У системологів (вчених, що вивчають процеси і явища в контексті їхньої організації та самоорганізації) є поняття «події-моделі», тобто такої знакової події, котра – попри свою нібито незначущість – відображає у собі сутність певного ширшого і масштабнішого процесу.
Зазвичай, така подія відбувається у фінальній стадії даного процесу і не завжди (й не всіма) сприймається як знакова. Коли закінчились вибори-2012 ми чекали на таку «подію-модель». Напружено чекали, намагаючись передбачити: що ж воно таке станеться. Чекали-чекали і ось, нарешті, дочекалися. Зранку 9 листопада інформаційні агентства повідомили, що Лілія Григорович заявила про свій вихід з «Нашої України».
На перший погляд, нічого вікопомного не відбулося. Політик далеко не першого ешелону залишила ту політичну силу, у якій перебувала більше десятиліття і з якою пов’язані найбільш яскраві епізоди її відносно довгої політичної кар’єри («піком» якої стало «самоспалення» за Ющенка у Верховній Раді). Таке у політиці трапляється. Й навіть часто трапляється. Проте, здається, саме в цьому випадку ми маємо «подію-модель», фокусне символічне відображення ситуації, до якої прийшла політична система України в результаті виборів-2012.
Те, що один із найвірніших «багнетів» Віктора Ющенка залишив фатально проріджені шеренги «політичної армії» третього президента України, говорить не лише про остаточне сходження з історичної арени бренду «Нашої України». Бренд «НУ» був останнім оплотом так званої націонал-демократії, у якому намагалися схрестити заздалегідь непоєднувані речі:
- ідейний націоналізм з ліберальними політичними принципами,
- ірраціональний вождизм з прагматичним реформаторством,
- ізоляціоністське мислення «трипілляфілів» з відкритістю глобалізаційним процесам.
Вибори-2012 ставлять крапку на цілій епосі ілюзій та пошуків чорних котів у темних кімнатах. Націонал-демократичний та націонал-ліберальний гібриди більше не стирчать примарами на обріях Великої Української Поразки. Хмари розвіялись, відкриваючи досить промовисту ситуацію. Спробуємо перерахувати її елементи:
1) В Україні (як і у всіх пострадянських країнах) немає широкої соціальної бази для розвитку демократії. Швидше навпаки – є запит на «порядок» (читай авторитаризм). Певне «демократичне щеплення», здійснене на початку 90-их, більше не рятує від хвороб кланово-племінного устрою та тоталітарного реваншу;
2) В Україні формуються дві перспективні системи влади: корпоративна клептократія і етнократія. Популістські бренди («Батьківщина», УДАР, КПУ) в найближче десятиліття зійдуть зі сцени, як зійшла «Наша Україна». Залишаться дві сили (два напрямки): тоталітарна технократична «партія олігархів» і тоталітарна «партія соціал-націоналістів». Вони або розірвуть країну на захід і схід, або знищать її і себе у безкінечних війнах за владу;
3) Модернізації України не відбудеться, архаїчні структури будуть зберігати свій вплив в економіці і соціумі, а модерна «надбудова», зв’язана зі світовими процесами, житиме своїм життям у своєрідних «резерваціях»;
4) Для боротьби з етнократами клептократи залучатимуть союзників з-за кордону. Тому країна й надалі залишатиметься напівколонією.
5) І нема на то ради…
Аналітична група «Фіртка-Магус»
