Готуючи великий матеріал-ретро «Прикарпаття» в чемпіонатах України», що його вмістимо невдовзі, мимоволі натрапили на широке інтерв’ю зі ще одним івано-франківським футбольним корифеєм – Миколою Юрченком, котрий, як і його старший брат Ігор, залишив помітний слід не лише у футболі нашого краю. Проте сподіваємося, що шановний Микола Миколайович вибачить нам за те, що його розмову з нагоди торішнього піввікового ювілею ми помітили в авторитетному виданні з таким запізненням. Але не думаємо, що вона втратила злободенність.
Микола ЮРЧЕНКО: «Потрапивши в «Динамо», і мрію здійснив, і в чудеса повірив»
Його кар’єра свого роду унікальна і трішки трагічна. Він встиг пограти в чемпіонатах СРСР за дубль донецького «Шахтаря» і основу київського «Динамо», пройшов через горнило першої і другої союзних ліг. Не без успіху побігав навіть за кордоном, а ось в українській «вишці», по суті, не зіграв. Тільки-тільки допоміг рідному «Прикарпаттю» виграти першу лігу і вийти до елітного дивізіону, як почалися проблеми зі здоров’ям. Через них і закінчив так рано – в 28 років.
Останнього дня березня (торішнього – ФП) колишньому півзахисникові, що зіграв і за збірну України, виповнювалося 50 років. Знаковий рубіж не тільки для підбиття життєвих підсумків, а й чудова нагода позгадувати. Причому, із самого початку, оскільки інформації про ювіляра, на відміну від його старшого брата Ігоря, навіть всезнаючий інтернет видає, як кіт наплакав.
БРАТ ІЗ КУБКОМ, А Я З ДУБЛЕМ
– Миколо Миколайовичу, навіть місцем вашого народження на деяких шанованих сайтах названа вся Івано-Франківська область, а ось в Ігоря вказано точно – Станіслав (з 1962 року – Івано-Франківськ). Розкажіть про цей епізод вашого життя: в пологовому будинку якого міста ви з’явилися на світ?
– Так, брат народився у Франківську, в 1960 році. Я – там же, через шість років. Сім’я звичайна – мама працювала заступником головного бухгалтера в міськпромторзі, а батько в той час був начальником місцевої футбольної команди «Спартак».
– У 1970 році команда з Калуша – «Будівельник» – стала чемпіоном Івано-Франківської області під керівництвом тренера Миколи Юрченка. Ваш батько?
– Він Калуш не тренував. Мій брат колись очолював клуб із цього міста, тільки жіночий – «Нафтохімік». Вони навіть чемпіонами України ставали в 2007 році, в єврокубках виступали. А батько, по-моєму, лише грав за Калуш. А ще за Вінницю, за Житомир.
Ми з братом батьковими стопами пішли, мало не з народження з ним на тренуваннях, на базах. Куди сам, туди й нас тягав, то Ігоря, то мене. Складно назвати його нашим першим тренером, але він прищепив любов до цього виду спорту, вчив, що робити з м’ячем на полі.
– Ігор потрапив у ДЮСШ «Спартака» в п’ятому класі. Ви там же вчилися?
– Так, закінчували одну і ту ж школу, а починали обидва у дитячого тренера Юрія Шайкіна. Правда, в мене було чимало наставників: починав у одного, потім тренувався зі старшими хлопцями, після чого вже інший тренер набирав мій 1966 рік.
– У 1983 році Ігор у складі донецького «Шахтаря» виграв Кубок СРСР. Ви на той час якраз теж стали «гірником». Брат посватав?
– Так, він уже був там із 1982-го, а я через рік закінчив школу, і приїхав до нього в гості, до Донецька. В Ігоря були контрольні матчі в Ташкенті, а я з дублем тренувався знічев’я, теж пару разів з’їздив на спаринги. І мені запропонували залишитися. Два сезони там провів.
– Як прийняли в столиці Донбасу 16-річного парубка із Західної України? Ви ж, мабуть, по-російськи не дуже добре розмовляли…
– Абсолютно нормально, жодного дискомфорту не відчував. Люди там всі прості, дуже тепло до мене ставилися, без проблем адаптувався. Основу «гірників» тоді Віктор Носов тренував, а з дублем працював Валерій Яремченко.
– За дубль загалом провели 26 матчів, навіть гол забили.
– Я вже й не пам’ятаю. Може бути.
З «ШАХТАРЯ» ПІШОВ ДО… АРМІЇ
– Забігаючи трохи наперед, скажіть: ось, у 1988 році ви опинилися у львівському СКА. Чи не запізно для армії? Чи у вас була відстрочка?
