Заява депутата Івано-Франківської обласної ради Ю. Романюка про доконечну доцільність святкувати Різдво разом з усім цивілізованим світом не позбавлена висоти сенсу з низки, насамперед, причин – усі вони не відкривають Америки нікому, але життєво актуальні:
1) Українцям – греко-католикам і римо-католикам, протестантам і православним, агностикам і атеїстам, уцерковленим і світським святкувальникикам – усім необхідна велика символічна інтеграція у Святу Більшість, з якої, на жаль, все ще випадають у цьому контексті українські греко-католики і православні разом, пардон, з Московською Патріархією.
2) З погляду суто релігійного – «переривання» на бурхливе 1 січня у час найсуворішого зимового за тиждень до Великого Свята посту – глибинно є великою профанацією великої містерії, навіть якщо піст і без того не цілковито дотримується християнами. Церква вимушена давно йти на поступки цій питомо язичницькій традиції, яка фундаментально закріпилася за Совка з його олів’є, водярою і “с льогкім паром» паначам. Не всім відомо, що перехід від грудня до січня, скачок з одного року в інший символізує падіння старого порядку в безодню і виходом з безодні нового порядку. Не всім відомо, що символи часто не просто набір механічних дій, а мають серйозніші суті. Інакше кажучи, той перехід це смерть хаоса і це народження хаоса, чи його перевтілення, модифікація. Коли більшість за плечима у цей дражливий час має вже народження живого Бога, то інша без Бога і з гріхом входить у нове. У нову-стару безодню ? Від того і це «вічне руське повернення» ? Якщо мислити і діяти рамках язичницької семіотики, то питань тут ніяких - символічно і реально ніщо не зникає, все від хаосу і його батька «Ніщо», жнеш чи сієш, нічого у підсумку все одно не пожреш – зате тебе.. У спільній прадавній традиції, так званій примордіальній, що до свого глобального розколу передує монотеїстичній в усталеному вигляді, народження у різних давніх культурах багатоіменного і багатоликого бога, але найбільш відомого з грецької міфології, як Діоніс, бога п’янства, розрухи, ночі і темної творчості, власне хаосу, яке співпадає із народженням його цілковитого антиподу і нефейкового божества Христа 25 грудня, а за деякими даними трошки раніше, народження Діоніса, дуже-дуже багатьма і понині на невідомому для свідомості рівні, архетипно, святкується теж трошки раніше, якщо орієнтуватися на дату сьомого січня – першого числа першого місяця. Неприпустимо стверджувати, що всі біди йдуть від неправильного холідейчика чи хронологічно неправильного Нового Року, зрештою, самий факт свята Нового Року не є, звісно, злом, далеко не лише в цей день входить в нашу ойкумену щось із безодні і тільки з безодні, Богу дякувати, і тим паче свято 7 січня – однозначно необхідне всім добро, яке цілковито усім християнам потрібно святкувати без огляду на те, хто більше і хто менше відзначає Різдво у світі цього дня. Однак, викривлення у часі і у цінностях, які в людей, як правило, домінують і тяжіють до Н.Р і його вакханалій, ніж до порівняно стриманого Р.Х. накладає свою негативну печать давно і спрадавна. Це потрібно виправляти нарешті.
3) Роль Церкви в сучасній Україні повинна бути більш прогресивною в питанні залучення пастви як до релігійного життя, так і до громадянського, яке в ідеалі має щільно переплітатися. Відомо, що і серед греко-католицьких духівників і православних є немало прихильників Єдиного Різдва. То чому б його нарешті не реалізувати, якщо християнство стоїть на єдиній платформі ? Бодай це, коли стільки вже у християнському світі розколів ? Парафіяни не можуть і не повинні тотально диктувати церкві, що вона повинна робити, однак, якщо церква є Христова церква, а церква означає спільнота рівних перед Богом людей, а не домінантно комітет національної безпеки(читай: експансії), як не-десь у Москві, то і вона повинна дослухатися до думок своїх прихожан, якщо вони ґрунтуються на заповідях Божих і Євангелії. Наприклад, на недільних проповідях священики повинні частіше торкатися гострих, наболілих тем, таких як-от корупція, більше того персоніфікована корупція, а не якась ефемерна – це найстрашніший гріх на сьогодні в українців, який має свого цупкого демона. Не просто велику повагу викликають вчинки, коли священик користується своїм правом публічно присоромити того, про якого всі знають, що він невиправний лицемір і злодій, не впустити на службу, чи відмовити у сповіданні. Кажуть, що священнослужителі не мають права не впускати до Храму Божого, якщо людина