Юрій Андрухович, публіцист і популярний письменник в Україні та Європі, - про ненависть, яка вразила українське суспільство, і потужному зброю, здатному її знищити.Юрій Андрухович - особистість майже легендарна. На початку 1990-х його перші романи викликали в Україні захоплене здивування: настільки вільних героїв тоді народжувала лише західна література.
Згодом його книги взяли і оцінили за кордоном: сьогодні, крім української, романи Андруховича читають на 12 мовах світу, а західна критика порівнює їх з творами Умберто Еко.
Серед отриманих українцем багатьох літературних нагород є навіть престижна премія імені Ханни Арендт, яку присуджують інтелектуалам, які відстоюють ідеї демократії в тоталітарних та авторитарних суспільствах.
В останні роки Андрухович рідко випускає романи і все частіше виступає в якості колумніста і публічного інтелектуала - він, часто і довго живе в Європі, гостро переживає те, що відбувається в Україні. Причому сам стверджує, що став кимось на кшталт альтернативного посла України в Європі, і в бесідах з європейськими дипломатами проводить не менше часу, ніж з читачами.
Втім, громадська та публіцистична діяльність Андруховича не обходиться без скандалів. Найгучніший стався в 2010-му, коли він припустив, що, якщо до влади в Україні повернуться демократичні сили, Крим і Донбас потрібно буде відпустити, інакше конфлікту не уникнути. На письменника посипалися звинувачення в сепаратизмі, однак сьогодні навіть найгарячіші його опоненти визнали, що він лише передбачив події.
Тепер Андрухович приїхав до Києва, щоб взяти участь у міжнародній видавничому ярмарку Книжковий арсенал, і тут же домовився зустрітися з НВ для інтерв'ю.
Після довгих пошуків тихого місця для бесіди Андрухович зупинився біля самої великої і галасливої презентаційної майданчика.
"А знаєте, хай краще буде шумно, цей шум - найбільше культурне досягнення року, і тут він набагато цінніше тиші", - посміхаючись, він дав зрозуміти, як високо цінує ажіотаж навколо Книжкового арсеналу. Втім, слідом за цією фразою літературну тему Андрухович залишив.
Головний підсумок боротьби за свободу в тому, що ми усвідомили свою первинність - не суспільство для влади, а влада для нас. Це розуміння, якого не було десятиліттями, дуже вдало вмістилося в одне слово - гідність. Зараз у нас особливий період - перехід до якісних поняттях вже відбувся, а реалізація ідеалів йде дуже складно. Коли патріотизм зашкалює, рівень довіри до влади різко падає. А це дуже небезпечний шпагат - там, де немає довіри до держави, реформи рідко бувають успішні.
Причина в тому, що ми звично відділяємо себе від влади - країна у нас прекрасна, а держава погане, і це зовсім не ми. Я і сам частина недовірливого суспільства. Мені складно вибрати, кого я підтримую у владі, але при цьому я точно знаю, проти кого я. Це морально розкладає. Ми вже навчилися ефективно тиснути, і це непоганий крок, щоб подолати відчуженість. Але тепер важливий пошук взаєморозуміння між нами і державою.
Коли кажуть: "Ми не за це на Майдані стояли", я відразу розумію, що людину на Майдані не було. Всі, хто там стояв, знають, заради чого вони це робили, і це знання так легко не зруйнує.
Я не вірю, що восени можливий якийсь третій Майдан. Для таких подій потрібен серйозний суспільний договір, спільність цілей. А я бачу, що реформи йдуть, інакше, повірте, Захід не дав би нам і 20 центів. Для мене важливий показник, що Захід виступає гарантом наших змін. Тут громадянське суспільство України і уряд США повинні об'єднувати свої зусилля впливу на владу.
Поки діє загроза з боку Росії, масштабні протести неможливі. Нам більше варто думати про час, коли вдасться підвести лінію і стане зрозуміло, що війна закінчилася. Якщо у людей виникне відчуття, що ми капітулювали, втратили дуже багатьох, а економічні показники на тлі депресії підуть вниз, тоді можливий колективний протест, і ми повинні бути готові, що на нього вийдуть люди зі зброєю і досвідом війни.
Українець у Європі хоче залишатися невидимим - це комплекс нелегала. Мій іспанська видавець якось запитав мене, як відрізнити в Барселоні українця від росіянина, адже багато українців теж говорять по-російськи? Я відповів, що, якщо він чує російську мову, значить, він чує росіян. Українці кажуть так тихо, що їх не почуєш. Навіть на такому елементарному рівні видно особливості нашої комунікації зі світом. Українців багато в Італії, Іспанії та Португалії, але вони не говорять про Україну.
