Якщо істоти з сумними рилами напружують нас на радісне сприйняття навколишнього, якщо нам пропонують переліки перемог та здобутків, якщо навколо Фестиваль Впевненості, а ми, переступаючи через сміття, несемо до шевця старі чоботи, значить нас знову мають за лохів.
Нас мали за лохів вже тоді, коли з України забирали ядерну зброю. Владний улюбленець хутірських утопістів розповідав тоді про повсюдне відродження духовності, гарантії безпеки в Будапештському меморандумі та страшні гроші, що необхідні для утримання ядерних бомб. Й поки утопісти тішилися розпаюванням колгоспної землі та розвішували паперові портрети в шкільних коридорах, серйозні люди демонтовували, пакували до сталевих вагонів високотехнологічні вироби й вивозили їх до Росії.
Нас мали за лохів й далі, коли крок за кроком знищували соціальну державу, мотивуючи це нестачею грошей, кризою, реформами та перехідними періодом. А тим часом, без жодних «перехідних періодів», а прямо з коліс розпихували по кишеням мільярди, отримані від газового транзиту, контрабанди та розпродажу імперського спадку. За ті мільярди можна було би й досі залишатися третьою ядерною державою світу.
Все це відбувалося завдяки «культурі замовчування», яка не за радянських часів народилася. Завдяки рабській звичці загортати у папірці конфліктні теми, не нариватися й смоктати – як мінімум – в двох маток, громада проспала всі принципові роздоріжжя історії. Суспільство ласкавих теляток проснулося лише від грубого ґвалтування. Й невдовзі знову впало в звичне заціпеніння, бурмочучи щось про «перемогу революції» та «невідворотність європейського шляху».
Суспільство ласкавих теляток не хоче бачити правди. Правда лізе йому вічі, а воно відвертається й далі собі думає, що «якось буде», що обійдеться. Що Бозя зглянеться й диво станеться.
А правда, між тим сумна. На старті незалежності Україна мала три геополітичні інструменти – ядерний потенціал, Крим і газотранспортну систему. Кілька днів тому, відкривши шлях «Північному потоку-2», Європа погодилася з конфіскацією останнього з трьох. Здається, окрім Айдера Муджабаєва, жодна вітчизняна кассандра не прокричала про закінчення епохи. Тепер в України немає жодного реального способу вплинути на глобальний порядок денний. Ну, звісно, якщо не рахувати потенційної небезпеки руйнування атомних станцій.
Ми входимо в епоху власної геополітичної нікчемності без надійних союзників, без достатнього валютного запасу, без стратегічних озброєнь, без чіткого бачення своєї ролі у світі, без лідера національного масштабу. Й найголовніше: без політичної еліти. Ті 4 тисячі родинних кланів, які нині реально керують землями між Маріуполем і Чопом, в жодному випадку не є елітою. Це такі собі «місцеблюстителі», котрі добре знають як й на чому вони зросли. А зросли вони на крадіжках російського газу, на «контрабасі» та на феодальній ренті. 70% з тих кланів – родини корумпованих правоохоронців. Ці триматися «землі» не будуть. Якщо не домовляться з майбутніми хазяями України, то просто втечуть.
Як би не закінчилася виборча компанія, вона вже поставила суспільству діагноз. Його струшують хвилі делегованого божевілля. Воно вперто не бачить своїх рятівників й горнеться до першого, хто пообіцяє цуцика. Воно не виробило запиту на якість й продовжує жити в царстві кількості. Воно не розуміє, що попереду безодня й нога вже занесена над порожнечею.
Залишилася остання надія. На те, що ліміт чудес ще не вичерпався й що вирішальної миті Провидіння знову явить свою незбагненну силу.
Володимир Єшкілєв
На всі сто відсотків згідний з Володимиром. Виявляється,є в Україні мудрі люди,хоч дуже рідко,як і НА Росії,такі як В. Познер,Григорій Амнуель,Cитін. За багато років історії України російські,польські,радянські і інші загарбники перетворювали український народ на худобу,щоб легко було її доїти,їсти її м"ясо,стригти вовну і т.д. І тому після розвалу російсько-радянської імперії худоба проголосувала за хитрого і нікчемного пройдисвіта,який повів її углибоку прірву,а сам,не відчуваючи ні сорому,ні каяття бреше і вчить з екранів телевізорів який він герой і як треба жить.От такі,як кажуть, "пиріжки",на жаль.