– Там цікава ситуація склалася. Стукнуло мені 18 років, тут же, природно, покликали до війська – будь люб’язний, віддай борг батьківщині. Адже тоді такий час був: якщо не цього року, то в наступному обов’язково забрали б. Хто в інституті навчався, міг рік-два приховуватися, та все одно нікуди б не подівся.
А якщо ти футболіст-призовник і став цікавим якомусь клубові, то ніде б не заховався, як не старався. Тоді на мене прийшов запит зі Львова, і в 1984 році мене призвали в команду СКА «Карпати». Правда, з часом там питання вирішили, відпустили до рідного Івано-Франківськ. Ось я з 84-го по 86-й і «служив»: на збори їздив зі Львовом, а грав у Івано-Франківську. А коли звільнився від цього армійського обов’язку, міг уже грати в будь-якій іншій команді.
– Але ви залишилися в «Прикарпатті», яке виступало в другій союзній лізі. В 1987 році награлися там досхочу – 46 матчів, 5 забитих м’ячів?
– Так, було таке. Начальником команди тоді Юрій Дячук-Ставицький був, тренував нас Борис Стрельцов. Та й склад у нас тоді підібрався, що треба: Сергій Турянський десятка два м’ячів забив (23 – прим. авт.), Ігор із десяток, Валик Москвин грав, Юрій Шулятицький. І ми посіли третє місце в лізі. Першою, як пам’ятаю, сімферопольська «Таврія» фінішувала, другою – тернопільська «Нива».
А в 1988 році я повернувся до СКА «Карпати». До речі, нас разом з Ігорем запросили. Сезон у Львові відіграли вже в першій лізі.
– Через рік ваші шляхи-доріжки розійшлися: він – до «Чорноморця», а ви в «Кривбасі» результативністю блиснули.
– Після того, як покинув «Карпати», до кінця сезону ще місяці три-чотири залишалося, приїхав Борис Стрельцов, попросив допомогти. Він саме «Кривбас» прийняв, який виступав у другому дивізіоні. Я погодився, і в 15 матчах удалося десять м’ячів забити. А потім знову з Ігорем на рік повернулися до «Прикарпаття».
“Динамо” -1991. Верхній ряд: Сергій ЗАЄЦЬ, Юрій МОРОЗ, Сергій ШМАТОВАЛЕНКО, Олег САЛЕНКО, Микола ЮРЧЕНКО, Павло ЯКОВЕНКО, Олег ЛУЖНИЙ; середній ряд: Ахрік Цвейба, Ігор КУТЕПОВ, Андрій АЛЕКСАНЕНКОВ; нижній ряд: Борис ДЕРКАЧ, Олег МАТВЄЄВ, Віктор МОРОЗ, Сергій КОВАЛЕЦЬ, Владислав Тернавський, Степан БЕЦА.
У «ДИНАМО» ЙТИ НЕ БОЯВСЯ – Я ЛУЖНОГО ЗНАВ!
– Після чого у ваших із братом кар’єрах сталося «Динамо». Ігор розповідав, як вдячний київському клубу за несподіване запрошення в 1990 році: його, вже 30-річного, взяли на перегляд, і на зборі в Німеччині він… сподобався скаутам чехословацької «Збройовки», де в результаті, й продовжив кар’єру. А ви як у «Динамо» виявилися?
– Звичайно. В кінці 1990-го приїхав за мною до Івано-Франківська Чубаров і запросив у «Динамо». Лобановський поїхав, команду брав Пузач, там ще і Веремєєв був. При цьому я опинився в столиці раніше, брат трохи пізніше приїхав.
– Зізнайтеся, страшно було?
– Не дуже, мені ж уже 24 роки було, не шістнадцять… Навпаки, дуже приємно. Адже здійснилася мрія кожного хлопчиська, хто футболом займався, – я потрапив до «Динамо»!
– Радість не затьмарили навіть колосальні навантаження, що звалилися на перших же тренуваннях, зборах? Чи при добром Пузачу вже не було такої «жерсті», як при Лобановському?
– Там, у принципі, все продовжувало робитися «по-Лобановському», весь тренувальний процес. Можливо, Васильовича як тренера, як людину трохи більше поважали, навіть побоювалися, ніж Анатолія Кириловича.
– Ваш тодішній партнер Олег Матвєєв згадував, що дідівщини в чистому вигляді в команді не було. Але до вас, як до новачка, якось по-особливому ставилися?
