Таємними і не зовсім прихованими потугами США і Великобританії - головним чином, Зепп Блаттер подав у відставку, щойно встигши посісти вчергове посаду президента ФІФА. А так би, чого б ще там, став диктатором цивілізований швейцарець, з огляду на вік і роки сидіння в більш як комфортному кріслі. Від цього не лише сильно засмутилася Росія, а й багато країн Африки та Азії (яка між ними суттєва різниця ?!). Вдумайтеся: всі п’ятдесят чотири африканські представники своїх національних футбольних федерацій проголосували, як госдума за кремлівську директиву, за Блаттера.
В той час, коли сорок сім країн Європи, де стільки чемпіонів світу за весь час існування структури ФІФА, проголосували проти президентства Блаттера. «Свого». У системі голосування, де діє принцип на кшталт голосів ООН одна країна - один голос, десять із десяти країни Латинської Америки - ключові у футболі держави Бразилія, Аргентина та інші – теж не дали Блаттеру голосів. Про Північну Америку годі й говорити. Дожився весь футбольний світ, де за бонуси від шейхів і росчиновників глянсовані європейці купують азії й африки, щоб з лихвою їм продатися. Це про блаттера і його команду.
Відставкою швейцарець ще добре відбувся, бо корупція, наче вірус (сподівання, що не Ебола), розповсюдилася світом зі швидкістю ледь не світла. І як би стався глобальний футбольний розкол – прем’єр міністр Великобританії Девід Камерон погрожував, до-речі, утворенням паралельної, точніше, альтернативної ФІФА структури, - то світ зробив би ще один крок до третьої світової війни.
Шанси на втрату чемпіонату світу Росією в 2018 зростають. Це додаткове джерело тиску на путіна, що б там не говорили і про жалюгідну м’якість Обами, і про недолугість української сторони – насправді не все так погано для нас, не все. А путін нокдаунний удар пропустив в черговий раз. Шкода, що поки всі удари він стоїчно витримує – бо вони, поки що, всі вище пояса.
Тим часом у нас завершився футбольний сезон. На фоні чималих неприємностей в нашій країні, одна із немаленьких приємностей яскравіє: Динамо Київ чемпіон. Нарешті після стількох років. Ера Донецького Шахтаря, якщо не позаду, то вже за піком досягнень.
Жодної зловтіхи з команди із Донбасу, за яку теж вболіваю в єврокубках, як багато інших наших громадян з різних боків ріки Дніпра, навіть попри те, що гравці цієї дрім-тім через «поради» адміністрації клубу посоромилися одягти публічно футболки з написом на підтримку української армія – отака вона команда мрії і моладазьті нашей. Яка змушена грати свої домашні матчі у Львові тепер, яка ще обижається всерйоз, що її ба менше підтримують у Львові, ніж Дніпропетровське «Дніпро». Вони, точніше, усім відомий власник «Шахтаря» і чисельні фанати цієї команди, лише не ультраси, більш, ніж символічно потіснені.
Так, у нас жодна команда не функціонує без олігархічного капітула: Динамо – дитина Сурксів, Дніпро Коломойського, Карпати теж годуються з ложечки власника «Дніпра», «Ворскла» належить Жеваго, ще не втратив всі як би лишень футбольні активи в країні мільярдних заробітків росіянин Новінський та ін. Це все давно відомі і ніким не утаємничені речі.
Однак Динамо, незважаючи на все, – це всеукраїнська команда. Стрижнева, центральна для української історії і далеко не лише спортивної. Динамо, на відміну від Шахтаря, об’єднує людей по всій країні. Цього зуміло добитися і Дніпро, пробившись до фіналу кубку кубків.
Динамо – це переможець, це тріумфатор ментальний. Його першу частину історії сягають протиборства з московським спартаком, і кияни зуміли перемогти їх в цьому: 13 чемпіонств порівняно з 12 москвичів. Двічі тріумф на Євроарені.
Далі в Незалежній країні вони повторили це досягнення і перевершили цьогоріч: 14. І ще не вечір. Про що це говорить ? Що Україна має цей еґрегор Вікторії , який не всі мають. Україна це не топос поразки, а тільки ейдос і пафос поразки. Це лікується.