Європа зараз готова відкривати для себе Україну. Але нам не вистачає великих явищ культури, якими ми могли б захоплювати і дивувати. Наприклад, поетичний фестиваль у Чернівцях Meridian Czernowitz. У німецькомовних країнах серед літераторів він перетворився на легенду. Вони часто запитують мене, що потрібно зробити, щоб потрапити на цей фестиваль? Ми самі повинні вчитися широкого погляду на Україну: не боротися за те, що Микола Гоголь - український письменник, а Пауль Целан - український поет, це провінційно. Важливо говорити про Україну як про колиску найбільших талантів Європи XX століття - Бруно Шульца, Казимира Малевича та Анни Ахматової.
Soft Рower [м'яка сила] грає з Європою злий жарт. В аеропорту Лондона висить плакат: "Тут заборонена ненависть". Боячись проявити ненависть, бути неполіткоректними, європейці втратили здатність до розуміння насильства, яку проявляють інші.
Німецька травма дуже впливає на сприйняття того, що відбувається в українсько-російському кризі. Німці пишаються тим, як багато вони зробили в справі засудження свого минулого. При цьому у них вважається некоректним акцентувати увагу на злочини комунізму. У курсі шкільної історії вони вивчають, що 1 вересня 1939 Адольф Гітлер напав на Польщу, але вони воліють не помічати, що 17 вересня СРСР зробив те ж саме. Їх переможене Зло з великої літери настільки зло, що поряд з ними не можна поставити інше зло, інакше воно його виправдовує.
Крім того, вони ставлять знак рівності між радянським і російським. Тобто від націонал-соціалізму їх звільнили росіяни, і для багатьох стає великим відкриттям, коли їм кажуть, що в радянській армії було безліч українців. Тому так складно переконувати німецьке суспільство в необхідності жорстких санкцій проти Росії і надання Україні військової допомоги.
З іншого боку, є велика образа канцлера Ангели Меркель на Володимира Путіна. Її лютеранська етика не виносить брехні, а брехня російської пропаганди все більш помітна в Німеччині, і німці все більш схильні підтримувати Україну як жертву російської агресії.
В Україні з'явилися свої проблеми з ненавистю. Мова повсякденного спілкування став дуже брутальним. У соціальних мережах українці обіцяють один одному "намотувати кишки Сепар на гусениці танків", "вибити всіх москалів" і так далі. Це може стати великою проблемою після війни. Тому так важливий сплеск гумору в соціальних мережах: всі ці Мережеві вислови на кшталт # четамухохлов? - Це протиставлення гумору насильству. Так ми знімаємо найнебезпечніші прояви ненависті в суспільстві. Адже висміяти когось - це вбити символічно, а не реально.
Одночасно в суспільстві помітні і спроби до діалогу і примирення. Наприклад, я думаю, вже в найближчому майбутньому нас очікує поява текстів, написаних одночасно російською та українською мовами - тобто не суржиком, а на чергуванні двох мов, як це часто відбувається в українській реальності. Це буде цікавий досвід і визнання нашої особливої мовної ситуації на шляху до національного примирення.
Якою жахливою не була війна, вона дає можливість появи фундаментальних літературних текстів. Досвід війн ХХ століття нас в цьому переконує. Перша світова сталася в 1914 році, а вже в 20-х роках з'явилися кращі романи Річарда Олдінгтона і Ремарка.
В України зараз мало своїх великих текстів-осмислень про глобальні темах - життя і смерті, любові, самопожертву. Але тепер, я думаю, вони неминучі, і це нова можливість розкрити світові Україну та зрозуміти самих себе. Вже сьогодні ми бачимо цікаві документальні фільми про події в Україні, поезію Сергія Жадана та інших вітчизняних поетів. У мене є питання до себе: чи готовий я написати такий роман? Це особливий стан зосередженості, при якому ти відмовляєшся від інших проектів і поїздок по світу. Тому я поки відкладаю його написання.
5 питань Юрію Андруховичу:
- Яка подія у своєму житті ви вважаєте головним?
- Можливо, це банальна відповідь, але воно ще не сталося.
- Ваше улюблене місто?
- Вроцлав - це місто дихає свободою і пофігізмом. Люди там дуже легкі, тому що практично всі вони переселенці - раніше це був німецький місто. У моїй особистій історії це місто, де я працюю з моїми друзями-музикантами, гуртом Karbido, проводжу там багато часу і рідко лягаю спати раніше четвертої години ранку.
- На чому ви пересуваєтеся по місту?
- По рідному Івано-Франківську я люблю гуляти пішки. А у великих містах, оскільки я не вожу автомобіль, користуюся таксі або їжджу на метро.
- Який ваш місячний прожитковий мінімум?
- Думаю, 20 тис. Грн, не менше.
- До чого ви прагнете в житті?
- Прагну формулювати українською мовою думки та ідеї, які по-українськи ще не звучали.
