З того часу, як буржуазна мораль остаточно розпочала визначати політику та культуру, нами правлять плебеї. Наші смаки розбещують плебеї. Прояви аристократизму заважають вільному обертанню товарів, послуг, людей та грошей.
З того часу, як ми отримали загальне виборче право, нами правлять плебеї у змові із люмпенами. Як сотня на марш-кидку має швидкість пересування, що дорівнює швидкості найледачого солдатика, так і суспільство із загальним виборчим правом рухається не швидше останнього свого виборця. Зважаючи на те, що більша частина виборців, взагалі не бажає рухатись будь-куди, суспільство у цілому приречено тихо конати обабіч дороги.
Постає питання: що мають робити ті, хто не бажає вмирати у суспільний канаві, и має інтенцію, спрямовану на Шуберта та Кьеркегора, а не на Шустера та Кісільова?.. Нещодавно Німеччина голосно відзначила 300-річчя із дня народження Фрідриха Великого. Фрідрих Великий толерував вчених та філософів і сам отримав титул «філософа на троні». Центральні німецькі видання на перших шпальтах розташували рефлексивні статті щодо ювілею. Майже усі ці статті мали у собі одне центральне питання: як повернути філософів на трон?.. Отже, центральним питанням сьогодення є питання: як зробити аристократію духа суспільно значущою силою?..
Для відповіді на це питання нам треба з`ясувати:
- хто є аристократією духа?..
- що означає «суспільно значущий»?..
- що означає «суспільна сила»?..
Аристократія духа – це особистості, які ставлять ідеальне вище за матеріальне та доводять цю позицію образом свого життя.
Найвищим ідеалом та найдосконалішою особистістю є Бог. Отже, людина, яка вірує в Христа, нібито слушна заготовка до аристократа духу. Не вистачає малого: розпочати жити у відповідності до своїх ідеалів. Основа для цього в нього є – людина створена за образом та подобою Божою (Бут. 1.26-27). Це трохи бентежить. Бог жалить людину, як овід - вола. Людині не дає спокою її подоба до Бога. У відчаї, людина на хвилину може навіть подумати про те, що було б непогано розпочати жити як того вимагають її власні ідеали, моральна інтуїція та інтелектуальна чесність. Але, прорахувавши наслідки повстання, людина зазвичай домовляється із собою про те, що посада менеджера вирішить її матеріальні питання, а ненав`язливе хобі – вповні собі вичерпає ідеальні. «Чего ж еще?.. И свет решил, что он умен и очень мил…» Ось так і відбувається найстрашніше, що може відбутися з людиною – духовна зрада самого себе.
Як зазначає Жан Данієлю, Бога неможливо вбити один раз і назавжди, Він постійно воскресає. Тому Його доводиться вбивати щохвилини. Себе також не вдається зрадити лише раз, доводиться зраджувати систематично. Людина, яка ховається від овода, біжить від самої себе.
У Парменіда є дуже вдалий образ. Буття – це сфера (сфайрос), яка має себе нерухомою, закованою в залізну необхідність. По великій сфері Буття катається маленька сфера нашого Космосу. Оскільки поверхня сфери не має кінця, ми приречені вештатись цією поверхнею безкінечно. Траєкторія цього вештання може навіть ніколи не повторюватись, що вдало імітує творчість та оригінальність, але, все одно – не зупинитися, ні злетіти. Доки гірлянда не згасне і кулька не зірветься в напрямку підлоги. Так розпочинається «разчеловечивание», розлюднення. Людина – істота, яка сама для себе становить онтологічну проблему. Кішка може залишатись кішкою без жодних для того зусиль, особистості треба дуже старатися, щоб залишатися особистістю. Людина, яка воліє забути про свою сутність, потроху розпочинає сповзати до тваринно-рослинного царства.
Християнська віра є універсальним онтологічним ножем. Втілення Творця в Творінні одним ударом викриває жерстянку безглуздого буття звідси й назавжди, наша приречена свідомість, космос нашої души вириваються на свободу.
Першопричина, Яка сходить в наслідок, має обличчя та біографію, ми можемо казати Їй – «Ти». Ми стаємо християнами, коли робимо вибір бути християнами понад усе інше, отримати надбуттєвий статус. Звісно, можна вибрати якесь брязкальце в середині жерстянки, проте – навіщо?.. Будь яка ваша пропозиція безкінечно відстає від нашого попиту.
Теологія зради має бути замінена теологією присутності. Навіть коли ми не думаємо про Бога, Бог все одне думає про нас. Він щосекунди викриває безнадійну замкненість нашого буття, завжди крокує з нами по дорозі в Емаус. Теологія зради є теологію втечи від самого себе, теологія присутності є теологією непереривного утримання Бога біля свого правого плеча. Зрадити себе означає не тільки зрадити Того, хто тебе створив, але і зробити це в Його Особистої присутності. Так-так, Господь з нами, навіть, коли ми ховаємося від Нього під ковдру. Коли ми грішимо, ми вбиваємо ще один цвях в Розіп`ятого, проте, коли ми зраджуємо дух, ми вганяємо списа Йому під ребра. У дитинстві є час, коли ми дуже добре відчуваємо у серці, проникливо-гостро, метелика нашого духа, який кличе нас врятувати світ. Якщо не станемо, як діти, хіба потрапимо до Царства Небесного?..
Тому, суспільна значущість розпочинається із серйозного ставлення до самого себе. Ми стаємо силою, коли ми можемо цю силу до чогось докласти. Щоб докласти силу до чогось, ми маємо стати поза нього. Перша умова на шляху становлення суспільно значущою силою – стати поза суспільство. Стати поза суспільство можливо лише, зробивши свої духовні справи більш значущими ніж свої ж суспільні справи.
Другою умовою є стати значущими один до одного. Це означає, що у той час, коли християнські справи нашого ближнього стають для нас менш важливими ніж його не-християнські справи, ми із ним відрізаємо по шматку наших м`язів і кидаємо їх собакам. Собаки ж обертаються та пожирають нас. (Мф. 7.6). Так ми програємо в суспільстві. Так ми ніколи нічого не будемо значити для суспільства, бо суспільство завжди найде для себе тих, хто зробить для нього не-християнські справи краще за християн. Коли ми поводимося не як християни, ми змагаємося із «лавочниками в лавках», і отримуємо своє місце на задньому дворі. До купців не варто приходити купцем, якщо ти не є купець. Церква у занепаді, Церква намагається моралізувати моралі заторів, консультувати пожежників, як гасити пожежну частину та вчить охороняти сторожів. Не варто мавпувати. Все це не справа Церкви. Все це чудово буде зроблено без нас. МИ маємо говорити із суспільством нашою спільною християнською мовою, толерувати свої цінності, нав`язувати свої сенси та частіше казати «ні». Мова йде про те, що ми взагалі не маємо опікуватись справами суспільства, крім тих, що ми означили як «наші справи». Для суспільства ми маємо приходити, як Христос: не ті, не так, не там, не тому. Немовлятами в яслах, що поженуть торгівців з Храму. Амінь.
Олексій Арестович,