Я не знаю, чи існує якийсь містичний зв'язок, як дехто вважає, між смертями провідних в минулому гравців Динамо минулого літа і за цим відразу злет команди, чи це якась замісна жертва невидимих сил, - навряд, одначе, що точно, то це, що футбол більше, ніж гра і ура-патріотичний об’єднавчий чинник на рівні інвестиції в культурну спадщину майбуття плюс гарний настрій робочого піпелу, шоб не бунтував.
Футбол, це перш за все, субститут війни. І тут дійсно присутня замісна жертва. В тому, що війна солдатів замінюється на змагальність спортсменів. Це цивілізаційне досягнення першими обсмакували і винайшли античні греки. Олімпійськ ігри були винайдені як деактуалізація внутрішніх війн між полісами, островами, і актуалізація агону – змагання замість війни, поразки замість смерті. І перемоги замість перемоги. Це вищий етап у розвитку людської свідомості.
І спорт зараз відіграє не меншу роль, як колись , попри те, що він зараз занадто комерціалізувався, все ж він виконує важливі каналізаційні функції агресії та тріумфу людського. Футбол в цьому тримає пальму першості.
Путін недарма наважився на криваву авантюру проти Україну, хоч він її готував і раніше, але успіх російської збірної в Сочі прямо-таки відкрив в його недорозвинутій ментальності масштабні ірраціональні вузли. От тільки він не врахував кілька важливих і можливо доленосних факторів: перемога в зимовій олімпіаді не означає перемоги в літній, бо глобальне потепління призводить до девальвації не тільки русского рубля, а й фактору русчкої зіми в подальших її війнах – вже не з наполеонами і гітлерами. Олімпіада – це сублімація війни, а не репрезентація війни, цього він не знає і Дугін цього йому не підказав. А ще він, напавши на Грузію 2008 в день відкриття літніх олімпійських ігор, спрофанував і розізлив не на жарт «олімпійських богів». За це відплата неминуча.
На відміну від Росії, в якої, скоріш за все, відберуть чемпіонат на користь Британії чи Німеччини, у нас з поляками не забрали(ну, ми, слава Богу, і ні з ким не воювали). Ми, так би мовити, глибоко символічно встигли закріпитися на стіні цивілізації з правильного фасаду. І як би менше вкрали колєснкові і януковичі, то це була би казка. Яка б означала, що й нам і революції не треба було і реформи не треба вапше проводити. Багато хто так і вважає, нам знайомі ці імена.
А ще ми знаємо, що нам потрібно повномасштабно розвивати культуру(не плутати з фізкультурою) , спорт і військо. Не хочеться цитувати пуйло, але ніхто не буде сумніватися більше в доцільності і реальності такої держави як Україна, якщо не припиниться чиновничуькожлобське уявлення про армію, культуру і спорт.
Та повинно відбутися не повернення в 90-ті, де хоча й панувало Динамо, але загальні умови країні були спірні, а має бути рейс в майбутнє, де футбольних суддів будуть так само саджати як і нормальних суддів. Відтак з часом виграють першість країни Львівські Карпати, а Лігу Чемпіонів Динамо і Дніпро. А повернутий Донбас глобально вболіватиме за приміром «Металург» Донецьк. Він вже за нього вболіває, ті, що ще не вболівають за Динамо і Карпати.
Івано-Франківську і іншим містам давно пора мати (не знов,у а нову) команду і стадіон. Місту обласного значення без представництва в високому командному спорті, з урахуванням тепер ще й втрати баскетбольного клубу, це, як ножем нижче пояса.
Світова статистика підтверджує, що там, де гаразд із спортом, там гаразд із армією та бойовим духом. Наші спортсмени у багатьох видах спорту останнім часом немало перемагають, особливо приємно вражають перемоги над росіянами. А це вже ознака Чогось.
Колись в часи архаїки футбол грали людськими головами, тепер сферою (планетами дещо іншого покрою). Країні, аби не скотитися в архаїку і для збереження голів корупціонерів і бандитів цілісними, але ізольованими сіткою не футбольних рамок, конче потрібно ногами і руками чіплятися за світову сферу на полі. І здобувати перемоги.
Трохи відео про метафізику футболу не з найдостойніших уст, проте акцент не на персонажах, а на змісті.
