Оце Майдан! Оце революція! Зранку лідери опозиції мало не проклинають провокаторів на Грушевського, ввечері називають їх патріотами. Людей, яких вважали радикалами, чомусь на Майдані вдень із вогнем не знайти. Депутати, які щойно розпиналися зі сцени, позують у Раді в бронежилетах на камери. Одні майданівці захоплюють міністерства, інші в них стріляють. А політики, які ще вчора були готові на «кулю в лоб», сьогодні діловито домовляються з владою…
Ні, ця купа парадоксів не вигадка, не жарт – це реалії революції по-українськи. Історія ж, звісно, розбере Майдан на деталі, добре перемиє кісточки, позбавить від пафосу й ілюзій. А зараз іще рано зробити аутопсію, проте є ж у пацієнта анамнез, де зафіксовано симптоми? Є, і найкраще він читається з поведінки лідерів опозиції.
Отже, казочка. Коли троє поросят прибігли на площу, вони напевне не здогадувалися, наскільки все серйозно. Та й ніхто б не подумав, бо Україна такого ще не знала. Хоча, зважаючи на тип людей, які зараз при владі, можна було б передбачити, що з ними жарти погані. Але ж поросята думали не про вовків, а про вибори, а тому пішли до товариства піаритися.
І спочатку все було добре: поросята по черзі хрюкали в мікрофон і за поросячою звичкою рахували рейтинги. Та потроху ставало гаряче, бо влада виявилася справжнім сірим вовком… Тут ми відкриємо таємницю: ця казочка зовсім не така, як у Сергія Михалкова, де домашні тваринки проганяють сіроманця – у нас суцільна прозаїка… Отже, поросятка загралися, тому що настав момент, коли товариство вийшло з-під контролю, роздратувало вовка, і вони зрозуміли, що їх можуть з’їсти по-справжньому, назавжди та ще й на камери. Втрачати ж було що: бізнеси, багатоповерхові квартири, маєтки в заповідниках, поїздки в теплі краї, популярність, президентські перспективи, життя.
І коли вони це зрозуміли, гра закінчилася. Поросята лише робили вигляд, що кудись ведуть, хоча насправді коливалися разом із товариством, в підходящу хвилину штовхаючи його до компромісів. А надворі стояв мороз, лютував вітер, і товариство готове було піддаватися. Щоправда, дехто схопив дубця, намагаючись сполохати вовка, але ж поросята вже втямили, що в нього гострі зуби. І тоді вони пішли до Сараю, і почали з вовком домовлятися…
Звичайно, на цьому місці казочка не закінчується, але дійсність іще цікавіша, тож краще – про неї. Лідери опозиції, причому одностайно, фактично припинили революційну фазу Майдану і почали фазу суто політичну. Зрозуміти їх можна: час для справжнього повалення режиму було втрачено вже в перших числах грудня, і, ймовірно, ніхто його валити не збирався, тож у них не лишалося вибору, як іти на переговори з владою.
Як відомо, переговори вже тривають – важко і повільно. Проте навіть у рідній стихії кабінетної політики опозиція виказує слабкі місця. По-перше, з переліку пунктів зникли тези відставки президента і дострокових виборів. Нагадаємо, вона є однією з головних умов, які Майдан (не лідери опозиції) висунув Януковичу.
По-друге, опозиція все частіше і відвертіше аргументує свою участь у переговорах необхідністю уникнути кровопролиття чи введення НС. Це дуже і дуже серйозна помилка, яка відштовхує людей від руху, а для влади є ознакою слабкості опонентів, що дає привід тиснути далі.
По-третє, серед і так неоднорідного Майдану почалися надто помітні розбіжності. Бойовики Свободи вичавили з будівлі Мінагрополітики членів ГО «Спільна справа». Останніх небезпідставно підозрюють у співробітництві з Банковою. Проте широкий загал про це не знає. А тому акція зі стріляниною і пораненнями суттєво ослаблює рух, бо протиріччя бачать навіть обивателі.
Звичайно, Кличко, Яценюк і Тягнибок поводять себе по-різному. Мабуть, лідер УДАРу пам’ятає, як обіцяв Майдану битися за людей і віддати їм усе. Це змушує його триматися ідеї дострокових президентських виборів і відмовлятися від участі в уряді. Втім, в його словах більше немає погрозливих ноток на адресу влади, і це видає не лише відсутність досвіду.
Яценюк іще компромісніший. Хоча він каже, що умови регіоналів неприйнятні (має на увазі прийняття закону про амністію після розпуску Майдану). Але це, швидше, не рішучість, а відображення страху більшості майданівців, що у випадку розпуску влада репресує їх поодинці; надто часто він повторює, що силовий сценарій імовірний.
Навіть більше, Яценюк усе частіше натякає, що участь опозиції в уряді можлива. Процитуємо Арсенія Петровича: «Посада премʼєра не має ніякого сенсу в тому випадку, якщо опозиція не отримає всієї відповідальності за всі справи в країні. Ми хочемо почути від президента конкретну пропозицію про те, що українська опозиція отримає ту повноту відповідальності в Кабінеті Міністрів, тільки тоді ми можемо вести дискусію». Мабуть, він добре пам’ятає, що йому пообіцяли місце прем’єра.
Дивні речі відбуваються з Тягнибоком і його людьми. Чому, наприклад, таких полум’яних трибунів Свободи, як Фаріон, не помітно на Майдані? І чому саме його бойовики беруть на себе зачистку лав революції від «екстремістів»? Зрештою, чому риторика Тягнибока та його соратників стала такою миролюбною до влади?
Сам Тягнибок теж поводиться досить дивно. Спочатку він відмовляється підтримувати поновлення Конституції 2004 року (мало не єдиний радикальний пункт, який в опозиції лишився на переговори) – із дитячим аргументом, ніби це суперечить програмі партії. За кілька годин каже протилежне! Водночас він підтримує створення комісії, «яка б сформувала один або кілька варіантів Конституції, які можна було б винести на референдум». Тут начебто все добре, проте запропонований механізм затягне процес мало не на рік, а за цей час може статися що завгодно. В будь-якому випадку, до того Майдан розійдеться точно.
Таким чином, лідери опозиції виявилися неготовими очолити революцію. Саме тому скепсис викликають епітети на їхню адресу кшталту «лідери Майдану». Однак тут виходить, що й люди, які стоять на площі, теж не готові до справжньої революції. Звісно, ми маємо на увазі основну масу учасників руху – серед них усе ж є гарячі голови, ладні скидати режим хоч зараз. І справа тут не в грошах, поганій організації чи відсутності вождів. Ця неготовність, швидше, психологічна, бо більшості на Майдані насправді є що втрачати. Але ж, як вважали класики, революцію творять ті, кому нічого втрачати, крім своїх ланцюгів, а завоювати вони можуть цілий світ.
Юрій Зущик
