Під час відвідин березневого Уральського поетичного фестивалю у Пермі довелось подивитися п’єсу модного тепер в Росії літератора та автора перформансів Андрія Родіонова. П’єса називається «Нурафенова ескадрилья». В ній йдеться про віддалене майбуття. У родіонівській версії майбутнього (треба зауважити, доволі шизоїдній), тривають конфлікти і війни. Але військову техніку вже не збирають на заводах, а вирощують у теплицях. Якщо біотехнік вправний та сповнений патріотичної духовності, то замість баклажану на грядці за кілька тижнів виростає бойовий реактивний літак. Якщо ж духовності бракує, то з такого ж зернятка виходить лише банальний фіолетовий овоч.
Ідея здалася мені співзвучною нашій ментальності. Навіть дивно, що дивовижні біотехнічні грядки придумав не галичанин. Саме нашим краянам притаманно вважати, що й у 21 столітті всі проблеми світу можна вирішити сумлінним рачкуванням на присадибних ділянках.
Принагідно згадав, як за часів дистрофічного Доу-Джонса мав знакову розмову з одним місцевим політичним гуру. З тої когорти незламно оптимістичних когутів, які багато років грали на ліберальній сопілці (не без приємних бонусів від довірливих европців), одночасно крутячи у кишені вкрай неполіткоректну архаїчну колгоспно-колективістську дулю.
Я щось правив тому гуру про збільшення технологічного відставання української індустрії від світових лідерів, про занепад науки та втрату кадрової спадковості у технокластерах. На мої теревені гуру лише посміхався, сьорбав бронзуватий V.S.O.P., а потім сказав:
- То все дурниці, друже, повір мені. Наша сила не в «технокакастерах», прости Господи. Поки вони там змагатимуться, хто крутіший у машинерії, ми собі збиратимемо картоплю. А потім все йдно вони прийдуть до нас міняти айфони на бульбу. Бо ж хотітимуть їсти. Про глобальну продовольчу кризу чув, нє?
- А якщо вони не мінятимуть, а просто відберуть у нас бульбу? – припустив я.
- Як то відберуть? – щиро не зрозумів гуру. – Ми ж будемо грати за їхніми правилами.
- А якщо вони змінять правила?
- Навіщо?
- Бо не схочуть віддавати красиві айфони за пусту бульбу.
- Та ні, - відмахнувся гуру, - вони ж баняки! В них закони перш за все. То хіба би москалі прийшли і відібрали.
Ця незламна наївна віра у те, що світ обертається навколо шести соток городу колись зберегла архаїчного Homo Halycius’a від перетворення на Homo Soveticus’a, але, як відомо уважним читачам фентезі, земляне закляття двічі не спрацьовує. Суспільний продукт давно вже не вимірюється пудами зерна, а добра ідея вартує більше, ніж тупа робоча сила сотень тисяч присадибних рачкувателів. Можливо після падіння великого астероїду цей розклад стане неактуальним. Проте, як подейкують яйцеголові фахівці, тоді й бульба не родитиме. Не кажучи вже про томати та бурячки.
От якби на грядці під впливом потужної духовності виростали айфони разом із зарядними пристроями! Ото б було життя!
Але нині не життя, а животіння. Сили народу вже третє десятиліття спрямовуються не на зростання науково-технічного потенціалу, а на вічне відтворення архаїки під гаслом збереження й примноження традиції. Здається час модерну на наших кресах остаточно втратив свою лінійну форму і став циклічним, як за язичницької доби. Продовжується повзуча деіндустріалізація, в суспільних настроях незмінно панують філологія (боремося за мову) та історія (будуємо пам’ятники). Попри це мова стає більш калічною та «смартфонною», а пам’ятники кумеднішими. Колись Червлену Русь визнавали «країною міст». Якщо філоложно-історична тенденція збережеться, майбутня Галичина стане постмодерною «країною бридких монументів».
Час від часу до нас доходять невтішні новини з українських індустріальних фронтів. То причиною падіння в океан ракети «Зеніт» стає український прилад (втрачається кваліфікація працівників «Южмашу»?). То під загрозою закриття опиняється проект «Ан-70», а разом із ним увесь вітчизняний авіапром. Ця інформація ледь ковзає поверхнею свідомості правдивих галичан.
«Ракети? Літаки?» - перепитують краяни і знизують плечима. То все якась машинерна бісовщина, то все від лукавого. Зростанню бульби воно ніц не допомагає. А може навіть шкодить. Що стосується потрібної у господарстві техніки, то її, як відомо навіть дітвакам, можна придбати у супермаркетах, підключити до електричного живлення і мати з того користь. Головне, аби ту техніку збирали німці. Бо якщо вона змантачена турчином, або – не дай Боже! – понеділковим північним сусідом, то зле.
«Може й не фрумкати», - як каже один мій знайомий присадибний рачкуватель.
Коли кияни плачуть, що столиця держави перетворилася на село, я їх втішаю, що то природній процес. Ні Схід, ні Захід не бачать в нас спадкоємців будівників «антеїв» і «воєвод». Нам пророчать долю аграрної провінції з великим потенціалом у сфері секс-туризму. Наші краяни в захваті від першої частини пророцтва і кривляться від другої. Хоча, як на мене, секс-туризм є непоганою можливістю зберегти в Україні міський триб життя. Все ж таки бордель, на відміну від ферми, потребує навколо себе сякої-такої урбаністичної інфраструктури. Принаймні, так виглядає в американських фільмах про Дикий Захід позаминулого століття.
Так що знову уся надія на наших дівчат. Хоч би не підвели.
Володимир Єшкілєв
