Філософи кажуть, що кожна культура має своє золоте століття. Свій опорний час, в якому вона розкрилась у повноті своїх ознак і свого самоусвідомлення. В якому вона сформувала свої смислові та естетичні «маркери». Скажімо, для Великої Британії це Вікторіанська епоха, для Франції – доба Наполеона Третього, для Німеччини – часи Гете, Канта і поетів-романтиків.
Опорні часи в культурній історії, часто-густо, виступають в якості канону та еталона. Діячі золотого століття складають культурний пантеон, а їхні діяння і твори перетворюються на маркери національного буття. Це такий собі «універсальний позитив», якого застосовують для різних потреб – від ужиткових і туристичних до філософських проблем ідентичності.
Якщо в межах однієї культури існують кілька альтернативних варіантів опорних часів, то «універсальний позитив» не складається як єдине ціле. Більше того, поміж кількома такими «позитивами» виникають культурницькі ігри розрізнення і протистояння. Власне цю ситуацію ми і спостерігаємо в сучасній Україні. Для тих, хто народився в україномовних родинах і вчився в україномовних школах опорним часом виступає доба Шевченка і українського просвітництва, а для російськомовних існує аж два альтернативних варіанта – золоте століття російської культури (Пушкінська доба) і «золоті десятиліття» совка, себто епоха від смерті Сталіна до горбачовської перебудови. При тому тих, хто зорієнтований на добу Пікуля, Висоцького і Пугачової набагато більше, аніж шанувальників творчості Пушкіна і Жуковського.
Така «багатоопірність» і породжує ситуацію ментальної схизми, яка пролягла містами і селами України. Дві частини України живуть у різних мета історичних просторах. Одні у дев’ятнадцятому столітті з його містечковим ідеалізмом, колядками, конфесійними протиріччями і культом родинних цінностей, інші – у середині двадцятого, де панували індустріальний релятивізм, «старі пісні про головне» і «понятійні комплекси», в яких суб-культура студентських будзагонів в дивний спосіб змішана з суб-культурою виправно-трудових закладів. Ці метаісторичні простори принципово не з’єднюються. У їхніх мешканців все-все різне. Навіть кулінарні уподобання і спосіб заварювання чаю. Єдине, що їх об’єднює – обидва погано стикуються з реаліями ХХІ століття.
При тому кожний із «сповідників» цих опорних часів претендує на межову універсальність і позачасся свого світовідчуття. Кожний оточує себе непробивним панцирем з міфів і стереотипів. Їм здається, що вони воюють одне з одним. Насправді ж вони воюють з власним майбутнім, тому що безнадійно застрягли в минулому. Світ змінюється, але в Україні не грають в ігри світу. У нас загрались в історію.
Але ж з досвіду багатьох країн відомо, що суперечка про те «чиї могили святіші» не має вирішення. Єдиний спосіб – відірватися від історичної тематики і тверезими очима подивитись на оточуючий світ. В ньому вже все не так, як двадцять років тому, коли на уламках СРСР виникли нові незалежні держави. Та епоха минула. Настала нова епоха.
Більшість людності в Україні, як здається, зовсім не помітила цього. Принаймні, коли слухаєш наших політиків або митців, виникає саме таке відчуття. Вони все ще розмовляють мовою проповідників, радянських пропагандистів і дисидентів-шістдесятників. Мовою своїх опорних часів. Навіть не роблячи спроб піддати цю мову редагуванню.
Саме тому в Україні поміж суспільними дискурсами пролягли безодні нерозуміння. Кожний майструє свою «Україну», виходячи з еталонів та символів свого опорного часу. Ці всі «україни» живуть своїм ущербним проектним життям, сваряться одна з одною, витісняють одна одну з екранів телевізорів. Єдиної великої України з цих партикулярних «україн» не зліпити. Не упокояться Бандера і Корольов в одному пантеоні, як не мудруй. Й хто б додумався запросити мудрого «редактора», який би пояснив, що різні опорні часи треба «розвести» в окремі історичні резервації. І жити реальним життям, не оглядаючись на битви цвинтарів та істориків.
Якщо ж «редактора» не запрошують, він приходить некликаним. Але вже не в образі гуманітарія з ноутбуком, а в плямистій формі зі зброєю. Адже без «редактора» все одно не відірватись від гри у вічне протистояння опорних часів.
Володимир Єшкілєв