– Нормально прийняли, без проблем. Адже я з Олегом Лужним знайомий був, ми ще у Львові разом грали. В принципі, до сих пір дружимо. Не скажу, що головним, але одним із найбільш авторитетних гравців «Динамо» він уже тоді був. Та й всі інші – нормальні хлопці, добре прийняли. У мене, до речі, ні в одній команді не було проблем в цьому плані.
ЗІРКАМ «БАРСИ» – ЗАВЖДИ РЕСПЕКТ
– Миколо Миколайовичу, і все ж, яке з перших саме динамівських вражень назавжди врізалося в пам’ять?
– Навіть не знаю, їх було багато. Напевно, гра з «Барселоною» в Києві (сміється). Це ж був мій перший офіційний матч за «Динамо»: якраз на початку березня, після всіх цих зборів, сезон починали. Уявляєте, дебют і одразу чвертьфінал Кубка Кубків ?! Мабуть, найяскравіший спогад.
– Ви до матчу добре собі уявляли, хто такі і як уміють грати «Чікі» Бегирістайн, Лаудруп-старший, Стоїчков?
– Ну, по телевізору, звичайно, бачив цих зірок. Але якби мені до цього сказали, що буду проти них грати, в житті б не повірив! На щастя, чудеса трапляються.
Лідерам каталонського клубу – величезний респект і повага. Куди не глянеш на поле – зірка. Субіссерета – воротар збірної Іспанії… Та майже всі іспанські гравці «Барси» вважалися збірниками, ті ж Бакеро, Амор, Салінас. А легіонери! Рональд Куман у Києві не грав через травму, а вдома вже вийшов у всій красі. Стоїчков – визнаний забивала. А за данцем Лаудрупом я і далі продовжував стежити. В 1992 році він, по-моєму, відмовився за свою збірну грати, а молодший брат на Євро поїхав. І став у її складі чемпіоном континенту!
Весела тоді компанія в «Барселоні» підібралася. Втім, команда у них завжди гарна була. Це такої, як тепер, напевно, ще довго не буде.
– Кажуть, гуркітливий «Камп Ноу» просто душить суперників ще в підтрибунному приміщенні. Але в Києві вас теж повний «Республіканський» вітав…
– Перше, що згадується, це – наш переповнений стотисячний стадіон! І так хвилюєшся, а тут ще стільки людей на твою команду прийшло подивитися. Зізнаюся, до стартового свистка, в мене такий мандраж був! Правда, після фінального свистка все забуваєш, і починаєш готуватися вже до наступного поєдинку.
– Їх у чемпіонаті СРСР-1991 ви провели лише 18. Після нижчих ліг сподобалося грати в союзній «вишці»?
– Звичайно, тим більше за такий клуб! Шкода, травма завадила: я майже все перше коло рівно відіграв, а в кінці надірвав м’язи живота. І потім вже не гра була, а мука: лікарі «підтягнуть» мене до якогось матчу, на уколах підведуть, вийду на тайм-півтора, рецидив – і все наново. Знову лікуєшся…
– Гол свій єдиний пам’ятаєте: в 14-му турі забили у Владикавказі місцевому «Спартакові»?
– Так, добре пам’ятаю. По-моєму, Юран вже в штрафному пас віддав, а мені нічого і придумувати не треба було: ногу підставив, у дотик чи у два забив. 1:1 тоді зіграли.
– До речі, із зоряним дуетом молодих форвардів Саленко – Юран як стосунки складалися? Хлопці, у своїх інтерв’ю не приховують, що любили порушити режим, Сергій навіть в армії за це побував.
– Все було, як у будь-якому іншому колективі. Приховувати не буду, можна було і порушити, не без цього. Але в кожного голова на плечах своя була, чужу не пригвинтили (усміхається).
– Відомо, що іногородні новачки жили на базі, й від нудьги різалися в карти на гроші. Ви теж?
– Так, траплялося, іноді сідали час убити. Але ми на базі не жили, тільки коли карантин і підготовка до матчів. Нас, хто старші, до готелю поселили біля стадіону «Динамо»: спочатку до «Києва», а потім до «Жовтневого», не знаю, як тепер називається, біля Верховної Ради. Там ми і жили – Ахрік Цвейба, Олег Лужний, Ігор Кутепов і я. А молоді хлопці мешкали в гуртожитку на Березняках.
Перший матч останнього сезону ери радянського футболу
“Динамо” Київ – “Торпедо” Москва – 1:3
11 березня 1991 р. Київ. Республіканський стадіон. -2 градуси. 7500 глядачів.
