«Держава дасть гривню, а замахає на тисячу», - так коментує допомогу держави волонтерам перевізник «двохсотих» Арсен Мартинюк.
Він єдиний на Прикарпатті, хто наважився займатись перевезенням загиблих бійців.
Фіртка поговорила з Арсеном про його "псячу" роботу, як проходить обмін тілами, чи легко працювати перевізником та як держава допомагає у цій справі.
Арсене, розкажіть, як ви зважились на таку небезпечну і не зовсім приємну роботу?
- «Вантаж 200» ніхто не хоче возити, бо то псяча робота. Знаходились хлопці, які їздили зі мною, але потім відмовлялись. В нашій області я один займаюсь перевезенням тіл, навіть влада не хоче братись за цю справу. Я сам по собі - сам собі волонтер, організатор, директор - все роблю сам.
Певні люди на смертях героїв України заробляють по 15 000-20 000 гривень. А деякі навіть примудрюються попіаритись на трагедії. Ми не даємо їм цього робити. Це і є головною причиною, чому я цим займаюсь. Я не зобов’язаний це робити, і не вважаю що це є моїм обов’язком , я просто допомагаю людям.
Інтерв’ю я даю вперше, мені не притаманна публічність.
Які витрати йдуть на одну поїздку?
- За неділю машина «накатує» до 9 000 кілометрів, це приблизно 100 000 гривень , які йдуть на пальне. Зараз, нарешті, добилися від влади, що вони будуть відшкодовувати вартість витраченого пального. Громадська організація «Спілка АТО» укладе угоду з Департаментом соціальної політики, після підписання якої, з бюджету виділятимуть кошти на пальне, яке використовуватиметься для перевезення «вантажу 200». Та ця процедура ще не продумана до кінця.Правда, вони укладатимуть договір із заправками ОККО, а їх в зоні АТО немає. Там ходять живі гроші. Інколи пальним можуть допомогти солдати.
Вам потрібен напарник?
- Чесно кажучи, мені ніхто не потрібен. Але якщо треба їхати 3-4 доби, то звичайно треба, щоб хтось змінив мене за кермом. За добу доїжджаєш до місця призначення, пару днів йде на оформлення документів, і знову дорога додому.
Яким автотранспортом ви перевозите тіла загиблих бійців, це якась спеціальна техніка?
- Ніякої спецтехніки не існує.
Ми в Польщі купили рефрижератор, який коштує близько п’яти тисяч євро. За один раз можна перевезти чотири тіла. Всередині рефрижератора нульова температура. Неділі через дві планую «пригнати» з Польщі ще один рефрижератор, залишилось дозбирати певну суму грошей.
До купівлі рефрижератора «двохсотих» возили у звичайному фургоні. А якщо тіло в спеку перевозити в звичайному фургоні, то воно починає набухати і в результаті спочатку вибухає голова, потім розривається і саме тіло. В моїй практиці були два таких випадки. Після того машину можна викидати, тобто дві машини ми просто спалили, бо експлуатувати їх вже не можна.
Чи співпрацюєте ви з волонтерами гуманітарної місії «Чорний тюльпан»?
- «Чорний тюльпан» працює лише в зоні АТО, вони займаються пошуком тіл і транспортують їх лише до місцевих моргів. Далі працюють такі як я. «Чорний тюльпан» домовляється з сепаратистами про години, в які можна відкопувати чи вивозити тіла з окупованих територій. Інколи займаються пошуком і під обстрілами. Хоча ні одній зі сторін не вигідно, щоб тіла розкладались на сонці, бо це страшенний сморід, який розноситься на кілька кілометрів, і яким можна дуже легко отруїтися.
Чи співпрацюєте ви якимось чином з владою?
- Діалог з державою мусить бути, бо волонтери також не всюдисущі і не можуть самотужки займатись і бійцями, і переселенцями, і важкохворими. Хоча державні кошти дуже важко використати, і по великому рахунку, я не дуже то й хочу зв’язуватись з держслужбовцями, бо вони дадуть на гривню, а замахають на тисячу.
