Виступ Прем’єр-міністра Польщі Дональда Туска
у Сеймі Республіки 19 лютого 2014 р.
(засідання Сейму розпочалося хвилиною мовчання за загиблими в Україні)
Пані Маршалек, шановні пані і панове Депутати, ми усі, не тільки в цій залі, але й усі польські громадяни по всій Польщі усвідомлюємо, наскільки драматичний момент в історії України відбувається на наших очах, наскільки драматичні події, події, що тягнуть за собою значні наслідки, відбувалися протягом останніх кількох тижнів, а особливо протягом останніх годин на Майдані Незалежності в столиці України.
Ми, поляки, не будемо байдужими до цих подій, і я говорю про наші емоції, що ґрунтуються на нашому досвіді, нашому історичному, часто особистому досвіді, пов’язаному з насильством, як і не будемо байдужими тому, що розвиток подій в Україні буде визначати також майбутнє цілого регіону, в тому числі буде безпосередньо впливати на майбутнє Польщі, на безпеку Польщі та її громадян, як з огляду на географічні, політичні, так й історичні міркування.
Моє завдання не полягає в тому, щоб описувати події минулої ночі – я думаю, що більшість з вас, хоча б через нашу польську чутливість, спостерігала за цими подіями завдяки часто героїчній праці журналістів, незалежних українських журналістів, а також польських репортерів. Маємо доступ власне до он-лайн трансляції з місця трагедії, яка розгортається в центрі України, в Києві.
Моє завдання сьогодні – представити вам інформацію на тему попередньої діяльності польського уряду та наших пропозицій на майбутнє, подати оцінку цих подій. Я не сумніваюсь, що ставлення до подій в Україні повинно бути спільним ставленням як з боку Європи, так і, що особливо важливо, з боку Польщі. В українському питанні, особливо в контексті драми, що розгортається на наших очах, ми не можемо собі дозволити безплідного конфлікту, ми повинні в інший спосіб, ніж у багатьох випадках в недалекому минулому, зайняти спільну солідарну позицію. Це потрібно Польщі, але цього очікують також наші українські друзі.
По-перше, події в Україні мають безпосередній зв’язок з європейськими надіями України, принаймні, з надіями істотної частини українського народу. Донедавна здавалося, що ці надії поділяла також демократично обрана українська влада – як попередня владна команда, так і команда президента януковича. Мій уряд розглядав як важливе історичне завдання Польщі ефективну європеїзацію польсько-української політики.
Основою проекту, який ми назвали Східним Партнерством, було переконання, що вся Європа повинна бути залучена до творення майбутнього України, так само як українці та Україна повинні бути залучені до створення спільного європейського простору на схід від польського кордону. Ми розпочали цей проект за підтримки й у співпраці зі Швецією, але дуже швидко вдалося надати йому європейський статус.
Ми всі розраховували на те, що після надзвичайно складних переговорів з попереднім та чинним урядом України Угода про асоціацію буде підписана. Здається, що європейські інститути, переговорники, а також Литва, яка головувала в ЄС і приймала саміт у Вільнюсі, зробили все, і навіть більше за прийняті на сьогодні в Європі стандарти, щоб відкрити для України європейський шлях. На саміті у Вільнюсі очікувалося завершення першого етапу на цьому шляху – підписання Угоди про асоціацію.
Несподіваний розворот, що його виконав янукович зі своєю командою, стали безпосередньою причиною напруги, а пізніше і трагічних подій у Києві. Ми не сумніваємося, що джерела цього конфлікту глибші і носять ознаки внутрішнього конфлікту, пов’язаного з відмовою президента януковича від плану асоціації з Європою. З усією впевненістю можна сказати, що причини цього протесту, конфлікту, застосування сили пов’язані не тільки з фіаско європейських планів українського народу, принаймні його значної частини.
Надзвичайно складний політичний контекст конфлікту полягає в тому, що політична ситуація в Україні безпрецедентна. З одного боку влада була обрана в демократичний спосіб – останні вибори, хоча й викликали чимало застережень, були визнані відносно або достатньо демократичними. Ця влада на очах українського народу і на наших очах марнує цей демократичний мандат своїми діями.
