Василь Стефурак, голова громадської організації «Асоціація вівчарів», вже 10 років займається вівчарством на Коломийщині.
Так, у його господарстві в селі Молодятин не лише вівці та барани. Тут розводять ще й кіз, з молока яких виготовляють крафтові сири. А ще на фермі є коні, собаки та інша живність.
Журналістка Фіртки дізналася, як на розвиток сільського господарства повпливала повномасштабна війна на території України.
Розповідаючи про власний досвід у вівчарстві, Василь Стефурак ділиться, що на сьогодні є чимало викликів через російське повномасштабне вторгнення, до яких доводиться пристосовуватися.
Далі подаємо пряму мову:
Для українців життя поділилося на «до» та «після» початку війни. Яке воно – ваше «після», як фермера?
Зараз ми живемо в дуже непростий час. У китайців навіть є така приказка-прокляття:
«Щоб ти жив у часи змін».
На мій вік випав розпад радянського союзу, чимало революцій і до повного «щастя» не вистачало ще війни. Ми всі зараз повинні усвідомити, що живемо в час великих змін. Продовжувати жити за принципом «моя хата скраю» вже не вийде. Українці можуть виграти цю надзвичайно складну війну лише об’єднанням.
Однак, виходить цікава ситуація: навколо України об’єднався весь цивілізований світ, натомість самим українцям складно бути єдиними.
Всі ті, хто рвав вишиванку на грудях – благополучно втекли; всі ті, хто вдома газдував – змінили чоботи на берці та пішли воювати; всі ті, хто харчувався з державної казни – перші втекли з країни та тепер на крадені гроші живуть в інших країнах, а ті люди, які нічого не мали від держави – пішли за неї вмирати.
На превеликий жаль, спостерігаємо таку картину.
Політичний вплив, звичайно ж, позначився й на вівчарстві. Через пряму агресію ворога Україна втратила 30% поголів’я. Падіння цін, розрив логістичних ланцюгів і так далі – все це створює великі проблеми.
Я часто наголошую на тому, що, якщо зерно на складі може стояти й два-три роки, то тварина не зможе й два-три дні. Це живі істоти. Так само й на кордоні вантажівки з зерном можуть стояти й чекати, коли пропустять, з тваринами так не вийде.
Європейські країни першочергово переслідують свої інтереси. Польща дуже багато допомагала й допомагає Україні у цій війні, бо прекрасно розуміє, що буде наступною.
Але водночас, коли зачепили хоч трохи їхні інтереси із зерном – вони взяли й закрили кордони. За нею унісон пішли й інші країни. Росія закрила 50 кораблів-зерновозів, які зараз знаходяться в морі. Минулого року в цей період у нас було заморожено 7,5 мільйонів тонн зерна. Від цього страждає й валюта.
Яка сьогодні ситуація з експортом?
Нещодавно пролунала фраза, що тваринники не підготувалися до експорту, а пташники підготувалися. Через це ми не можемо продавати яловичину та баранину. До слова, пташники освоїли за останні роки понад 10 мільярдів гривень дотацій. Це посприяло розвитку.
Щоб ми могли експортувати м’ясо – нам потрібна бойня з єврономером. Там йдеться про цілий цикл правильного забою, якого в Україні немає. Бо бойня – це не лише місце для забою тварин, а й прописаний весь процес роботи з екологічною складовою і так далі.
Довкола пташників спочатку теж було чимало скандалів у пресі через вивезення відходів по лісопосадках, що створювало велику екопроблему. Вони теж проходили всі ті етапи, що й ми зараз. Але для них виділили певну суму на розвиток. Якщо для них 10 мільярдів гривень, то на вівчарство за аналогічний період – 50 мільйонів гривень.
Як при цьому відбувається розвиток?
Раніше в Україні вівчарство було мертвою галуззю. За останні кілька років ми зробили величезний скачок, бо заявили про нього на всю планету, ми зацікавили арабський світ, напрацювали прямі контракти. За 2020 рік у нас експорт товарних баранчиків виріс в 14 разів. Це за даними державної митної служби в Україні.
