Війни і конфлікти бувають різними. Є конфлікти публічні і гіперболізовано публічні. На рівні міста, це, для прикладу, боротьба за мерське крісло або багатомісячна облога «свободівцями» виконкому. Але поряд з цими гучними процесами, які приковують до себе увагу публіки, відбуваються «тихі війни», непомітні обивателям. Їхня мета, в принципі, така сама як і мета публічної війни: влада і гроші. Проте більшість мешканців міста називає ці процеси «конкуренцією».
Одна з таких «тихих війн» вже чверть століття триває на тому полі, де вирішується питання про кулінарні смаки та уподобання франківчан. Адже відомо, що кулінарія є потужним джерелом формування світогляду. Свого часу Японія завдяки пропаганді суші змінила свій імідж в очах обивателів Західної Європи і США. Рівень несприйняття японців (колишніх ворогів) в Америці завдяки неагресивному впровадженню фонових побутових маркерів японської культури, зменшився за два десятиліття (60-80-ті роки) удев’ятеро(!).
Прості люди в західних країнах тепер асоціюють Японію переважно не з небезпечними самураями і таємничими жорстокими ніндзя, а з дерев’яними паличками та смачними рисово-рибними ролами, екзотичні назви яких збуджують апетит.
Суші стають не просто кулінарною пропозицією, а пропонують певний Спосіб Життя, певний Світогляд і певну Філософію. Відповідно, звикання до суші «втягує» споживача в орбіту японської культури, формує потужний «прояпонський» потенціал у нашій підсвідомості. Далі йде захоплення японськими єдиноборствами, одягом, японською поезією, театром… І навіть, якщо черговість захоплень змінюється, то японська кухня є важливом елементом збудження моди на «японське».
Теперішній глобальний «наступ» латиноамериканської кухні (в тому числі і фаст-фудних її варіантів у світових мережах «Tako Bell» і «Potato House») є потужним джерелом посилення політичних позицій іспаномовного світу, його претензією на можливе майбутнє культурне домінування у Західній півкулі, а в перспективі, при певному «фарті», у всьому світі. На українському телебаченні, переповненому (зовсім не випадково) різноманітними кулінарними шоу, предтечами цього можливого домінування виступають ектори і дарвіни (івано-франківський повар з Еквадору, учасник «Пекельної куні-3»), які вже стали кумирами багатьох українців і, особливо, українок. Політтехнологи вважають «кулінарну пропаганду» третьою за ефективністю фоновою маніпулятивною технологією після музичної і кінематографічної.
Від початку 90-их років Івано-Франківськ став ареною боротьби кулінарно-культурницьких трендів, за якими вгадуються тренди політично-світоглядні. Спробуємо перерахувати їх:
1) Глобальні, континентальні та місцеві тренди, що намагаються завести мешканців нашого міста на поле світових кулінарних стандартів (переважно дешевих, фаст-фудних, та – іноді – більш вишуканих, з претензією на ексклюзивність та витонченість): «Tako Bell», ««Челентано» (піца), «Картопляна хата» (українізована версія бренду Potato House), «Florence», «Кімбо», «Кабукі», «Chicken HUT», «Реприза», «Гармидер», «Суші-бар» та ін.;
2) Псевдоетнічні або квазіетнічні тренди («Пузата хата», «Легенда» (на об’їзній), «Українська кухня», «Прикарпатська кухня», «Гражда» та ін.), колиби (спеціфичний квазіетнічний тренд, представлений у місті та у його околицях кількома закладами);
3) Заклади, де традиційна польсько-єврейська кухня довільно гібридизована з етнічною або із сучасною європейською і світовою («Аркан», «Франко», «Легенда» (біля Ратуші) «Ройял», «Славутич», «Десятка», «Надія» (єврозал), «Зінгер», «Рів’єра», «Старий Белград», «Під горіхом», «Пасаж Гартенбергів», «Фантуш», «Витребенька», «Світлиця мулярова» (остання використовує брендове ім’я Дарії Цвек), «Лейбова Гора» з її оригінальним так званим «австро-угорським» кухарським трендом та інші;
4) Квазірадянські тренди («Садко», «Рената» («Прикарпатський коровай»), «Пегас», «Надія» (етнозал) та інis/
Спочатку «кулінарна глобалізація» наштовхнулася на консерватизм місцевого споживача. Жертвою цього консерватизму (а інші подейкують – ще й жертвою поганого менеджменту) стали, серед інших, кілька піцерій, псевдокитайський «Дракон» та «Картопляна хата» (бурітоси не засмакували франківчанам?) Також знаковим є той факт, що «Мак-Доналдс» так поки що і не зайшов на ринок прикарпатського фаст-фуду, а «Tako Bell» зайшов, але, як то кажуть, з бічних дверей чи то з «низького старту».
З іншого боку, і різноманітні псевдоетнічні «хати» явно програвали як ностальгійним забігайлівкам «a la sovok», так і закладам, які обрали в якості трендової стратегії прихильність до специфічно зрозумілої «панської» кулінарної традиції довоєнної Галичини. Остання тенденція на кулінарному фронті представляла протистояння чи взаємопроникнення євроінтеграційного та націонал-ліберального політичних трендів.
Йому свідомо чи несвідомо підігравали місцеві інтелектуали, письменники (аналогічно львівському Юрію Винничукові). До 2008 року здавалося, що цей скопійований з польско-чесько-прибалтійських взірців «олдовий єврокітч» остаточно захопить місто.
«Розкручення» бренду Дарії Цвек, яка більш-менш успішно адаптувала стару польсько-єврейську кухню до смаків та уявлень українців радянської доби знайшло свій апофеоз у «Світлиці муляровій», де пострадянська «казка давньої Галіції» знайшла собі нарешті адекватне концептуальне втілення не гірше за львівські варіанти. Але тепер, у 2013 році, домінування єврокітчевих закладів вже не виглядає доконаним фактом.
Поєднання цих трендів, до речі доволі органічне, на пристойному рівні якості та сервісу сталося на «Лейбовій Горі», відомій вже не тільки в Україні…
Разом з модою на націонал-ліберальні погляди якось непомітно, тишком-нишком «здулася» мода на «автохтонну» прикарпатську псевдоєвропейськість. Туристи, зрозуміло, на це ще ведуться (й вестимуться далі), але місцеві відвідувачі кафе, втомлені тьмяним антикваріатом та портретами у золочених рамах, шукають чогось світлішого та просторішого, на штиб піцерії «Florence» або «Пінта-пабу». Що вже й казати про переможний наступ глобалізації у вигляді «Chicken HUT»-ів та решти політкоректних та релігійно нейтральних курчат. А етніка (радше псевдоетніка) тепер презентована грузинською кухнею у «Піросмані». На кулінарно-політичному фронті, таким чином, глобалізатори відчутно потіснили вареники-крученики разом із богемно-буржуазними смаками Другої Речі Посполитої.
Друге десятиліття ХХІ століття у Франківську ознаменувалося відродженням в певної частини кулінарного електорату ностальгії за совком. Затюкані іноземщиною вдома і в телевізорі, обивателі все частіше згадують знамениту солянку з ресторану «Київ», чанахи в «Дністрі» і відбивні з «Карпат» часів Андропова і Горбачова. Хоча не виключено, що тут грає ключову роль вічне переконання, що в дитинстві дерева були точно вищими, а в молодості фарби – яскравішими… Публіка певного штибу не переводиться у реліктових «короваях», незважаючи на специфічний запах та пролетарські особливості інтер’єру. Радянські мотиви могли б стати концептуальною темою для цікавого ресторану, хоча історія з псевдокомуністичним баром «Че» наводить на роздуми про ті політичні настрої, які налаштовані лише на заборону.
Отже, на кулінарному фронті тимчасова затримка наступу глобальних брендів закінчується. Дезоорієнтація публіки у смаках грає на руку тим, хто обіцяє «зручну кулінарію». Традиції залишаються для туристів і вузького кола гурманів. Молодь, яка вихована споживати рекламоване, є достатньо вигідним грунтом для остаточної перемоги реклами і фаст-фудів.
Політологам та політтехнологам варто взяти цей факт на замітку. Адже у суперечках на тему як саме руйнуватиметься галицька архаїка багато хто був переконаним, що молоде покоління прикарпатців вибере узвар, а не «пепсі» і енергетики. Є підозра, що вони помилились.
Аналітична група Фіртка-Магус