Нещодавно, в Івано-Франківську, з робочим візитом перебував заступник міністра збройних сил України. Я особисто звернувся до нього з таким питанням: скільки виділяється коштів на поховання військовослужбовців. Він доручив обласному воєнкому дати пояснення. Воєнком пояснив, що цим мають займатись самі бригади.
В кожній бригаді мають бути спеціально вивчені люди, і має бути їх п’ятеро. В наказі прописано, що у випадку смерті, виділяється домовина, подушка, військова форма. Тобто всі витрати прописані в законі, але ніхто тих грошей не бачить і це можна пояснити. Країна 22 роки не воювала, і по закону ніби все прописано , а в реальності - нічого немає.
Як би не ми, то тіло доставляли би за тиждень-два, тобто коли тіло вже важко назвати тілом, а кожній матері, батькові чи дружині хочеться попрощатися з тілом, яким вони його пам’ятають, а не спотвореним до невпізнаваності.
Та ми все одно намагаємось якось співпрацювати з державою. Вони допомагають нам – ми допомагаємо їм. Вони вчать нас – ми вчимо їх. Отак і співіснуємо, шукаючи виходи зі складних ситуацій разом. Влада й так за останній рік багато чого зробила, в екстремальних умовах доводиться вчитись на численних помилках, але вони таки вчаться. 24 роки армію розкрадали, і зараз вона лише оговтується від своєї немочі.
Але по великому рахунку, якби громадськість за що раз не шарпала політиків і чиновників, то нічого би не робилось. Влада рухається лише тоді, коли їй штурхана дати, але є і такі чиновники, яким один раз говориш і вони безвідмовно виконують все, що в їхніх силах.
Про себе можу сказати одне, я як робив свою роботу, так і буду її робити , з допомогою влади, чи без неї.
- Чи існують на війні розцінки на тіла, як би аморально це не звучало?
Тіло набагато простіше забрати у сепаратистів тоді, коли організації менше дзвонять і домовляються. Чим більше домовляєшся – тим вища ціна. На війні більше практикується бартерна система. Одне тіло – тонна солярки чи бус продуктів. Можна також домовитись і про обмін самими тілами.
Певні служби домовляються з сепаратистами про пердачу тіл, а ми лише приїжджаємо і забираємо. В процесі цих домовленостей вони нас не чіпають.
Днями ви повернулись з чергової поїздки. Кого ви повернули додому?
- Я транспортував тіло загиблого бійця батальйону імені Джохара Дудаєва з Дніпропетровську до Львівської області. Тіла ми доставляємо не лише в Івано-Франківську область а й у інші регіони країни. Ми співпрацюємо і з іншими «перевізниками» України, допомагаємо один одному. Наприклад, за один раз можемо доправити вантаж в Черкаси – Київ – Вінницю – Тернопіль. Півтори неділі тому ми привезли на Франківщину аж чотирьох загиблих бійців. Взагалі реальні людські втрати на війні дуже сильно різняться з цифрами, які озвучуються по телебаченню.
Буває, що люди ненавидять мене, бо саме я привіз тіло, доводиться пояснювати, що я волонтер а не військовослужбовець, і що ніякого зиску з того не маю і тим більше ні в чому не винен. Хоча я розумію їхній стан. Бо коли матері привозиш тіло сина без голови і вона б’ється в істериці, то залишається або заспокоювати її або просто мовчати, бо що тут скажеш…коли горло стискає чужа розпука і біль.
Вже опісля, як родичі повністю оговтуються від втрати найріднішої людини, дзвонять мені і дякують. Є родини, з якими дотепер спілкуємось.
Як відбувається сам процес передачі «вантажу»?
- Дзвонять військові і повідомляють, що потрібно забрати «вантаж 200». Щоб забрати його з моргу потрібен дозвіл від ВСП, від прокуратури, від міліції, від комбата, видається свідоцтво про смерть і лише тоді забирається тіло. Всі документи я потім передаю родичам загиблого, завдяки яким вони зможуть отримати допомогу від держави.
Буває навіть таке, що з воєнкомату ще підтвердження не прийшло, а ми вже домовилися про транспортування тіла.
Зі Сходу тіло доставляється в Дім трауру, якщо це Франківськ, а якщо це навколишні села – тоді додому. Попередньо домовляємось з владою, щоб вона забезпечила військовий супровід, щоб героя України гідно і з почестями можна було доставити додому. По районах загиблих бійців зустрічають краще ніж у місті.