Того ж року я вперше їздив на слухання по розподілу державної дотації в Аграрному комітеті Верховної Ради, щоб нас почули та дали певну підтримку, треба було зацікавити людей, а хлопці-колеги поїхали на виставку в Об‘єднані Арабські Емірати, де напрацювали пару десятків прямих контрактів.
Що важливо – до цього я готувався понад сім років, тобто виводив породу, набирав критичну масу баранів, аби мати що запропонувати. Тоді хлопці привезли результат арабам і шейх Шарджа стояв на стенді з нашими вівчарями.
Факт, що сам шейх прийшов до наших вівчарів свідчить про те, що ми щось толкове запропонували.
Коли я сказав, що наш експорт так стрімко виріс – хлопці з USD Agro поклали під сумнів мої слова і вирішили перевірити інформацію. Дали запит на державну митну службу і знайшли відповідні цифри. Тоді при наступній зустрічі сказали мені:
«Так, пане Василь, підтверджуємо, баранчики в 14 разів виросли, але впало поголів‘я експорту вівцематок».
Вони там були, звісно ж, але не такі колосальні. Якраз падіння кількості вівцематок на експорт – це доказ того, що в Україні виріс інтерес до вівчарства. Люди почали тримати для себе ці вівцематки та нарощувати поголів‘я, а згодом продавати товарних баранчиків, яким 6-8 місяців.
Які головні відмінності «до» та «після» війни?
Відмінність «до» війни та «після» – закриті кордони. Нас закрили, немає можливості експортувати. І ситуація досі не вирівнялася. Ми не ризикуємо відправляти тварин.
Зате Україна успішно продовжує імпортувати м’ясо з Європи.
Як ви бачите в теперішніх реаліях розвиток вівчарства в Україні?
Якби ми наростили потенційну базу овець в Україні – приблизно сто мільйонів голів, то для того, аби прогодувати цих тварин, треба десять мільйонів тонн зерна.
От минулого року ми не могли 7,5 мільйонів тонн зерна продати, вони стояли у порту, а тут внутрішня потреба – десять. Тонна зерна на експорт вартує 200 доларів. Десять мільйонів тонн – два мільярди доларів.
А сто мільйонів овечок, які з’їдять десять мільйонів тонн зерна, продавши їх, дадуть 20 мільярдів доларів. Тобто це зерно можна перетворити з двох у двадцять. І це тут, вдома, в Україні.
Цього вистачить і на зарплати, і на податки. При тому мали б своє класне м’ясо, не потрібно було б імпортувати. Ми могли б забезпечувати і дитячі садочки, і школи, а також армію годувати корисним продуктом.
На жаль, зараз в Івано-Франківську й у ресторанах рідко коли трапляється баранина, а якщо й трапляється – то це дуже недешеве задоволення.
Усім українським вівчарям я рекомендував цьогоріч в жодному разі не зменшувати поголів’я. Бо вже дуже скоро нам доведеться його в рази стрімко нарощувати. Це тваринництво і його ріст потрібно планувати щонайменше на два-три роки.
Вівці – тварини живучі. Там, де здохне одна корова – виживе вісім овець. Вони не вибагливі до клімату і харчування.
У мене в господарстві є також кози, приблизно 50 голів. Але вони допоміжні, кози є при кожній отарі, коли треба підгодувати ягнят. Я роздав вже понад сотню породних цапів.
З козами в Україні ще хоч хтось працює, бо це смачний корисний сир, особливо під Києвом. А з вівцями не працюють, бо це окрема, зовсім інша специфіка.
Породисту козу легше купити в Україні, бо вони є, а от з вівцями доводилося придумувати і створювати самому.
На жаль, коза все одно недооцінена тварина в Україні, хоча її ефективність вища в два з половиною рази, ніж у корови. Основа – молоко. Бо м’ясних кіз на цілу Україну, мабуть, є два-три господарства.
Більше читайте у матеріалі.
Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram, читайте нас у Facebook, дивіться на YouTubе. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!
Читайте також:
