
Як незакінчене полотно, яке залишив невідомий художник, якому, мабуть, набридло працювати над своїм шедевром. Дивно, та саме таким зараз здається мені зимовий світ.
Порожні, як душі людей вулиці, що перетинаються між собою, утворюючи химерні лабіринти, самотні ліхтарі, що гріються від свого ж тьмяно-холодного світла, злякані дерева, що збились у купки і за спинами в людей плетуть свої павутиння-плітки. Усюди відчувається непорушний спокій-від кінчиків пальців аж до серця, кажуть, якщо добре прислухатися можна навіть почути його галас…
Видається так, що всі знають цю таємницю і саме зараз завмерли, боячись навіть дихати в очікуванні того спокійного галасу. І тільки жадібний вітер змітає залишки осіннього, такого полум’яного тепла. Він – зрадник, виконує свою сольну партію у оркестрі пір року, не зважаючи на спокій. Його голос вдаряється об ще холодне повітря і розбивається на тисячі різноманітних звуків. Вони, вириваються з душі, але такі ж холодні як і все довкола, їхня проникливість лякає спокій і він чимдуж поспішає сховатись десь у хмарах. Вітер… Він гуляє десь на дахах будинків-дідів, на куполах стародавніх церков, на верхівках височезних домів. Кумедний, просто рахує жовтогарячі спогади-листки, котрі збирав восени і ходить так високо, щоб бути ближче до неба. Мимовільно заздриш йому, адже він як ніхто може відчувати смак жаданої свободи, вдихати її на повні груди, доки від п’янкого запаху не запаморочиться в голові, допоки вона не заворожить його настільки, що він втрачає свідомість і з розпачливим гуркотом падає на землю. А тоді починає лютувати - зриває з голів шапки, вириває з рук заклопотаних людей парасольки, розхристує неслухняне волосся, здається, намагаючись перелічити кожну волосинку на голові, зав’язує на свій лад шарфи, наспівує на вухо пісень, в яких кожна нотка – сплетіння вільних думок.
Спершу, всі закапелки свідомості переповнює злість. Нервово одягаєш шапку, ховаєш під неї заплутане, як завдання з математики волосся, міцніше зав’язуєш шарф, прикриваючи на шиї ніжний поцілунок того таки вітру. А потім… Потім вслухаєшся в його неземну музику, вона як кислота роз’їдає усю ту лють, що переповнювала тебе ще секунду тому. Який же він неймовірний композитор, який же він неповторний і елегантний. Адже, ми не думаємо, що усі зірвані шапки, переплутані шарфи,поламані парасольки – всього лиш спосіб привернути увагу. Пройнятий свободою, ситий небом він,опинившись на землі , всього лиш намагається зупинити нас, хоч на мить.
Однієї короткої миті достатньо, щоб зрозуміти, що все довкола божественна краса, вона нетлінна, вона вічна, вона жива. Пройде не хитрий час, пройдемо ми. А краса залишиться , на пару з вітром вигравати нові-старі концерти і своєю невагомою легкістю заворожувати інші серця. Та, на жаль, ми занадто швидко ходимо, щоб почути ці дивовижні мелодії…
Олеся Парфан
Школа Журналістики