Родичам про смерть бійця повідомляє група людей, яка складається з психолога, лікаря, представника влади. Люди по-різному реагують на таке повідомлення, декого після цього навіть госпіталізують.
Після поховання починається цілий процес, в ході якого батьки мають отримати компенсацію від держави. Це одноразова виплата районної ради, обласної ради (50 000 гривень) і головна компенсація на міністерському рівні в розмірі 609 000 гривень.
Чи можуть оформити документи невірно і чи впливає це на державну компенсацію?
- Є випадки, коли у свідоцтві пишуть неправдиву інформацію про смерть бійця і тоді дуже важко довести, що він взагалі воював у зоні АТО. Як наслідок, важко домогтися виплати коштів в міністерстві.
Якщо вкажуть неправильну фамілію, то це легко вирішується в правовому полі, а от якщо вказують невірну причину смерті та ще й вказують, що «не при виконанні службових обов’язків», то цей абсурд тягне за собою безліч судових позовів. В моїй практиці були такі випадки, і люди домагалися свого, правда із залученням громадськості.
Якою була «найекстримальніша» ваша поїздка?
- Кожна поїздка по-своєму «цікава».
Інколи, разом з іншими волонтерами, веземо в зону АТО продовольчу допомогу. Якось ми везли фуру з продуктами в Луганську область. Почали її розвантажувати і через хвилини дві нас накрило «градом», аж земля під ногами здригалась. Та в такі моменти чомусь ні про що не думається. Під обстріл попадали неодноразово. Спасають бліндажі. Та навіть побувавши під обстрілами, зброю ніколи з собою не беру.
Був випадок, коли закипіла вода в карбюраторі, то місцеві мешканці нам навіть води не дали. Взагалі, ми намагаємось з ними не спілкуватись. Вони на нас, на українців, кидаються, звинувачують у всіх своїх бідах. Деякі просять їди - даємо, а що робити, коли розумієш, що кругом порожні поля і їм нема де розжитися продуктами.
Як вам і, загалом, волонтерам, вдається знаходити кошти навіть просто на пальне?
- Найбільше допомагають підприємці.
Певні громадські організації співпрацюють, наприклад, із «Новою поштою», яка здійснює безкоштовну пересилку вантажів для бійців у міста, що межують із зоною АТО. Пошта дає спеціальні безкоштовні промокоди і таким чином волонтери економлять кошти. Виділяється 5-6 промокодів на дві неділі, відповідно це 5-6 безкоштовних пересилок хлопцям (один промокод – це вантаж вагою одна-дві тонни). «Нова пошта» співпрацює з волонтерами ще від початку АТО.
Якщо навіть люди чи підприємці пропонують допомогти грішми, то здебільшого я відмовляюсь. Прошу на ці кошти придбати те, що необхідно для поїздки, щоб не поширювались чутки, що волонтери забирають гроші собі. У мене б і рука не піднялась взяти у того, хто на передовій кожної хвилини ризикує своїм життям, це принизливо було б для мене як для чоловіка. Я здатен сам на себе заробити і швидше віддам, ніж заберу. А є такі, що справді на цьому наживаються. Мене верне від таких людисьок.
А якщо вас цікавить як забезпечую свою сім’ю, то наразі, надаю юридичні послуги, що і приносить мені основний прибуток.
P.S.
Перші смерті на Майдані сприймались людьми як всеукраїнська трагедія, а далі все перетворилось у статистику.
Дуже прикро визнавати, але прикарпатці пам’ятають про свою першу втрату – про смерть Романа Гурика. Подальші смерті – це трагедія однієї родини, і вже точно не політиків, які синхронно хилять голови і всім своїм напівудаваним скорботним виглядом співпереживають разом з батьками. Насправді, це ще один захід, який вони відвідали, і з огляду на продовження війни - не послідній.
Могили завалені жовто-синіми квітами. На цьому патріотизм вичерпує себе.
Залишається лише помовчати…Хвилина мовчання…Вічність мовчання…
Розмовляла Оксана Федорак
