Днями в Україні було презентовано художній фільм «Матч», який мав би пролити світло на славнозвісний «матч смерті» між київською командою «Старт» (команда київського «Хлібзаводу», зібрана з гравців довоєнних київських футбольних клубів «Динамо» і «Локомотив») проти футболістів німецької команди «Флакельф» (змішана команда футбольних аматорів Люфтваффе і зенітників ППО) 9 серпня 1942 року на стадіоні «Зеніт» в окупованому Києві. На думку доктора економічних наук Вячеслава Кредісова, фільм не тільки викривляє історичні події, але і сіє ворожнечу між українським та російським народами. Чи не тому, за соціологічними опитуваннями, на думку росіян, Україна перебуває на третьому місці у «списку ворогів», після США і Грузії.
Російський фільм «Матч», як стверджують його продюсери, — подарунок українцям до Євро-2012. Сумнівний подарунок. Що це насправді? Ляпас загиблим у Другій Світовій війні чи, може, бажання посипати сіллю рани минулого з метою черговий раз внести розбрат між народами, які віками живуть поруч?
Побачивши уривки фільму, прийняв для себе рішення його не дивитися взагалі, бо через весь фільм проходить чітке позиціонування українців як нації колаборантів, яка підтримувала і потурала фашистам. Після прем’єри, яка пройшла у Києві з пікетами ВО «Свобода», продюсерам фільму вистачило сміливості приїхати у Київ і в одній із відомих телепрограм проводити дискусію у прямому ефірі. Більше за все зачепила фраза: «Цим фільмом ми хотіли перевірити Україну на цілісність». Але чому росіяни не перевіряють фільмами, приміром, про Чечню, власну цілісність?
На мою думку, таку сміливість творчим і не дуже особистостям російського кінематографу надала скандальна фраза Президента Росії Володимира Путіна: «Россия победила бы в Великой Отечественной войне, даже если бы Украина не входила в состав Советского союза».
Професор Володимир Косик переконливо доводить, що найбільший тягар війни на собі винесла Україна. За його даними, наша країна втратила 8 мільйонів осіб, тобто, майже кожну п’яту людину, яка жила тоді на території України, або до 45% загальних людських втрат СРСР. Усього, за даними вченого, під час Другої Світової війни на фронті та на окупованих територіях загинуло 18 мільйонів радянських людей. Для порівняння: Німеччина втратила 6,5 мільйона чоловік, Росія — до 6 мільйонів, Польща — 5 мільйонів.
Мені, як людині і громадянину України, боляче чути такі слова, адже втрати українців не обмежені тільки Другою Світовою. У мене особисто у 1915 році під час Першої Світової війни пропав безвісти прадід по лінії мами — Роман Афанасійович Шевченко. А рідний брат Анастасії Андріївни, прабабусі по мамі, також ледь не загинув: Ілля Андрійович Якубовський, який воював у Тифлісі (нині — Тбілісі), був поранений турком у 1916 році.
А скільки ще зламаних, скалічених життів і доль лишила по собі війна! Дідусь моєї дружини по лінії батька Іван Антонович Кілко відчув на собі наслідки операції «Вісла». Уся його сім’я (етнічні лемки) була виселена, хата — спалена. Село Святкова (сьогодні територія сучасної Польщі) було спалено вщент, каменя на камені не залишилося. Моторошною і страшною була дійсність, коли людей виганяли з їхніх рідних домівок під страхом смерті, вбивали рідних людей на очах один в одного. Але Іван Кілко не зламався і пройшов через усю війну аж до Чехії, воюючи на боці радянських військ. Головне — залишатися людиною за будь-яких обставин.
Рідного брата бабусі моєї дружини Андрія Мориса фашисти забрали на примусові роботи у Німеччину. Йому вдалося повернутися на батьківщину, після чого він воював на боці радянських військ, дійшовши до Японії.
Рідний брат моєї бабусі — Микола Андрійович Коваленко потрапив у полон під Вінницею, але втік і пішов у партизанський загін, який діяв на Чернігівщині і Житомирщині. Рідні до кінця війни не знали про місце його перебування.
А іншого брата — Афанасія Коваленка, який також був у партизанському підпіллі, зловили і розстріляли на очах у власних маленьких дітей.
Бабуся моєї дружини Анастасія Онуфріївна Волошинович зі сльозами на очах розповідає, як на рідній Рожнятівщині бачила війну своїми очами — смерть щодня. Допомагала і партизанам, і солдатам: переховувала, їсти до лісу носила. Крім того, на подвір’ї (просто у криниці!) була зроблена криївка, де, за потреби, переховувалися вояки УПА. А більше за все за серце бере, коли Анастасія Онуфріївна розповідає про вбитих молодих дівчат, похованих у лісі під сосною, і довгі коси над могилою…
Двоюрідна сестра моєї тещі Ганна Максимівна Келебай (Кушлик) працювала в Українській Частині Червоного Хреста, яка фактично була жіночою сіткою УПА, під псевдо «Нуся». За це у 1947 році була засуджена і вислана на 10 довгих років до Сибіру. Але не зламало її волю і любов до України ні те, що дітей змушена була народжувати на чужині, ні пережиті страждання. Повернулася на Батьківщину і любила Україну до останнього свого подиху.
Рідного брата Ганни Максимівни — Петра Максимовича Келебая — і їхнього двоюрідного брата по батьку Євгена Івановича Коломійця, учнів Калуської торгівельної школи (майже дітей!), німці розстріляли у 1942 році. На місці розстрілу, на площі Героїв, встановлено пам’ятний знак, який нагадує про ту страшну подію. А родина і до сьогодні не може знайти ні останків, ні могил розстріляних хлопців…
Визнаю, що точки зору можуть і повинні бути різними, у т. ч. — і на цей фільм.
Але моя позиція — наступна.
Наші загиблі родичі віддавали за Волю, за Свободу найцінніше, що у них було: життя, здоров’я, молодість. А сьогодні нам здалеку заявляють, що війну і без нас би виграли?! Фільм «Матч» ллє воду на млин українофобів та ворогів України, грубо перекручує історичні факти та зневажливо показує українців як націю. Сприймаю таке «кіно» як наругу над пам'яттю про тих українців, які воювали у Другій світовій війні, — наругу над пам’яттю про моїх рідних.
Україна повинна серйозно взятися за ідеологічну складову державної політики, важливим чинником якої є кіно. Власне історичне кіно може прищепити імунітет від історичного забуття, повернути зацікавленість до історії держави і віднадити від спроб переписати і перекроїти історію псевдо-політиків та псевдо-митців.
