Вас багато хто називає феноменом українського театру. Зокрема, через те, що Ваші вистави відзначаються неординарністю. Беззаперечним доказом цього є нео-опера «Гамлет». Як саме зародилося таке трактування, як народилася таке ідея?
Я неодноразово казав, що особисто в мене такої амбіції, - що от я такий крутий, хочу поставити такого крутого «Гамлета», - ніколи не було. Найперше продиктував нам постановку простір. Я разом з одним із композиторів, Романом Григорівим, зайшли у наш підвал і подивилися, що маємо надзвичайний простір. Він сказав, що напише мені щось. Ввечері ми вже сиділи, говорили з Олексієм Гнатковським, який виконав головну роль, і слово за словом, вирішили ставити «Гамлета».
У цій машинній залі вже є плити, там є відповідні ситуації. Мені зразу в голові намалювалося, що це є усипальниця, що це кладовище датських королів і від цього вже пішла концепція. Якщо ти правильно задаєш концепцію, то далі текст розкривається, багато речей починають працювати вже на ситуацію.
Дякувати Богові, що в мене з геніальним композитором сучасності, Романом Григорівим, абсолютно співпало бачення, - я йому казав, що і як я це бачу, що мені потрібно, - він мені приносив музичний матеріал, який я хотів.
А далі в мене є своя специфіка. У більшості випадків я намагаюся десь їхати. Мені потрібно побути одному певний період. Часто це не в Івано-Франківську, а десь далеко на морі, де я закриваюся сам, думаю і пропрацьовую все і приблизно за тиждень можу приїхати з готовою концепцією тої чи іншої вистави .. Саме так було і з «Гамлетом». А далі вже важка робота…
Також, ми зібрали надзвичайно потужний зірковий склад акторів. Було дуже цікаво дивитися, як вони намагаються, в хорошому розумінні, один одного переграти, - це була величезна навала таланту, енергії, геніальності…
Величезною складовою є переклад Юрія Андруховича з купою монологів, купою речей, які раніше ніхто не вловлював.
Кому ще пощастить побачити «Гамлета» Ростислава Держипільського?
Насправді нас вже задовбали, також в хорошому розумінні, з Києва. Ми десь анонсували приїзд на 29 березня, але не поїдемо, бо не до кінця мене задовольняють ті локації, які я дивився. Зараз я настільки усвідомлюю, що це серйозний продукт, що не хочеться його якось спопсити чи знизити планку. Я шукаю належну локацію.
Ми вже почали подавати заявки на фестивалі. Так, наприклад, в Гданську надзвичайно зацікавилися шекспірівським фестивалем. Ми послали заявку, але, як виявилось, трішки запізно, бо в них вже була домовленість з якимось колективом з України. Тобто тут так складається, що ми когось змушені будемо вибити чи виступимо додатково – це зараз обговорюється. У нас вже сформований пакет документів з відео та презентаціями, який плануємо подавати на фестивалі.
На що чекати тепер. Які ваші плани?
Ще майже за рік до «Гамлета» в мене зародилася ідея попрацювати над Стефаником. Зараз це в активній фазі, ми поновлюємо роботу. В головних ролях будуть унікальні люди: Наталя Половинка – лауреат шевченківської премії, керівник Львівського муніципального театру «Слово і голос», - вона буде в головній ролі та Олег Цьона – актор Львівського театру імені Леся Курбаса. Зіграють вони разом з нашим наймолодшим поколінням - випускниками Прикарпатського національного університету та акторами театру. Стефаник справді геній, в якого в одному реченні можна відчути усю трагедію чи драму покоління. Звичайно, він також актуальний сьогодні. Тому зараз ми працюємо над Стефаником.
Вам вдалося вивести Івано-Франківський драматичний театр на зовсім інший рівень. Чи запрошували Вас ставити вистави чи очолити інші українські або закордонні театри? І чи залишитеся в Івано-Франківську?
Були в мене запрошення. Після «Солодкої Дарусі» та «Нації» мене вже запрошували у Київ та закордон.
В мене немає амбіції нереалізованого режисера. Дякувати Богу, я реалізований тут. Я щасливий в тому, що я ставлю те, що хочу, те, що мені дається, - тобто мені не треба думати, що я маю поставити, - я можу і не ставити. Тому, я ставлю те, що мене прикликало. З іншого боку, поїхати кудись – це треба мінімум як на два тижні залишити такий великий організм, як Івано-Франкіський драматичний театр. Коли на тиждень-два їду, то тут накопичується багато ситуацій, які потім тяжко розгрібаю.
Тому, я завжди відмовлявся і не шкодую про це. Звичайно, що час від часу виникають пропозиції очолити – це питання відкрите, але я поки що не розглядаю такий варіант.
Чи не виникало у вас бажання після стрічки «Жива» повернутися до роботи актора?
Я був актором, я знаю що це таке. Звання заслуженого артиста України, я отримав до того, як став директором. Коли очолив театр, свідомо розумів, що це важко поєднувати, бо десь мусиш халтурити, - а я не люблю халтурити.
