Є люди, які наздоганяють тебе, коли вже їх немає. Так зустрічаються/переплітаються минуле з майбутнім.
На камерний вечір 25 березня, присвячений художнику і колишньому директору художньої школи Миколі Більчуку, мене запросив Назар Кардаш. Разом з Василем Іваночко (видавництво «Лілея-НВ») було видано книжечку «Етюди життя і творчості Миколи Більчука», а колектив школи підготував невеличку виставку його акварелей і графічних робіт. Теплу атмосферу цього маленького колективу, який ділився спогадами про свого вчителя, директора, товариша, не легко передати. Про все це просто і лагідно (взагалі слово лагідно пасує до образу Кардаша) написав його учень. Тут я гублюсь про кого більше писати: про Миколу Васильовича, котрий був головним у цих спогадах, чи тих, хто його згадував. Бо ті, котрі були його учнями, давно самі поставали вчителями чи просто хорошими людьми.
У книжечці, наповненій акварелями і світлинами Миколи Васильовича, Кардаш легко, як самі акварелі, розповідає про вчителя, ділиться маленькими спостереженнями: «…учитель звернув увагу на те, що деякі учні неправильно тримають олівець у руці і це призводить до поганого штриха при виконанні рисунка, і до прикладу взяв олівець у руку, показав, як правильно тримати його в руці і правильно наносити штрихи.., що олівець слід тримати як виделку, а не як ложку. Мало хто з учнів був обізнаний з тонкощами етикету поводження за столом, але кожен, мабуть, запам’ятав це назавжди». Або ось таке: «Часом Микола Васильович використовував у роботі вишневу смолу – клей янтарного кольору, що утворюється на корі стовбурів вишні. Він розтоплював клей до рідкого стану і доливав до води, якою розчиняв акварельні фарби, і при цьому акварельна робота, коли висихала, зберігала первісну особливість свіжої, вологої, зберігала кольорову насиченість».
В роботах Миколи Більчука панує архітектура. Проте, здається, він був не тільки і не стільки художником, що малює архітектуру, а й сам був архітектором*** простору, людських душ і доль. Як згадувала його учениця, він створив «Школу доброти». Цікава думка прийшла, коли заговорив Іваночко. Він і Кардаш обоє мають художню освіту, тільки один продовжив шлях художника, інший став видавцем. І тут є те щасливе поєднання митця і підприємця, коли твориться і втілюється у життя задум за декілька днів, хтось зауважив: «а тут раз-раз і вже є книжечка» : ). Проте корінь у них один, як сказав Іваночко: «У нас би (в Україні) все склалося, якби знаходився хоча б один Учитель в відповідному місці у відповідний момент».
Тепер і я можу відкрити маленьку таємницю. Пару років тому моїм учителем малювання у «Школі вихідного дня», заснованої мистецьким товариством «Форумс», був Назар Кардаш, котрий вклав мені у руку олівець як виделку. А ще я знатиму, що вишневий клей не тільки смачний, але й гарний : ).
- Микола Васильович, з того березневого вечора я теж стала Вашою ученицею.
А сьогодні зранку написалось:
Скибочкою простору, келишком часу, десь на межі, пом’яніть і нас.
***
Людська оселе,
зіперта на логічні міркування,
на цеглі, глині, черепиці,
без духу, душі й серця
зруйнуєшся у часі.
Я, архітектор!
Мої душа і серце,
що володіють силою змінити камінь в тишу,
а тишу у притулок для вірша, спростовуючи логіку числа,
єдиним смаком одержимі,
спираючись на образ, що від Бога,
будують Цитадель.
О, Цитаделе, - пущений у часі Корабель!
Віднині, тобі товариш - ходовий вітер.
Мій Корабель людей, якому темне море
і міражі інших вітрил спростовуватимуть образ Храму,
пізнає вічність.
Ті інші храми, несправедливо-справедливі,
зазнавши катастроф мовчатимуть,
а якість тиші, вписана в розкидане каміння,
родитиме облуди.
І тільки від коліна до коліна,
долаючи спокуси будуватися спочатку,
і підпираючи колони сперті в небо
я вдосконалю Храм.
І вічність прийме Корабель…
Антуан де Сент Екзюпері , «Цитадель», IV
27.03.2013 Еріка Вітер
