Мабуть, щоб добре пізнати сутність того чи іншого твору, а то й самого автора мало просто шукати істину в рядках,або між ними.
Як на мене, повну картину можна побачити тільки на сцені театру. Це щось настільки близьке та дивовижне,що все інше втрачає сенс. Мені трапилась нагода побувати на виставі «Сойчине крило» - інсценізації однойменного твору Івана Франка.
Камерна сцена…Обожнюю дійство на камерній сцені,коли ти сидиш на відстані простягнутої руки від акторів,і здається,що ти сам частинка тієї постановки, чи бодай маленький клаптик декорації-байдуже,головне,що ти відчуваєш якусь неповторну єдність з театром - старим, сивим, добрим другом театром.
Темрява,через яку пробивається тьмяне розпатлане світло і звуки пристрасної музики,яка народжується десь у душі і несамовитим птахом емоцій виривається назовні, і ніжними крилами розбуджує глядача зі сну очікування. Саме так виглядав початок історії.
По-справжньому вразила гра акторів – безперечна та жива. Вона здіймала такий шквал емоцій, так вирувала, що чим раз - зал заповнювали сильні почуття, їх ставало так багато,що в деякі миті, приміщення здається могло б просто не вмістити їх, і вони рвучкою хвилею вирвалися б назовні, шукаючи прихильників серед перехожих.
Хоча, кажучи правду,виконавець головної чоловічої ролі значно поступався майстерністю актрисі, але це не завадило постановці здобути любов глядачів. Цікаво, що акторський склад налічував тільки двох акторів, проте, тільки двох і достатньо,щоб відобразити почуття властиві закоханим серцям. Це ніби маленький світ із химерних відчуттів, де є тільки він і вона, і все довкола крутиться навколо їхнього кохання. Прекрасно, правда ж?
Доречним на сцені виявився і мінімалізм. Невелика кількість декорацій зробила п»єсу дуже інтимною та чуттєвою і дозволяла зосередити увагу суто на сюжеті. Влучними і добре продуманими, на мій погляд, були костюми акторів. Наприклад, плетена сіра шаль на плечах актриси – дивним чином нагадувала крила сойки…Сойка - це своєрідний птах-символ – незвичайний і таємничий, як і кожна історія кохання.
Усе дійство нагадує рух швидкісного потяга: вдалі режисерські задуми-стрімкі повороти,що збивали розум з ніг, розвиток дії-швидкість, яку набирали щосекунди,слова-вагони,що не витримуючи натиску емоцій іноді збивалися в купи, актори-пасажири, що не сподівалися зустрічі, кохання - дощові хмари,що бігли за потягом і врешті-решт вилились довгожданим дощем. Усе заворожує і примушує широко розплющити очі.
Я впевнена, що «Сойчине крило» візьме Вас у полон почуттів та вражень. Вистава чудово доповнить гаму ваших вихідних і дозволить насолодитися живою красою людських взаємин. Це дійство, що точно варте вашої уваги.
Олеся Парфан
Школа професійної журналістики