Водночас, ця влада України не нав’язана ззовні. Ця влада була партнером Європи в процесі асоціації, що так і не добіг кінця. З іншого боку, українська опозиція, проголошуючи готовність до переговорів, до компромісу (і ми до цих заяв ставимося дуже серйозно), у багатьох ситуація не виступає як єдина опозиція. Це не гріх, але без сумніву це ускладнює політичний ландшафт в Україні і навколо неї.
Також ми бачимо безпрецедентний тиск іншої держави – йдеться про Росію. Влада в Москві не приховує факту такого тиску. Тиск здійснюється на Київ, на владу в Україні, на українців. В контексті суперечки про майбутнє України – європейське чи євразійське – ми цілком усвідомлюємо (цьому підпорядковувалась наша політика від початку протестів у Києві), що про майбутнє України повинні безумовно приймати рішення самі українці, що жодна держава, жодна міжнародна організація, не може нав’язувати українцям сценарію майбутнього.
Проблема полягає в тому, що сьогодні в Україні немає згоди про її майбутнє. Влада обрала свій сценарій, демократична опозиція обрала свій. В найближчому майбутньому немає планів вирішення цього конфлікту за допомогою виборів або референдуму.
Навколо України діють два надзвичайно різні політичні організми – різні за своєю істотою, цілями, структурою. З одного боку це Росія, яка не приховує свої інтереси щодо України, з іншого – це Європейський Союз, який після багатьох років вагань почав декларувати чіткіше, ніж досі (великою мірою завдяки польським зусиллям) свої наміри щодо майбутнього України.
Очевидно, що однією з причин розвитку почуття безпорадності, безсилля Євросоюзу у протистоянні з організованими та угодженими діями Росії є те, що Європейський Союз – це не те саме, що Росія. Ми повинні навчитися жити з цим фактом. Ми повинні робити з цього висновки, тобто створювати сценарії, що відповідають реаліям.
Європейський Союз не є і в майбутньому не буде імперією, керованою з одного осердя влади, як у Росії. У цьому є свої недоліки і свої переваги. Усім тим, хто зараз в Європі, в Польщі, поза Європою плекають не до кінця висловлену мрію, щоб Європа утворила ефективну структуру прийняття політичних рішень, як, наприклад, у Росії, варто усвідомити, що така Європа не обов’язково реалізовувала б польські мрії.
Якщо Європейський Союз не завжди достатньою мірою рішучий та організований у процесі узгодження своїх планів чи мрій як єдина політична імперія, це пояснюється власне тим, що Євросоюз не є імперією і не має імператора. І слава Богу. Імператор Європейського Союзу не обов’язково говорив би польською.
Сценарії, що їх Польща пропонує Євросоюзу, розглядаються як провідні сценарії. Ми беремо до уваги цей факт, тобто шукаємо реалістичних сценаріїв, а їхнім фундаментом є повага до автономії України, є переконання, що в Україні немає іншої життєздатної альтернативи, окрім спроб побудови компромісу всередині України. Сьогодні очевидно, що такий сценарій стає дедалі менш реальним. Проблема полягає в тому, що альтернативні сценарії набагато гірші – як для України, так і для Польщі.
Якщо не буде спроб досягти порозуміння між основними політичними силами в Україні, що буде замість цього? Розвиток анархії із загрозою розпаду держави? Або реальна громадянська війна, за першими годинами якої ми,можливо, спостерігаємо сьогодні в Києві?
Тому ми вирішили запропонувати іншим європейським столицям певну програму, яка була ставкою на надзвичайно складний сценарій, сценарій, який сьогодні є малоймовірним, але єдиним вартим, щоб його взяти до уваги, бо кожен інший може означати трагедію не лише для України, але й для цілого регіону.
Тому ми запропонували те, що наші європейські колеги визнали умовою sinequanon, а саме суверенність і неподільність України як верховну й основну вартість у цьому процесі і цьому конфлікті, і ніхто не повинен наражати її на небезпеку. На цій основі ми пропонували також практичні рекомендації, перш за все про припинення дискусій на тему того, чи майбутнє України повинно залежати від діалогу між, наприклад, Євросоюзом і Росією.
