Великою проблемою України є небажання досліджувати, а відтак розуміти сучасну Росію. Ми настільки звикли, що все про неї знаємо за визначенням, що виявилися абсолютно неготовими до її агресії, яка не є ані емоційним актом, ані результатом діяльності...
Напевно, безпекову ситуацію в Південній Азії українські науковці дослідили краще за пріоритети та рушійні сили зовнішньої політики сусідньої держави. Але якщо зайнятися цим питанням, дуже швидко стає зрозуміло, що треба дивуватися не стільки інтервенції в Криму, скільки тому, чому вона не відбулася раніше, а, відтак, і чому ніхто до неї в Україні не готувався.
В своїй, певно, найважливішій у кар’єрі промові 18 березня ц.р. Володимир Путін висловив тезу, що дуже чітко характеризує сприйняття російською елітою стану справ на пострадянському просторі: «СРСР розпався. Багато людей і в Росії, і в Україні, так і в інших республіках сподівалися, що Співдружність Незалежних Держав стане новою формою спільної державності. Адже їм обіцяли і спільну валюту, і спільний економічний простір, і спільні збройні сили, але все це тільки залишилося обіцянками, а великої країни не стало. І тоді Крим опинився вже в іншій державі, ось тоді вже Росія відчула, що її не просто обікрали, а пограбували».
Російський президент не вигадує – вже в перші роки після ліквідації СРСР в Москві все жорсткіше почали ставити питання про те, що в кордонах радянських часів Україна може існувати лише в якості союзника та молодшого партнера Росії, оскільки таку територію треба вибороти, а не отримати у спадок від загиблої імперії. Відтак певний екскурс в історію формування російського зовнішньополітичного світогляду буде корисним.
Згадаймо, що відмова Києва ратифікувати Статут СНД, яка залишила Україну в специфічному статусі країни-засновниці та учасниці, але не члена Співдружності, від самого початку розглядалася Москвою як прямий виклик спробам російської дипломатії зберегти пострадянський простір як єдину політичну та економічну спільноту. Однак ще в 1991 – на початку 1992 року, коли в команді Єльцина переважали ліберали-західники, які прагнули «позбутися радянського баласту», сподіваючись швидко і на рівних інтегруватися в західний політичний та економічний простір, конфліктність у відносинах між Києвом та Москвою навколо розходження в розумінні місії та майбутнього СНД проявлялася не надто сильно.
Але вже наприкінці квітня 1992 року на VI з’їзді народних депутатів Верховна Рада РФ ухвалила заяву, в якій наголошувалося, що українські кордони будуть непорушні лише у разі, якщо Україна залишиться в СНД. Наприкінці травня того ж року російські парламентарі направили звернення до Верховної Ради України, де зазначалося, що російська громадськість починає питати про «щирість намірів деяких засновників СНД», які «намагаються розвалити Співдружність», і зазначили зростання тиску громадськості щодо «ефективних заходів» на захист російських державних інтересів. Піднімаючи кримське питання, переконувала заява, Росія не збирається висувати жодних територіальних претензій, радше звертає увагу на стан справ у СНД. Цей крок, як і попереднє рішення щодо перегляду статусу Криму, був розкритикований офіційним Києвом як порушення Заключного акту Гельсінської наради 1975 року, але сприйнятий мовчки на Заході. Тобто сьогодні Путін фактично відтворює ті настрої, які були в Росії і понад 20 років тому.
Мірою того, як протягом 1992-го року підвищена активність американської, польської та турецької дипломатії на пострадянському просторі і плани розширення НАТО на Схід все більше руйнували ілюзії російської еліти щодо бачення Заходом місця їхньої країни в світі, значення простору СНД для Москви суттєво зростало. Збільшувалась і стурбованість антиінтеграційними настроями України та бажання віднайти спосіб їх змінити. У лютому 1993 року президент Росії Борис Єльцин виступив в ООН зі зверненням щодо надання Російській Федерації мандату на проведення на пострадянському просторі активної політики у сфері миротворчих операцій, гуманітарної допомоги, захисту етнічних росіян, сприяння політичному врегулюванню конфліктів. Він попросив «особливі повноваження для Росії як гаранта миру та стабільності на території колишнього Радянського Союзу». Українське МЗС негайно виступило з протестом проти того, що воно визначало як намагання Москви набути «поліцейських» функцій, які загрожують суверенітету і територіальній цілості України.
У цей же період Кремль по всіх каналах став надсилати недвозначні сигнали про те, що вже не лише популісти-депутати, а й власне команда Єльцина виходить з того, що незмінність східних кордонів України здатна гарантувати лише лояльна поведінка Києва в рамках СНД, підтримка нею хоча б частини ініціатив Росії, націлених на збереження політичної та економічної єдності Співдружності. Треба зазначити, що навіть ліберали в правлячій на той момент еліті, наприклад, член Колегії МЗС РФ Володимир Лукін (який до речі першим в Росії відкрито ініціював розгляд питання про статус Криму), достатньо різко переконували Єльцина та інших очільників держави в необхідності припинити закривати очі на геополітичне віддалення України. У своєму листі спікеру Верховної Ради Росії Руслану Хасбулатову Володимир Лукін уже в січні 1992 року писав, що «за допомогою формального проголошення себе нейтральною державою Україна хоче рухатися в бік Заходу без нас, ідучи шляхом, обраним Центрально-Східною Європою». Так, це саме той Лукін, якого Путін 21 лютого відрядив своїм представником на переговори між Віктором Януковичем та опозицією. Тож у послідовності російським політикам важко відмовити.
