Я запам'ятав вітрину югославського Генерального консульства, яке в далекі 80-і розмістило портрет президента СФРЮ Йосипа Броз Тіто зі звучним написом «Чемпион мира по миру».
Югославські дипломати могли заслужено пишатися своїм лідером - дарма що главою Союзу комуністів і довічним керівником країни. Тіто зміг сформувати непогані відносини з західними країнами, відновити взаєморозуміння з Радянським Союзом і країнами соціалістичного табору і стати одним з учителів «третього світу», заснувавши разом з індійським прем'єром Джавахарлалом Неру і президентом Єгипту Гамаль Абдель Насером Рух Неприєднання. Для часів холодної війни це був вищий пілотаж.
Українському президенту Віктору Януковичу вдалося зробити щось подібне - тільки навпаки. Після оголошення судового вироку Юлії Тимошенко Київ не засудив тільки ледачий.
Жорстка реакція Сполучених Штатів, обурення Європейського Союзу, репліка Путіна ... Для того, щоб отримати таку реакцію світу, необхідно було здорово «постаратися». При цьому не можна стверджувати, що українська влада розуміла, якими будуть наслідки вироку. Протягом декількох тижнів ми тільки й чули запевнення, що європейці нікуди не дінуться, що це Україна потрібна Європейському Союзу, а не навпаки, що якщо ЄС відступиться, то наша країна потрапить прямо в російські обійми і так далі. Всі ці дурниці повторювали не тільки представники влади, їх можна було почути і від опозиціонерів - що тільки підкреслювало в черговий раз дивовижну провінційність українських політиків та їх тотальне невір'я в те, що у когось можуть бути принципи, а не тільки тупий розрахунок і бажання прийти до влади.
Була також абсолютно неправильно оцінена ситуація на російському напрямку. Українська влада була чомусь впевнена, що в Москві злякаються і наслідків судового процесу над Тимошенко, і швидких темпів європейської інтеграції країни - і обов'язково підуть на енергетичній компроміс з Україною. Справа навіть не в тому, що в Києві не змогли скласти два і два і зрозуміти, що не буде ніякої європейської інтеграції при триваючому судовому процесі.
Справа в тому, що в Україні впевнені, що європейці суто прагматичні, а росіяни - великі романтики, яких можна «провести на полові», тільки пообіцявши їм вічну любов по-лукашенківський. А насправді все навпаки. Європейці просто змушені дотримуватися принципів, втім, як і американці - тому що вони мають справу з власним суспільством, з виборчим процесом, з вільною пресою. Західні політики - романтики мимоволі. А ось росіяни можуть дозволити собі прагматизм - їм ніхто не заважає не любити Януковича і ні про що з ним не домовлятися. У Медведєва або Путіна ніхто не запитає, чому вони вчора любили Януковича і допомагали йому стати президентом, а сьогодні розлюбили. Нікому питати.
Після вироку Тимошенко - мало не написав вироку Януковичу, але вчасно зупинився - ЗМІ рясніють від різноманітних паралелей. Хтось вважає, що Україні стала схожа на Росію, засадивши Ходорковського або на лукашенківську Білорусь. Аналогії кульгають. Росія Путіна залишалася важливим гравцем на світовій арені і мала власні ресурси виживання. Її могли засуджувати, проти її чиновників могли вводити санкції, але з Росією все одно змушені були рахуватися. Не можна зробити вигляд, що Росії немає. Зате можна зробити вигляд, що немає Білорусі. Але у Лукашенка завжди - навіть у найскладніших обставинах - була підтримка Росії. Так, вони його не люблять навіть сильніше, ніж Януковича, але він - їх сучий син.
Україна, посварившись з Москвою, Брюсселем і Вашингтоном одночасно, розлютивша Варшаву і Берлін - це унікальна держава на політичній карті Європи. Іншої такої немає. Країна президента, який абсолютно не розуміє реалій, непрофесійних політиків, дипломатів, які не вміють відстояти свою точку зору, суспільства, яке сподівається тільки на тиск ззовні - ну що це таке? Це ніяка не Росія і не Білорусь - це повна відсутність навіть не державного, а корпоративного мислення.
Саме тому коли я написав слова «вирок Януковичу» - це все ж була не обмовка. Звичайно, він зараз буде викручуватися, торгуватися - але знову неправильно все оцінить, десь помилиться, когось не помітить, а кого-то «зашибе». Він просто не може - правильно. Це не його робота. Його могла б врятувати кадрова інтуїція, підбір «правильних людей», які хоча б запобігали провалам - але такої інтуїції у нього теж немає. Що поробиш, це ж теж українське ноу-хау - розуміти недієздатність влади після того, як ця влада обкопується на висотах...
Віталій Портніков,