Саміт Росія-ЄС підтвердив нашу пропозицію, щоб про майбутнє України рішення приймала Україна, за підтримки міжнародних організацій. Але це майбутнє не може у жоден спосіб залежати від односторонньої волі або намірів Росії або будь-якої іншої держави.
По-друге, ми пропонували, щоб Європа постійно і послідовно проводила діалог і важкі розмови як з лідерами опозиції, так і владою. Обидва діалоги непрості. Сьогодні влада в Україні не дотримується практично жодних правил. Основа проблема з українською владою полягає сьогодні в тому, що вона не дотримується практично жодних зобов’язань, не тільки великого зобов’язання, пов’язаного з європейським проектом. Практично кожна розмова з українською владою, в тому числі з президентом януковичем, закінчується фіаско, в першу чергу тому, що не виконуються жодні зобов’язання, навіть ті, що давалися годиною раніше.
Діалог з опозицією теж буває непростим через те, що лідери опозиції часто формують різні сценарії. Але хочу особливо підкреслити, що їхня солідарність, особливо перед фактом насильства, і взаємна лояльність і так перебувають на вищому рівні, ніж сподівались деякі коментатори.
Я пояснював у європейських столицях, що відмінності між опозиційними політичними партіями і лідерами опозиції – це щось природне і не може перетворитись на привід для применшення ролі опозиційного середовища в Україні, адже незважаючи на ці відмінності вони і так піднялися на максимально високий рівень взаємної лояльності і солідарності. Говорю про це впевнено як учасник багатьох переговорів з лідерами української опозиції.
Ми також хотіли, щоб у Києві та в Україні, поки можливість діалогу була реальною, постійно були присутніми представники Європейського Союзу. І це стало фактом – перш за все комісар Фюле, високий представник Ештон та інші представники європейських інститутів постійно перебували там до початку гарячого протистояння минулої ночі.
Ми також пропонували, щоб якнайширше залучати інші міжнародні організації, що можуть брати участь у вирішенні таких конфліктів, у першу чергу ОБСЄ і Раду Європи. Ми усвідомлюємо і не маємо ілюзій, що ці інститути не запропонують і не реалізують сценарію політичного порозуміння в Україні, але вони могли би бути корисними, особливо Рада Європи – у той момент, коли почали обговорювати роботу над новою конституцією України, та ОБСЄ – коли ми говоримо про спостереженням за проведенням чесних виборів, що повинні відбутися в Україні у строк, передбачений Конституцією, або достроково.
Швейцарія, що головує в ОБСЄ, і представники інших міжнародних організацій погодились із нашою думкою і висловили готовність залучення до українських справ, хоча сьогодні простір діяльності для цих організацій мінімальний, символічний. Коли конфлікт переходить у гарячу фазу, такі організації мають обмежене поле для маневру.
Ми також прийняли рішення і вживали відповідних заходів для мобілізації фінансових інститутів Євросоюзу та позаєвропейських фінансових організацій таким чином, щоб пропозиція фінансової підтримки для України після можливого політичного порозуміння була кращою, ніж дотепер. Йшлося переважно про підготовку проектів підтримки з боку Європейського Союзу, де підготовлено кошти, які у вигляді позик і ґрантів могли б передаватись Україні з бюджету ЄС після виконання відповідних умов, у першу чергу політичного миру та дотримання прав людини, а також Європейського інвестиційного банку.
Ми також працювали з Міжнародним валютним фондом, Світовим банком і Європейським банком реконструкції і розвитку для забезпечення в цих інститутах мобілізації і готовності надання фінансової підтримки в ситуації, коли з’являться умови для модернізації країни з одночасним дотриманням прав громадян і демократії.
Інформація про готовність масштабнішої ніж раніше підтримки дійшла і до української опозиції, і до влади. Ми виходили з того, що така фінансова допомога не повинна залежати від підписання Угоди про асоціацію. Угода про асоціацію залишається метою, але ми схилялися до того, і отримали підтримку Європи у цьому питанні, що процес фінансової підтримки не повинен залежати від підписання Угоди про асоціацію. До інших політичних умов надання такої допомоги належали в першу чергу налагодження діалогу та відмова від насильства.
Ми також виходили з того, що ОБСЄ повинно стати гарантом чесних і справедливих виборів незалежно від терміну їх проведення.