Така жорстка лінія Росії лягла на плідний ґрунт, створений перемогою на президентських виборах в Україні влітку 1994 року Леоніда Кучми, який вів кампанію на проросійських гаслах. У результаті цього, офіційний Київ став значно обережніше поводитись у рамках СНД. Популярні в 1992-93 роках прожекти створення Балто-Чорноморської спільноти, політико-економічної інтеграції за участі України, Білорусі, Польщі, Литви в щось подібне до нової Речі Посполитої та інші аналогічні геополітичні побудови інтелектуалів з українського націонал-демократичного табору були остаточно відкинуті за межі набору реальних зовнішньополітичних стратегій. Команда Кучми почала всіляко наголошувати на «необхідності збереження традиційних економічних зв’язків» між колишніми радянськими республіками, чим певною мірою заспокоїла не надто прагматичного у своїх підходах до ближчих сусідів Бориса Єльцина.
Але певні уроки в Росії вивчили. Саме поведінка України на початку 1990-х продиктувала необхідність включити в затверджений 14 вересня 1995 року Стратегічний курс Росії з державами-учасницями СНД пункту про прямий зв’язок між ставленням учасників Співдружності до запропонованих РФ форм інтеграції та обсягом російської економічної, енергетичної, військової та іншої допомоги, на який ці країни можуть розраховувати. Іншими словами, необхідність «приборкання України» підштовхнула російських дипломатів та експертів до розробки механізму «примусу до інтеграції» за допомогою тих істотних соціально-економічних, візових, логістичних та інших дивідендів, які колишні радянські республіки отримували за рахунок участі в СНД. Так, з середини 1990-х років Москва послідовно проводить курс на надання певних преференцій або навіть здійснення добросусідських кроків назустріч іншим країнам Співдружності (як, наприклад, міжнародно-правове оформлення кордонів) виключно в обмін на політичну лояльність чи конкретні поступки в економічній або військовій сферах.
Цей екскурс у відносно недавню історію показує коріння того, чому російське суспільство вважає дії свого політичного керівництва в Криму легітимними. З точки зору російської громадськості, будь-який рух в напрямі союзу з іншими можливими державами можливий лише за умови повернення того, що, як сказав Путін в 2008 році Джорджу Бушу, «Росія Україні подарувала».
Цікаво, що вже в середині 1990-х років позицію про важливість збереження геополітичної єдності регіону СНД підтримали непримиренні з інших питань опоненти: і ліберал Андрій Козирєв, і «євразієць» Олександр Дугін. Зокрема, перший стверджував, що «особлива роль і відповідальність Росії у СНД як окремому регіоні повинна враховуватися західними партнерами і знаходити їхню підтримку». Водночас, другий заявляв, що «без гарантування в СНД такої системи відносин, які б закріпили за Росією статус лідера, навіть не варто і мріяти про відновлення у нас великої держави та повернення Євразії в активну глобальну політику». Причому такий підхід не викликав принципових заперечень аж до наших днів. Наприклад, в оцінці значення СНД для Росії на початку 2010-х років близький до нинішнього керівництва РФ Інститут сучасного розвитку наголошував на тому, що «Співдружність для Росії – це життєво необхідний простір для збереження статусу великої держави та забезпечення власного сталого розвитку». Тим самим озвучувалися підходи, абсолютно тотожні тим, що поширилися в Росії на початку – в середині 1990-х рр.
Важливо також, що Путін зараз максимально рельєфно формулює те, у що в російській еліті вірили ще два десятиліття назад, після зникнення перших ілюзій з приводу можливості на рівних співпрацювати із США. Росіяни сприйняли завершення «холодної війни» не як крах самої концепції великих держав та пов’язаних з ними «сфер впливу», а лише як руйнацію однієї з них з наступним прагненням всіх інших розділити належну їй раніше зону впливу та регіон лідерства. Саме в таких категоріях російська еліта тлумачила рішення США та країн Західної Європи ініціювати розширення НАТО на Схід.
Відтак, Москва повинна була отримати власну сферу впливу або регіон для лідерства, якщо вона прагнула на рівних увійти в нову структуру міжнародних відносин як один з її центрів. Вже в 1997 році російський експерт-міжнародник Володимир Батюк стверджував, що «у новій системі міжнародних відносин статус великої держави визначається не військовою міццю як такою, не перемогою у попередній війні між великими державами за світову гегемонію, а здатністю відігравати роль лідера у врегулюванні локальних конфліктів, вирішенні фінансово-економічних криз та розв’язанні інших проблем у регіоні своєї відповідальності». Повну реалізацію цього принципу у ситуації з політичною кризою в Україні ми бачимо у виконанні нинішнього господаря Кремля.
Таким чином, сьогодні маємо справу не з емоційною витівкою Володимира Путіна, а з реалізацією Росією своїх національних інтересів на пострадянському просторі в тому вигляді, як їх розуміє більшість росіян та представників політичного класу. Це означає, що будь-який рух України в напрямі союзницьких відносин із США та ЄС буде наражатися на зростаючий опір Москви. Анексію Криму в Росії не розглядають як карт-бланш Києву на вільне геополітичне плавання. Навпаки – це демонстрація ціни такої поведінки.