«Динамо» (зліва направо): Олег Саленко, Юрій Мороз, Сергій Заєць, Степан Беца, Борис Деркач, Олег Лужний, Микола Юрченко, Сергій Шматоваленко, Сергій Юран, Олександр Жидков, Ахрік Цвейба. Тренери «Динамо»: В. Г. Веремєєв, А. К. Пузач, В. М. Колотов, В. Пікуза, А. Ф. Чубаров. Фото fc-dynamo.ru.
ПИВО В РОЗДЯГАЛЬНІ НІХТО НЕ ПИВ
– У вашому рідному Івано-Франківську вихід зі складу СРСР був сприйнятий на «ура». Ви, як футболіст, раділи незалежному чемпіонату України?
– Не можна сказати, що радів: було зрозуміло, що з часом турнір стане слабшим, але хотілося мати свій чемпіонат. Тобто, були і позитивні моменти, і «мінуси».
– Ви відділення від Москви благополучно пережили в Чехословаччині. Знову брат висмикнув, до «Збройовки»?
– Загалом чисто випадково все вийшло. В мене був творчий простій. Якщо чесно, думав, після Києва грати вже не буду. Пауза, викликана лікуванням травми, розтягнулася більше, ніж на півроку, я навіть не тренувався.
Пам’ятаю, приїхав до Брно на машині забирати Ігоря додому, у відпустку. Команда, до речі, тоді вже «Бобі» називалася, проводила останній матч у чемпіонаті, й ми з президентом клубу зіткнулися на трибунах. Він раптом поцікавився, чи не хочу і я пограти в його команді. «Хочу, – відповідаю. – Але не знаю, чи зможу». Президент запропонував залишитися, я почав потихеньку бігати, тренуватися, і через два-три тижні вже підписав контракт. Так і залишився там.
– Як дебютували саме в закордонному житті – в магазинах, на заправках, у ресторанах?
– Без проблем. Все-таки, чехи, словаки, поляки трохи ближчі до нас, ті ж слов’яни. І мова трішки на нашу схожа, вже через три-чотири місяці я розумів усе, що мені говорили.
До того ж, крім брата, в Брно грав ще один українець – Юра Смотрич із «Чорноморця». На перших порах вони здорово мені допомагали.
– В ігровому плані було так само просто, чи тамтешні тренери і футболісти чомусь все-таки дивували?
– Жодних складнощів. Тим більше, після Києва: на тому фундаменті, який закладали в «Динамо», потім можна, й не тренуючись, сезон в іншій команді бігати і грати.
– У першому ж своєму сезоні ви з братом допомогли «Бобі» вийти у вищу лігу. Там уже рівень покрутіший?
– Звичайно, матчі з празькою «Спартою», зі «Слованом» запам’яталися. У Братиславі, пам’ятаю, дуже хороша команда зібралася, як раз тоді висхідна зірочка запалилася – Петер Дубовський. Він допоміг «Словану» виграти золоті медалі останнього чемпіонату Чехословаччини, 27 голів забив. Грав у збірних Чехословаччини і Словаччини, а пізніше його до мадридського «Реала» запросили. Якщо не помиляюся, він трагічно загинув чи-то на річці, чи-то на морі пірнув і вдарився об камінь (під час відпустки в Таїланді, на острові Самуї Дубовський зірвався в прірву і помер внаслідок серйозної травми голови – прим. авт.).
– А правду говорили, що в холодильнику в роздягальні поруч із мінералкою і знамените чеське пиво лежало: хто хотів, міг випити після матчу пляшечку?
– Це, напевно, хтось придумує. В крайньому разі, при мені такого не було. Там же заїздів на базу не було, в цьому і полягав разючий контраст із Союзом. Приїхали в інше місто, ночуємо в готелі. Тож за вечерею будь-хто з хлопців,із тренерів міг без проблем келих або два пива випити. І після гри, бувало. Але в роздягальні ніхто не пив.
До речі, мені спочатку чеське пиво не сподобалося. Розкуштував пізніше, коли з футболом закінчив і почав у Чехії бізнесом займатися. Але спочатку ми з Ігорем ще до «Прикарпаття» повернулися, півтора сезони тут відіграли, до вищої ліги вийшли.
Вищолігове «Прикарпаття» 1993/94 рр. Верхній ряд (зліва на право): Ігор і Микола Юрченки, Сергій Турянський, Андрій Романчук. Роман Русановський, Ігор Крапивкін, Михайло Луців, Тарас Ковальчук, Роман Русак, Олександр Микуляк. Дмитро Мазур, Михайло Гнатишин. Нижній ряд: Павло Іричук, Володимир Ковалюк, Ігор Стахів, Тагір Фасахов, Михайло Старостяк, Володимир Головатий, Анатолій Редушко, Ярослав Ватаманюк.