прийшла, можливо, так, але, з іншого боку, якщо виходити з того, що церква Дім Божий і іпостась раю на землі, то явним грішникам очевидно, що в ній не місце. Це настільки очевидно, що багатьох, на жаль, інколи дратує, що священство дуже багато говорить на проповідях про страшні гріхи тих, які не ходять в неділю до церкви, але інколи замало наголошує на тому, що гріхи грішників не покриваються лише ходінням в неділю вранці до церкви і на свята, а найперше щирою вірою і щирим каяттям і виправою із обов’язковими супровідними добрими, чесними реально справами. Відтак і у багатьох уже віддавна сформувався механічний голий ритуалізм і чисте двоєбожжя з коренями в магізми: прийшов, перехрестився, впав на коліна, побив поклони до землі, поцілував ікону, постояв-відмучився півтори години, кинув у скриньку купюру-другу, зашептав таємні молитви із недавно купленої глянсованої книженції, і пішов по ділам далі в понеділок вранці служити мамонам, до нового сьомого дня, що почався в нього першого дня. Така практика, що прикметно дуже рясно процвітала у московських імперіях, здатна породити не лише зневагу атеїстів і нецерковних людей до священних інститутів з їхнім неухильним ухилом в безбожну лівизну, але і кращих своїх прихожан віддалити. Священство чисто по-людськи можна зрозуміти: вони ще на землі, тому живиться воно не святими ефірами сфер високих небесних, а теж, як всі ми грішні, не завжди далеко чистим повітрячком, та й за щось їсти ж їм теж треба. Це тільки жалюгідний відсоток серед них тих, хто на мерседесах за п’ятдесят і більше тисяч зелених катаються, і то, як правило, конфесії з позначкою «М», решта ж зовсім не жирує, хай там лєнінці-марксисти не дують троло-ло у свої фуфельні вафлі. Тому, можливо, тут би нам знадобився сучасний німецький варіант функціонування церков у певних аспектах, коли прихожани тої чи іншої церкви зобов’язані сплачувати десятину і приймати активну частину у житті церкви, а ті, які не погоджуються з таким станом речей, автоматично позбавляються статусу парафіян, для них місце закрите. Зрозуміло, що Німеччина багата країна і її віруючі можуть собі стабільно давати десятину, та проблема в тому, що поняття «десятина» безвідносне до суто тієї чи іншої юрисдикції, воно універсальне для всіх, хто іменує себе християнами. Ну, скрутно, нема десятини (десятої частини від доходів чи прибутків), то можна менше, але потрібно закріпити певну посильну суму за кожним. Це не тільки послабить авторитет і пріоритет страх як побожного і порєдного Івана Петровича перед черговими чи позачерговими виборами, а й бодай дещо(згідно з деклараціями) урівняє його з іншими Богообраними. А ще гіпотетично і практично додасть додаткового механізму і стимулу для чесного оприлюднення сум, вагомого, тим, що обманюючи, він обманює крім всього іншого ще й Священний інститут, як ніхто з інший, зв’язаний з Тим, кому він зобов’язаний всім, крім як бути паскудою. І чи варто цуратися таких-от протестантських звичок німців ? На мій погляд, ні. Так не в одній Німеччині, подібні правила діють і в США, Канаді, Чилі, щоправда в Німеччині десятина законодавчо закріплена за прихожанами. Існує навіть прецедент виграшу у суді, коли суд зобов’язав прихожанина виплачувати десятину церкві або відійти від неї. Католицької, до речі. Мораль повинна передусім диктувати саме церква. І повинна за порушення моралі неприховано картати найнеприхованіших найперше, ось тоді і збільшиться число прихожан і віри істинної, щонайголовніше. Вже непогано, що УГКЦ розуміє це більше за інших, краще – якби більше. Це не критика церкви як беззаперечного Дому Божого, а всього лише зауваження щодо адміністративної і педагогічної діяльності, висловлене напівголоса чимало людьми, на які кожен в силу свого сумління і розуміння право має.
І хай кожен на свята згрішить лише раз чи два: за крайньої потреби наб’є морду тим, хто у повних літах і немає «жовтої картки», без крайньої потреби пускає в небо салюти і іншу піротехніку в час, коли під схожі звуки гинуть наші солдати на сході, і вб’є Діда Мороза. Неможливо наразі убити губарєва, але убити у собі залишки ДМ, який найрепрезентативніше прославляє антиріздвяного божка з мішком першого січня, і спалити символічно його зменшену напхану ватою копію, яка майже у кожного десь завалялася, наяву можливо і потрібно. От тільки Снігурку ґвалтувати не треба.
Слава Святому Миколаю і його родичеві Санта-Клаусу. Смерть дідам морозам, смерть ворогам. Слава Україні і героям слава. Слава Богу і перемозі. Амінь.