Важливим було також започаткування в Європі дискусії про майбутню співпрацю з Україною у сфері енергетики. Це шанс для українських підприємців і громадян отримати справжню енергетичну незалежність. Масштабна співпраця з Євросоюзом повинна в майбутньому обмежити залежність від головного постачальника енергоносіїв, яким сьогодні є Росія. Чимало європейських партнерів прихильно поставились до такої тези, хоча на практичну реалізацію слід було б ще довго чекати, в першу чергу через неготовність українських партнерів до переорієнтації української енергетики в бік Європи. Основою, звичайно, є взаємна фінансова вигода, і ми починаємо працювати над цим в Європі.
Надзвичайно важливим було зміцнення підтримки для Молдови і Грузії […].
Ми розмовляли з Вишеградською групою про співпрацю також на випадок чорного сценарію. В якомусь сенсі цей чорний сценарій розгортається на наших очах. Йдеться про координацію діяльності з членами Вишеградської групи, в першу чергу зі Словаччиною та Угорщиною, які мають кордони з Україною, щодо підготовки до прийому осіб, яким потрібна буде медична допомога, і можливих біженців.
Хочу повідомити, що Польща почала приймати поранених і осіб, яким потрібна медична допомога. На сьогодні в Польщі проходить лікування 11 осіб, постраждалих у сутичках, що точилися ще до цієї критичної ночі. Наявна велика кількість місць у госпіталях МВС, а також резерви в госпіталях Міністерства народної оборони.
В разі потреби ми готові приймати більшу кількість постраждалих. Також Підкарпатське і Любельське воєводства готові до розгортання різних сценаріїв на польсько-українському кордоні. Ми перебуваємо у постійному контакті зі службами цих воєводств з метою забезпечити перебування поранених осіб і біженців у Польщі. Інші країни Вишеградської групи також добре підготовлені до їх прийому.
Польща наразі добре підготовлена до можливого розвитку подій. Я також інформував європейських партнерів про можливу потребу допомоги, якщо масштаб подій перевищить рівень наших можливостей.
Цих заходів ми вживаємо в результаті ретельних роздумів. Не всі повинні поділяти ці погляди. Але я глибоко переконаний, що ключ до ефективної східної політики з польської точки зору – це постійна мобілізація Європи, залучення всього Європейського Союзу в політичну, економічну діяльність на схід від нашого кордону.
Як прем’єр польського уряду я завжди в першу чергу відчуваю відповідальність за безпеку Польщі і поляків, і я переконаний, що весь пройдений нами шлях, у тому числі вступ до ЄС і НАТО, є наслідком нашої історії і нашої польської історіософської рефлексії. Шанси на ефективну політику на схід від наших кордонів виникають у нас тоді, коли ми діємо спільно і маємо реальний вплив на поведінку західного світу, передовсім Європейського Союзу, а і більш драматичних ситуаціях – НАТО.
Для Польщі найгірший сценарій, який, на жаль, є реальною загрозою, це поступовий розпад української держави. Коли ми отримуємо сьогодні інформацію з окремих міст і регіонів в Україні, ми чітко бачимо, що окрім драми на майдані в Києві має місце також поступовий демонтаж української держави.
Я хочу виразно підкреслити (і я говорив про це з усіма своїми українськими та європейськими співбесідниками): що стосується моральної оцінки того, що відбувається в Києві на Майдані ми повинні висловлюватись однозначно.
Якщо йдеться про відповідальність за трагедію, що розгортається сьогодні в Києві, відповідальність тут однозначна, і ми знаємо це також із власного досвіду. Якщо під час демонстрацій і маніфестацій падають вбиті і поранені, якщо на очах цілого світу правоохоронні органи катують людей, якщо політична влада не вживає жодних заходів для зупинення насильства, то моральна і політична оцінка таких подій є чорно-білою, тут немає напівтіней.
За жертви, за трагедію в Києві, за насильство відповідає влада в Києві, а не опозиція, і тут не може бути жодних сумнівів. У цій справі люди на Майдані мають право почути не лише польський, але й європейський голос, і голос всього західного співтовариства.