Що ж стосується кіно, - то я не шкодую, - це дуже цікавий досвід. Буде можливість ще десь попрацювати – то буду. Але зараз вже все, воно відбулося і я дивлюся вперед. Є такий дуже важливий закон: коли ти репетируєш у виставі, то ти повинен закохатися в партнерів, режисера, матеріал, вистава вийшла – потрібно вміти все відкласти і дивитися вперед, бо завтра будуть нові ролі, новий матеріал, режисер і вони мають для тебе стати найголовнішими. Тому, кіно відбулося, - воно в минулому, а я дивлюся вперед.
Чесно кажу, що я не відкидаю кіно, - воно може бути, - а може і не бути. Я взагалі після школи хотів поступати на кінорежисуру – це було моїм першим бажанням. Але це був початок 90-их років, страшна ситуація, коли і в кінематографії і в театрі була пустка. Десь тоді в мене так склався шлях. Але все в Божих руках, все може бути...
Чого сьогодні не вистачає українському театру?
Я раніше казав, що не вистачає чогось сучасного. На мою думку, зараз народжується багато хороших вистав, з’являється багато талановитих молодих режисерів, які намагаються працювати і працюють по-новому. Тому казати, що немає зараз цього – нечесно і неправильно. Є декілька, на мою думку, режисерів, які вже відбулися. Сьогодні держава має надавати активну підтримку театру. Вона теж починається, вона є, - але це потрібно плекати і підтримувати. Я думаю, що все в нас буде добре.
Ще одним Вашим дітищем є фестиваль сучасного мистецтва “Porto Franko Gogol Fest”. Чи буде він цього року радувати гостей та мешканців міста. І чого чекати?
Останні місяці залишалося відкритим питання чи взагалі він буде в цьому році. Зараз вже завершуються переговори з організаторами і спонсорами. Я розумію, що він буде. Зараз ми узгоджуємо останні нотки, ставимо останні крапки над «і». Люди вже працюють над тим, щоб підібрати контент, майже сформована команда кураторів. І як тільки остаточно дійдемо до того, що в нас є, тоді стартуємо. Попередньо це буде 14-18 червня. Всі деталі згодом.
(Як стало відомо Фіртці вже після інтерв'ю, цьогорічний фестиваль буде вже без "ГогольФесту". Буде Фестиваль фестивалів "Порто-Франко". Розглядається також варіант назви Фкстиваль "Porto Franko Шевченко Фест", як реакція на заклик Володимира Малковича в промові на врученні Шевченківської премії нового погляду і прочитання Тараса Шевченка як молодого і сучасного на той час поета і художника).
Театр забирає у Вас дуже багато часу. Чи ревнує Вас сім’я до сцени?
Звичайно, що театр забирає дуже багато часу – це така друга територія, на якій я більше перебуваю, ніж у сім’ї. Це викликає ревність у дружини. Але вона раніше була актрисою, колись ми разом працювали у театрі, де й познайомилися, тому вона знає, що це таке, – у цьому мені пощастило. Більше того, на певному етапі, коли я очолив театр, я радився з Галею, я довіряю її смаку та баченню. Дружина для мене завжди була порадником у всіх питаннях. Я дуже вдячний їй за те, що перші роки, вона була для мене тилом та підтримкою. Я розумую, що десь її вже замахує, що мене нема вдома. Зараз вона, теж на керівній посаді, в ОДТРК "Карпати", багато речей вона зрозуміла і бачить, як багато часу це забирає.
На якомусь етапі я пошкодував, що на сімейній нараді ми вирішили, щоб вона йшла на цю роботу, адже це геть багато часу забирає і немає коли займатися дітьми, а, на мою думку, - це найголовніше. Намагаємося зараз шукати баланс – десь вдається, десь ні…
Дружина перший мій рецензент, вона приходить на вистави. Більше того, вона до того все знає, ми з нею проговорюємо це вдома. Довго я не хотів, щоб діти ходили в театр, адже багато вистав "дорослих". Зараз мої діти вже почали відвідувати вистави.
Ви строгий керівник?
Я різний - буваю дуже строгий, можу і кричати, стаю нарваний. А взагалі, - дуже добрий і люблячий. Я думаю, що я справедливий, для мене це надзвичайно важливо – якщо я строгий, то це має бути справедливо. Мене треба дуже довести, щоб я був звіром, але буває)))
Про що мрієте?
Мрії мають здатність збуватися і в мене в тому числі. Є мрії, які реально я розумію, що вони можуть здійснитися, швидше це називаю візуалізацією. Я про них думаю, думаю… і вони збуваються.
Давним-давно я захотів мати свою хату, щоб був свій кабінет, щоб я міг вийти два-три метри на травичку, мангал і так далі. Є й такого плану мрії… Я над ними працюю роки.
Що ж стосується театру – то я мрію, щоб Івано-Франківський драмтеатр став центром театрального мистецтва в Україні та Європі, щоб сюди з’їжджалися подивитися найкращі здобутки мистецтва. Я мрію про це і ця мрія вже поступово втілюється в життя, адже для багатьох акторів за честь попрацювати у наших виставах.
Найбільша мрія сьогодні, - щоб Україна, яка того варта, стала найкращою у світі.
Спілкувалася Лілія Горковенко
