Вже пройшло два місяці нового 2013, і вступає в дію сила чорної змії, а звітування перед громадою за 2012 рік перетворилось з ритуалу натхнення для виборців у промовисту мовчанку.
І тут не лише відверте небажання депутатів міської ради щиро та публічно розповісти про свої звершення та висповідатись за гріхи, але й відсторонення громади від ролі політичного священика. Бо лише по телебаченні можна слухати прості відповіді на складні запитання, а не дивлячись в очі виборцю який уклав символічний договір з обранцем ще два роки тому.
Відповідь на запитання щодо публічних покаянь депутатського корпусу навіть не в тому, що вони вже на початку року змії вирішили застосувати одну із її «чеснот», а саме хитрість, і забути 16 статтю Закону України «Про статус депутатів місцевих рад», яка їх зобов’язує не лише щороку звітувати перед громадою та повідомляти про результати обговорення виконком і раду, а ще й повідомляти виборця про такі звіти завчасно. При цьому місцеві можновладці з ентузіазмом згадали свої можливості та права для ведення війни театральних амбіцій за владу в місті.
Насправді, відповідь на питання щодо небажання звітувати політиків різного рівня та символічно пусті зали на поодиноких звітах, знаходиться набагато глибше. Вона ховається в контексті катастрофічно низького рівня довіри громади до влади.
Повністю підтримує діяльність місцевої влади за даними Центру Разумкова та Фонду «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва трохи більше 10% громадян. Тому не дивно, що загрузли не лише реформи на національному рівні. Ні у кого з аналітиків вже не викликає подив, що анонсованих реформ, зокрема, територіально-адміністративної, місцевого самоврядування та державної служби ми вже не дочекаємось. Хоча, можливо, це і на краще. Адже відомства Олександра Лавриновича та Сергія Льовочкіна не готують документів в демократичних палітурках, а лише на папері просякнутому духом диктатури та жадібності.
Загрузли ще й реформи на місцевому рівні – складно знайти людину в місті, яка б не ремствувала на реформу ЖКГ, стан доріг та ініціативи в сільському господарстві. Але замкнуте коло взаємної недовіри починається не на рівні депутатського корпусу, а на рівні політичних проектів, які називають себе партіями. Цікаві такі партії, без зрозумілих цінностей та реальних планів дій, що чомусь живуть не більше 10 років, і мають всі формальні ознаки бізнес-проектів.
Теперішні політичні партії настільки таємничі (а взагалі хтось бачив їхніх реальних та активних членів не по телебаченню?), що аж промовисто мовчать про те звідки та хто дає гроші на їхню діяльність та виборчу кампанію. Єдине, що ми знаємо – це те, що пересічні громадяни, середній клас, що формується та активний бізнес їх точно не фінансує. Значить вони їм і не служать. Тобто можуть нехтувати нашими інтересами. Принцип закритості теперішні партійні функціонери переносять і на бюджет держави. Це яскраво видно на результатах дослідження рейтингу відкритості бюджетів яке в Україні проводив МЦПД – Україна зайняла 35 місце зі 100 країн. Більш відкритими виявилась наші сусіди, де політичні сили фінансуються громадянами: Болгарія, Польща, Словаччина та Чеська Республіка. Крім того за період правління теперішнього гаранта станом на 2012 рік бал країни знизився до 54 порівняно з 62 балами 2010 року.
Всі прекрасно розуміють, що закритість бюджетів тягнеться не лише з коридорів чиновників вищого рангу, а й з партійних приймалень та штабів по всій країні. Чи бачив або чув хтось з вас публічні звіти та інформацію про бюджети політичних партій в Україні?
Рядові члени політичних проектів (бо партіями їх складно назвати) не відчувають своєї цінності та впливу на лідерів, бо не можуть контролювати бюджет партії. Адже його ж насправді взагалі не існує – все фінансування йде через темні коридори закритих партійних офісів у центрі Києва прямо з приймалень власників найбільших фінансово-промислових груп країни.
Важко довіряти організації, яка нічого про себе не розповідає крім логотипу та кількох відомих прізвищ, довіра до яких підірвана ще років десять тому. Звідси ми і маємо наприклад практично нульову участь у виборчому процесі молоді, яка в добу Facebook вимагає прозорості та участі в прийнятті рішень.
Так чому виборець повинен слухати і довіряти звіту депутата, виборчу кампанію якого фінансує невідомий представник ФПГ, а не виборець? І все це ще й в контексті того, що обранець зовсім не народний, а призначений політичними лідерами, які віддали йому бренд проекту як політичний франчайзинг в регіон.
Проблему довіри між політиками та громадою можна вирішити лише увівши нові стандарти в політичний процес. Перш за все, це принципи фінансової прозорості та бюджетування (пожертвувань) для політичних партій збоку виборців. По-друге, внутрішньопартійної демократії – не може авторитарна політична партія побудувати демократичну країну, як і не може довго ефективно існувати політична партія вождиського типу. А третє – це стандарти відповідальності через системну співучасть громадян в постійній діяльності політичних партій, а не лише у виборчий сезон в якості агітаторів.
Тарас Случик, політолог
спеціально для АН «Фіртка»