Якщо ми шукаємо ефективних шляхів виходу з кризи, якщо ми хочемо вберегти Україну від проливання крові, то пошук цих сценаріїв не може стримувати нас від однозначної оцінки того, що є злом, і того, що є добром.
Сьогодні з’являються спроби аналізу вчорашнього дня, особливо початку цих кривавих подій. Але ми добре знаємо, тут в Польщі ніхто нас не ошукає: навіть якщо в цих подіях доходило до неконтрольованої поведінки демонстрантів, навіть якщо могло йтися про певні елементи провокації, в такій ситуації відповідальність завжди несе влада.
Розмовляючи з лідерами опозиції, надсилаючи повідомлення з Варшави і Брюсселю, очевидно, що ми повинні, як і раніше, закликати всі сторони конфлікту до стриманості та розсудливості. Але якщо ми відчуваємо, відчуваємо і розуміємо серцем, що шансом для України і шансом для Польщі, для всього регіону є мирне вирішення конфлікту і готовність до діалогу усіх сторін конфлікту, це не змінює характеру нашої оцінки: хто за все відповідає, що є чорним, а що є білим, що є злом, а що – добром.
Ми не домовлялись, хоча польський голос у цій справі поважають, ми не домовлялись у європейських столицях кілька тижнів тому про питання санкцій. Згідно з нашою оцінкою, санкції - це радше моральна реакція, ніж елемент сценарію, який може призвести до позитивного фіналу.
У випадку Європейського Союзу окрім санкцій – я говорю про те, що сьогодні робиться в Україні, не хочу забігати наперед і не хочу передбачати ще трагічніших подій на кшталт зовнішньої інтервенції – але якщо події в Україні будуть розвиватися так само, як зараз, трагічні, але в рамках внутрішньої політики, то санкції точно не допоможуть нам досягти позитивного сценарію. Під «позитивним» я маю на увазі здатність будувати порозуміння в Україні.
Але приходить такий момент, коли санкції, навіть якщо ми підозрюємо – адже тут в нас немає стовідсоткових знань, маємо певний досвід застосування санкцій в регіоні і в цілому світі – і коли ми звертаємось до цього досвіду, ми бачимо що санкції, незалежно від їхнього характеру, рідко, майже ніколи не стають знаряддям ефективної політики. Під ефективною політикою ми розуміємо реалізацію сценарію, який вважаємо за оптимальний.
Санкції у певному сенсі завершують певний етап і розпочинають новий етап, етап, що не буде мати багато спільного з оптимальним сценарієм, який у випадку України з цілою впевненістю полягає в порозумінні, цілісності держави, уникненні громадянської війни.
Але санкції, як це неодноразово засвідчила також історія Польщі та історія регіону, можуть бути необхідним жестом солідарності і дуже виразним сигналом для влади, що їхня поведінка є неприйнятною, що остаточно закінчується запас терпіння і політичного, обережного підходу до влади – у тих випадках, коли перейдено певну межу.
В Європі ще довго може точитися дискусія, коли межу буде перейдено, коли треба однозначно сказати: «Санкції», оскільки відчуваємо, що сценарій діалогу вичерпується на наших очах.
Хочу сказати, що ніхто не може мудро й об’єктивно окреслити цю межу. І тут ми, поляки, як найближчі сусіди і огляду на наш досвід маємо право та обов’язок першими сказати, що ми відчуваємо, коли цю межу перейдено, коли треба твердо сказати: «Сьогодні діалог надзвичайно складний, сьогодні час на тверду реакцію».
Хочу підкреслити, із повним усвідомленням того, що кажу, що у Європейському Союзі не залишилося надто багато резервів для подальших кроків, і що в цьому сенсі санкції можуть бути фіналом, яким закінчиться оптимальний сценарій.
Але також з огляду на історію – і частина з вас пам’ятає, так само як я, як сильно жертви насильства потребують такого жесту підтримки, незалежно від того, чи політичний розрахунок підказує нам, що такий крок принесе ефективний моментальний ефект чи ні – що бувають такі ситуації, бувають такі моменти в історії народу, коли підтримка тих, на чиїй стороні правда, але не мають сили, бувають важливішими й кращими, ніж політичний розрахунок, особливо тоді, коли такий розрахунок ні до чого не призводить.
