Танзанія
«Агресивна Кенія, простакувата Танзанія і норовливий Занзібар – тут треба вміти виживати. Унікальна флора та фауна, ВІЛ/СНІД, тероризм, жебрацтво, проституція, тотальна корупція… Тут вартує побувати, щоб знати собі ціну», – ділиться враженнями досвідчена івано-франківська мандрівниця Надя Черниш. Тож читайте, як далекий континент зустрів дівчину. І обережно: Африка – це вам не забавки!
Вже на початку своєї подорожі до Африки Надя Черниш зрозуміла: там працюють справжні закони джунглів, кожен керується власними правилами, на континенті відбувається щосекундне протистояння і боротьба за виживання. Кожен сам за себе. Або ти вчишся давати відкоша, або тебе «з’їдять».
За словами франківчанки, африканці – начебто гостинні люди, але, вочевидь, дається взнаки залишкова образа на колишніх колонізаторів-європейців. До іноземців, а тим паче білошкірих, там ставляться, м’яко кажучи, упереджено: їх вважають ходячими банкоматами, яких треба «обдерти», і обзивають образливим словом «мзунгу» (аналог «ніґера», тільки на «білий» манер).
Агресивна Кенія
Отож, спершу Кенія… Як розповідає Надя Черниш, це одна з найбільш цивілізованих та розвинутих країн на сході Африки. Тут обертаються мільйонні інвестиції телекомунікаційних корпорацій, судноплавних компаній. Кенія – також один із найбільших експортерів кави та спецій. Це надзвичайно ресурсна держава… і при цьому все ж дика.
Країну поглинула корупція, бути чиновником тут модно, адже це відкриває шлях до хабарів, а бути корумпованим – престижно. Найбагатші люди Кенії володіють мільярдними статками, а переважна більшість живе менше, ніж на півдолара на день.
Громадський транспорт вважається засобом пересування для бідних, а для туриста це взагалі вельми небезпечна пастка. Через надзвичайно завантажений трафік (часом у заторі можна застрягнути на кільканадцять годин) автобуси пригальмовують на зупинках лише на долю секунди, тому пасажирам доводиться просто вискакувати.
«Мене вразила тотальна проституція, – продовжує івано-франківська мандрівниця. – Моряки і підстаркуваті туристи в товаристві юних напівголих «метеликів» є настільки звичним явищем, що мимоволі сприймається місцевою нормою. На вулицях можна зустріти жінок з племені Масаї у традиційному вбранні (з голим бюстом і з пов’язкою на стегнах) поряд із мусульманками у хіджабах, тут носять речі на голові, околиці вкриті пластиковими пляшками, пакетами та іншим сміттям. Тут кожен другий вірить, що «мзунгу» одружиться з ним/нею і забере в Європу».
Надя Черниш каже, що іноземці становлять приблизно 10% тутешнього населення, однак їх ніколи не зустрінеш на вулиці чи в громадському транспорті: «Всі «розпаковані» по багатих районах та в туристично-портових містах Момбаса, Укунда і Малінді».
Небезпечне Найробі
Столиця Кенії Найробі залишила в івано-франківської мандрівниці найяскравіші емоції, причому йдеться далеко не про позитив. Як виявилося, до такого видовища навіть смілива дівчина була зовсім не готова.
Найробі має паскудну репутацію і вважається третім найнебезпечнішим містом у світі після Йоханнесбурга і Ріо-де-Жанейро. Здебільшого через неодноразові теракти з численними жертвами і масовими руйнуваннями.
«Та справа не лише в ісламістських терористах, – розповідає Надя Черниш. – Більшість місцевих ледве животіють за межею бідності, в місті – суцільне жебрацтво, злодійство, спекуляція… Такої кількості сумнівних персонажів на одному квадратному метрі я ще ніколи не бачила. В деякі райони навіть швидка допомога відмовляється їхати».
Надія зізнається – й близько уявити собі не могла, що буде аж настільки лячно пересуватися вулицями Найробі. На щастя, франківчанку дивом оминули всі небезпеки, можливо, тому, що вона постійно перебувала в супроводі знайомого кенійця. Хоча, як зазначає дівчина, спілкуючись потім із різними туристами, які теж побували в Найробі, вона не зустріла таких, яких би там не обікрали.
У більш-менш безпечних районах повсюди цілодобова охорона: біля брам, супермаркетів, кафе і т.д. На всіх вікнах – ґрати, а двері – з металевими вставками.