ПРО ТРЕНЕРТВО – І НЕ ДУМАЮ
– Так-так, у сезоні-1993/94. Причому брат ваш був граючим тренером. Це непросто, коли родич – і партнер, і начальник на полі?
– Я якось навіть не звертав уваги. Знаєте, якби він тільки тренував, може, і був би якийсь контраст. А так, він з нами бігав, бився, тому його посада не сильно давила (усміхається). Зате колектив у нас прекрасний зібрався – Ковалюк, Ватаманюк, Ковальчук, Турянський, Старостяк, Григорчук, який зараз «Габалу» тренує. Гарна була команда, і завдання виходу до «вишки» за один рік вирішили. Правда, після цього чоловік шість одразу продали.
– Тоді ж, у 1994-му, вас до збірної України викликали. Уже 28 років було, але хвилювалися?
– Не дуже, тоді ж збірна тільки формувалася, офіційних, відбіркових матчів не проводила, по-моєму, навіть форми до ладу не було. Тренери просто переглядали кандидатів, йшла комплектація на майбутнє, тільки товариські зустрічі могли грати. Я двічі викликався: перші збори були в Конча-Заспі, вдруге їздили в Ізраїль. Програли там спаринг місцевій національній команді – 0:1.
– Не прикро, що тільки один матч?
– Які образи?! Ми з клубом вийшли до вищої ліги, і в мене почалися болі в спині. Зробили всі аналізи, томографію, знімки навіть до Франції відомому доктору возили, консультувалися. Виявилося, у мене була зламана дужка третього хребця, і виріс шип. Коли починалися навантаження, він не давав мені нормально бігати. Потрібно було його прибирати, але мені вже 29 стукнуло, і я не ризикнув хребет оперувати. Ось і вирішив закінчувати з футболом.
– Спробувати себе в ролі тренера в думках не було?
– Чесно, як закінчив, жодного разу про це не задумався. А зараз біля телевізора сидіти і міркувати ще можна (посміхається), але повертатися в будь-якому амплуа вже пізно, 20 років минуло.
– Але ж минулого року ви в складі ветеранів «Прикарпаття» виграли у «Карпат».
– Була справа. Зібрали, кого могли, і хто ще може на ногах стояти (сміється). Ми з Ігорем, Микола Зуєнко, Володя Ковалюк, Юрко Шулятицький, Андрій Романчук, Володя Ступар – всіх позбирали.
ЗА ГРИБАМИ – В ГОРИ
– І на хліб насущний заробляєте не футболом?
– Коли закінчив, у 1996-му поїхав до Чехії, залишилися контакти, друзі. Спочатку допомагав товаришеві: у нього там будівельна фірма була. І так склалися обставини, що я до сьогоднішнього дня в цьому бізнесі. Фірма в Брно, а будуємо по всій республіці. Причому, спочатку влаштовували на роботу, в основному, наших співвітчизників з України. Довго вони у нас працювали, а тепер уже і чехи трудяться, і болгари.
Я раз на місяць туди поїду, проконтролювати, і назад – сюди. На жаль, дружина моя, Олена, сім років тому як померла. Троє дітей залишилося, тому частіше вдома треба бути: нині більше тут перебуваю, ніж там.
– Діти радують?
– Дуже. Старша, Рита, живе і вчиться в Німеччині, в медичному університеті на останньому курсі – в кінці літа повинна отримати диплом (нагадуємо, розмова велася навесні минулого року – ФП). Син Микола лише поступив до інституту, а молодша, Маша, в Івано-Франківську зі мною, до школи ходить.
– Вони і будуть головними гостями на вашому ювілеї? Та ще футболісти на чолі з Ігорем?
– Колишніх партнерів запрошу обов’язково. Не впевнений, що голосно будемо святкувати – просто рівно рік тому, 3 квітня, з Ігорем батька поховали (мама померла ще в 2000-му). Але і день народження відзначити потрібно, просто така дата. Друзів зберу, посидимо, поспілкуємося.
– Живете в самому Івано-Франківську, в квартирі?
– У нас будинок, такий невеликий, триповерховий. На першому поверсі Ігор мешкає, на другому – ми, і на третьому – ще сусіди.
– Природа у вас, на Прикарпатті, красива – їздите відпочивати? Полювання, риболовля, гриби-ягоди…
– Мисливців немає, на риболовлю раніше іноді вибирався, та й то більше в Чехії. А по гриби, коли є час, ходимо: друзі живуть у горах, телефонуємо один одному, домовляємося – і в похід.
Андрій ВИНОГРАДОВ, “Спорт-Экспресс в Украине”