Хочу сказати, що на мою думку це саме той день. Не тому, що я вірю, ніби можливе запровадження санкцій витверезить президента януковича і приведе його до столу переговорів. Якщо говорити щиро до болю і якщо спиратись на попередній досвід відносин з українською владою, скажу, що я в це не вірю, не вірю, що поведінка української влади зміниться внаслідок запровадження санкцій.
Я чую думки, що якби санкції було запроваджено раніше, це б змусило президента януковича до діалогу, але я з цими думками не погоджуюся. Немає такого прикладу в цій частині світу, щоб доступні нам санкції примусили недемократичних лідерів, що порушують усі стандарти, змінити характер своєї поведінки.
Але я вважаю, що сьогодні настав той момент, коли важливішими стають очікування, потреби тих людей, на яких чекають тижні, місяці, можливо навіть роки важкої боротьби, яка іноді може здаватися безнадійною. Ми з вами пережили схожу трагедію. І тому сьогодні, розмовляючи з лідерами найбільших європейських держав і головами європейських інституцій, я однозначно буду закликати до запровадження тих санкцій, про які раніше в Європі не насмілювались говорити, санкцій, що однозначно повинні торкнутись винуватців української трагедії, санкцій особистих і фінансових.
Сподіваюсь, що польська позиція сприятиме прийняттю швидкого рішення Європейського Союзу в цілому. Я і надалі вважаю, що діяльність Євросоюзу як одного цілого буде незрівнянно ефективнішим, кращим для України, безпечнішим для Польщі, ніж діяльність поодинці.
Польща, яка дозволила б собі повернутися до певних історичних контекстів, Польща, усамітнена на Заході, що стикається з найбільшими викликами на Сході, можливо, знову виглядала б романтично, можливо, ми б заслужили аплодисменти, але ми не досягли б результату і наразили б на небезпеку нашу вітчизну – за безпеку якої ми в першу чергу відповідаємо.
Тому вживаючи суворіших ніж дотепер заходів, таких як санкції щодо українських посадовців, ми повинні пам’ятати, що кожна дія, в тому числі і введення санкцій, в першу чергу мусить враховувати інтереси нашої держави.
Я переконаний, що такий однозначний знак, такий міцний загальноєвропейський жест допоможе не тільки українським демократам, – такий жест не має на сьогодні кращої альтернативи.
Я розраховую також на вашу підтримку в цьому питанні. Кожен має право на власну думку, але добре було б іноді помістити власну думку в логіку спільної діяльності і народної солідарності перед загрозами, оскільки ці загрози можуть бути більшими, ніж дотепер.
Вчора і сьогодні вночі нічого не почалося і нічого не закінчилося. Майбутнє України під великим знаком питання. Формулюючи постулати, пропонуючи допомогу, намагаючись мобілізувати Європу до діяльності, але також до відповідних жестів, ми повинні усвідомити, що ця історія буде тривати ще довго, і що українці, поляки, вся Європа повинні бути готовими до солідарної , спільної діяльності, розрахованої не на години, а на дні і тижні.
Незалежно від розвитку ситуації в Україні вона потребуватиме активності, підтримки і мудрої політики Європи на довгі роки, навіть якщо справдяться більш оптимістичні, а не песимістичні сценарії.
Сьогодні натомість ми повинні приготувати Польщу і Європу до можливо трагічного розвитку подій. Я хочу, щоби Польща була тією державою, яка буде формувати політику порятунку та збереження державності і незалежності України на випадок найбільш трагічного розвитку подій.
Це вимагає гарячого серця і холоднокровності. Це вимагає готовності до співпраці в Європі всіх і кожного. Для такої внутрішньої солідарності теж не можу бути альтернативи. Якщо сьогодні наші серця б’ються за вільну і демократичну Україну, то з цього позитивного напруження, з цих великих емоцій, що ми їх відчуваємо сьогодні в Польщі, повинен вирости ретельний детальний план на майбутнє, щоб ми могли запропонувати українцям не тільки співчуття, емпатію і солідарність – ми всі готові до цього – а й сформулювати реальний обдуманий план допомоги на сьогодні і на майбутні роки. Дякую за увагу.
Переклад з польської Сергія Тюпи, члена Сотні Юрія Вербицького
