарів, який не мав згаснути на протязі всіх чотирьох місяців їх перебування на полонині.
« Жива ватра» - це мистецький документальний фільм режисера Остапа Карп’юка, який сам родом з Коломиї , і якому життя гуцулів і їх побут є надблизькими. В стрічці перетинаються долі трьох поколінь : 82-річного діда Івана , 39-річного Василя і 10-річного Іванка. У всіх трьох своє окреме життя, але одна спільна доля – доля вівчаря.
Зйомки тривали чотири роки…похорони, весільні знимки, народження ягнят, тисячна овеча отара, шкарубкі мозолисті руки що хрестяться, коляда, коломийки, школа-інтернат, спогади, сльози і скруха…жива ватра…живий фільм (всі герої знімались безкоштовно).
« З приходом весни треба братисі до землі» - каже Василь. « Земля всіх годує : і комаху, і скотину, і людину» - розказує дід Іван, у якого, що не фраза – то народна мудрість , такий собі світоч гуцульської мудрости.
Малий Іванко пішов до школи, та «наука його не дуже бересі». На білому папері йому треба було намалювати свій талант , та папір так і залишився білим… для цього світу він ще «табула раса»…його талантом стане його талан(доля), який він озвучує так: « а я люблю на полонині бути , вівці там пасти…».
Та вівчарство відходить у небуття, 78 полонин займалось тою справою, а зараз « 2-3 полонини і фертик, ніхто цего не хоче, полонина війшла з моди» - пояснює Василь.
« Яко с видів шо вівці підоймаютси в гори , то вже нічо не був годен: ні ходити , ні робити; голий би йшов за вівціми на тоту полонину. Межи худобов як межи людьми» - і зі скрухою в очах дід Іван позирає в бік полонини, ніби запитуючи: « Овечита, білечита, писаний ботею, Хто вас буде дозирати , єк я си оженю? Та ни буде дозирати ни брат, ни систриця, Але буде дозирати чужа чужениця».
« Гуцули , трембіта, вівці – стереотип, що склався протягом віків , а ми лишень показуємо чи той стереотип ще виправдовує себе , чи він діє зараз - у сьогоденні – пояснює оператор фільму Олександр Позняков – традиції не зникають, вони трансформуються, і через купу років про ті самі звичаї ми будемо говорити по-іншому».
…сонце цідиться через шпари колиби і гаптує повітря пацьорками порохів ; парує гаряча бринза і солоний запах її колоситься серед сонячної кіптяви…кольористий колоритний кадр…і…клопітлива марудна праця…
…важка то доля – та жива ватра…
Благодійна мета фільму
Показ організовано за сприяння Театру кіно «Люм'єр» та, особисто, Лідії Шкрібляк.
В час підготовки до міжнародної фестивальної прем’єри та офіційного прокату сталась звістка про несподівану хворобу одного з героїв фільму. Діагноз - лейкемія, це - великі кошти на лікування для простої сільської сім'ї. Це прекрасні щирі люди, котрі безоплатно допомагали нам у зйомках. Щоб поява фільму допомогла своїм героям, знімальна група ініціювала закритий допрем'єрний показ. Вхід здійснюється за умови мінімального благодійного внеску - 40 грн.
Оксана Федорак
школа професійної журналістики