Серед корінних африканців теж є освічені та виховані люди, які звикли жити на цивілізований манер, однак таких осіб меншість. Переважна частина населення не горить бажанням працювати, хоча в Найробі є чимало можливостей непогано заробити. Надя Черниш пригадує, як один італійський бізнесмен нарікав на кенійських ледацюг. З переліком завдань, які іноземець виконував протягом години, африканці могли впоратися у найкращому випадку за тиждень. Саме тому зарплати в Кенії дуже різняться: хтось отримує 600 доларів, а іншим достатньо і сотні.
Космополітична Момбаса
Кенійське місто Момбаса – кроскультурна місцина, де легко вживаються мусульмани і католики, з корінними африканськими племенами переплітаються індуси, араби, китайці та європейці. Тут мечеті поряд із церквами, а жінки в паранджі поряд із повіями, це туристична мекка для італійців та німців. Це найкращий курорт у Кенії, портове місто з усіма відповідними наслідками. «Майже як в Одесі», – жартує Надя Черниш.
Момбаса – це також суцільні розваги, найпопулярнішою серед яких є кайтсерфінг – водне катання на дошці, коли за допомогою спортивного повітряного змія утримується сила тяжіння.
Простакувата Танзанія
Танзанія значно бідніша за Кенію і далеко не така розвинена. Дикувата, наївна, але при цьому дуже щира і відкрита. Повсюди злиденні глиняні мазанки. Але не варто дивуватися, адже навіть митниця Танзанії має вигляд облізлої будки з двома шлагбаумами.
У цій країні абсолютно інший ритм життя – страшенно повільний, наче черепаха.
У провінції Аруша, неподалік від схилів Кіліманджаро, розміщені єдині у світі родовища цінного мінералу танзаніту. Його видобуток забезпечує левову частку бюджету Танзанії.
Також Надя Черниш наголошує на унікальній флорі та фауні. «Коли побачила бегемота, так тішилася, як мала дитина, – розповідає мандрівниця. – Смішнішої тварини ще не зустрічала. Зебри табунами пасуться, як у нас коні. Найбільш миролюбною і товариською є жирафа, тим паче вона дає помацати свій 50-сантиметровий липкий язик».
Взагалі, Танзанія, як і Кенія, на 90% складається з національних природних парків, які є найпопулярнішою атракцією для туристів. Відповідно, це одна з найбільших статей прибутків країни.
Норовливий Занзібар
Занзібар – красивий архіпелаг в Індійському океані, автономія у складі Танзанії. Відомий фешенебельний курорт, де полюбляють насолоджуватися життям голлівудські знаменитості. Тут часто можна зустріти Тома Круза, Анджеліну Джолі чи Моргана Фрімена.
Надя Черниш теж закохалася в цей райський куточок. «Білосніжний пісок, дрібний, як просіяна мука, – посміхається франківчанка. – А океан такого кольору, якого я ще в своєму житті ніколи не бачила. Спершу я навіть подумала, що воду підфарбовують. Бо так не буває! Хіба що на Занзібарі».
Стоун таун – серце Занзібару і діловий центр острова. Рідне місто Фреді Меркурі, місто з арабською культурою, африканським темпераментом і екваторіальною душею.
Острівна гастрономіка – це, звісно ж, морепродукти. Ароматні прянощі, тропічна гостринка, присмачений спеціями рис і апетитні мешканці Індійського океану. На Занзібарі можна майже за безцінь скуштувати лобстерів, кальмарів, восьминогів, різноманітну рибу та креветки з класичним африканським качумбарі (салат з помідорів та цибулі).
Цікаво, що ринки з морепродуктами функціонують лише у форматі аукціону. А взагалі, як зазначає Надя Черниш, якщо ти «білий», то ціна будь-якого товару моментально потроюється.
Основна їжа – уґалі, або так зване зварене маїсове тісто, яке найкраще смакує з овочами або м’ясом. Мсето – суміш рису, гороху, бобів і ще якоїсь крупи, дуже ситна і смачна композиція. Дагаа – смажені анчоуси з карі, а ще нгісі – пряна підлива з кальмарів та восьминогів.
На острові також готують унікальну і надзвичайно смачну занзібарську піцу – смажений маїсовий млинець, начинений рибним або м’ясним фаршем, зеленню, спеціями та овочами.
«Суть традиційної африканської кухні – аби швидко «набити» шлунок. Причому зробити це максимально дешево, – підсумовує франківчанка. – Дешево і сердито – як і сам континент».
На запитання, куди Надя планує подорожувати далі, дівчина лише таємничо посміхнулася і знизила плечима, мовляв, ще не знає. Однак, помітивши авантюрний блиск в її очах, «Галицький кореспондент», звісно ж, не повірив цій відчайдушній мандрівниці.
Наталя МОСТОВА, Галицький Кореспондент
