Явилась друга — гордая княгиня,
Бліда, мов місяць, тиха та сумна,
Таємна й недоступна, мов святиня...
Скільки мелодійно-солодких історій кохання приховують старі, потріскані від часу й спогадів будинки, вузькі й не дуже вулички, самотні дерев’яні лавочки, сповнені тишею й галасом сквери та парки. Одна з таких неповторних ниток кохання загубилась десь серед золотого листя осіннього Станіслава 1883 року…
Одноповерховий будинок Владислава Дзвонковського, приятеля Франка, - засклений ґанок посередині, чотири пари вікон по обидва боки, до ґанку від хвіртки вела доріжка, акуратно посипана піском з річки. Перед вікнами - грядки та клумби на паризький кшталт, повно різних квітів та кущів. Трошки нижче будинку починався сад, старий і запущений. Під крислатою грушею була альтанка, вимальована в зелений колір. Саме тут Франко знайомиться з Юзефою, сестрою Владислава. Золоте волосся, коралові вуста, очі кольору блакиті, непересічна кмітливість і глибока мудрість взяли Франкове серце у полон. Він закохався щиро, шалено і … невзаємно. У жовтні того ж року захоплений Франко пише лист до матері Юзефи з проханням про руку і серце її доньки. Антоніна Дзвонковська відповіла : «Прикро відповідати мені на Ваш лист негативно. Відомо пану, що вже саме положення моєї дочки противиться тому...» Суха лаконічність і дрібка байдужості прикро вразили почуття. Ним опанувала образа, яку виливає в рядках : «Я й забув, що ти кров благородна, що між нами безодня стара…». Франко вирішив,що причиною холодної відмови є аристократичне походження коханої, її небажання йти однією життєвою стежкою з ним. Як же він помилявся… Душевні страждання ставали рядками на папері, Франко пише роман « Не спитавши броду», де у образі Густі Трацької сховав від сторонніх очей Її, свою Юзефу.
Незважаючи на відмову, він підтримує дружні стосунки з Дзвонковськими. Радить Юзефі спробувати себе у літературі, але «горда княгиня» обирає для себе долю народної вчительки й до кінця життя викладає у школі недалеко від Станіславова, в селі Княгиничах.
Дещо пізніше Франко дізнається справжню причину відмови Юзефи. Вона була хвора на туберкульоз. Невиліковний діагноз на той час поставив крапку там, де могла б бути кома. Відчуваючи подих смерті у потилицю, Юзефа відмовляла всім закоханим у неї, щоб не стати тягарем для когось, щоб не бути мізерною частинкою мозаїки чийогось життя. Про хворобу не знав ніхто, свою таємницю Дзвонковська відкрила тільки Каменяреві. Він присвятив Юзефі Дзвонковській десять віршів, з яких два — польською мовою. В останньому вірші, написаному вже після її смерті, він напише: «Вона умерла! — Ні, це я умер».
Клаптик землі,що слугував кладовищем у Станіславові, сьогодні з усіх боків закритий високими будинками, які стоять, мов охоронці, у непорушному мовчанні бережуть тишу тих, хто спочиває в обіймах землі. Кам’яні плити поросли травою та мохом, металеві хрести похилились додолу. Час та іржа повиїдали надписи, що зберігали пам'ять про покійників. Гілки дерев вгорі переплелись у моторошних сплетіннях. Іноді задушливу атмосферу неминучості, як кулі пробивають сонячні промені…
Її могилу віднайшли тут зовсім недавно. Звичайнісінька плита з пісковику, яка, мабуть, так би й залишалась непоміченою, якби не випадок. Вона понадтріскувалась і поросла мохом. Юзефі було тільки тридцять років, коли її серце зупинилось. Тільки… Це вона друге кохання Франка, вона його загадкова дама з маками у волоссі , портрет якої висів у його робочому кабінеті. Згодом на її могилі було встановлено меморіальну плиту. Там і сьогодні чи то за дивним збігом, чи то за романтичною легендою, чи то за втручанням невідомих сил , щороку з’являється букетик свіжих та ніжних фіалок…
Олеся Парфан
(школа професійної журналістики)
