Прикарпатець Петро Сушко пробув "на нулі" понад сто днів.
Про це повідомляє Галицька територіальна громада, пише Фіртка.
Народився Петро Сушко 10 липня 2000 року. Навчався на коваля у 21-му училищі в Івано-Франківську. За професією не працював — одразу пішов «на Радіозавод», де працював майже три роки.
У АТО чи ООС участі не брав, та й досвіду строкової служби не мав, проте у 23-річному віці став на захист України — 29 квітня 2024 року був ще в Галичі, а 30 квітня — вже у Рівному, на полігоні.
«Там нас чекала тритижнева базова воєнна підготовка, а далі — навчання у Британії. Теж вчили загальним принципам і засадам війни. 35 днів пробули ми там, навчаючись за «їхніми стандартами».Опісля навчання ми знову приїхали в Рівне і я ще майже три місяці прочекав на розприділення. Потім приїхали представники з 24 бригади та забрали нас в Донецьку область. Там знову: полігон, навчання. Рота вогневої підтримки.У суботу приїхали – у середу вже були «на нулі», — згадує початки своєї війни захисник.
За словами воїна, зі зброї у них були автомати Калашникова (АК-74), навіси, набори патронів і завдання дійти до секторів забудови в Часовому Яру. Але до будівель дійти не вдалося.
«Нас вели провідники, але не довели. Тож першу ніч спали просто на землі під дощем і під ворожими дронами. На другий день добралися до невеликого бліндажа. Проте із 17 осіб, що виходили, до схованки дійшло тільки п'ятеро. Провідник підірвався на «пелюстці», також було і декілька «двохсотих».Частина групи лишилась, щоб евакуювати загиблих і поранених. А ми розділились на 2 і 3. Так і вели боротьбу. Я був наймолодший, а з Івано-Франківської області нас було в тій групі троє. З колишнього Галицького району не було більше нікого», — ділиться спогадами солдат.
Оскільки група до Часового Яру так і не дійшла, то зупинилась на околиці й могла вести тільки допоміжний вогонь, практично не бравши участі у ближніх боях. Проте, як зазначає Петро, довелося їм і там не солодко.
«Весь час ми лежали в окопі, накриті поліетиленовою плівкою і якимись дошками. Зверху висіли дрони. Дощ і непогода. Холод. У той час ще почались дуже сильні тумани. Якраз в туман вони найбільше атакують і ми тоді мали більш-менш ближню перестрілку. Один із нас відлучився до туалету і виповз практично на ворога.Не вдаватимусь до подробиць, але цю несподівану атаку ми відбили. Ціною двох життів – одного з наших розстріляли одразу, інший хлопчина поранений приповз до нас, ми йому надали допомогу і передали далі, але до евакуації він вже не дожив», — згадує боєць.
І так хлопці воювали дуже довго — зайшли на позицію 18 жовтня 2024 року, а вийшли — 26 січня 2025 року.
«Крім дронів та обстрілів з міномета окупант ще травив нас газом. Захисту від хімічних атак не було, тож якнайбільше притискались до землі та просто намагались вижити.Страшно було тільки в перші дні. Потім це все переросло в щоденну роботу, чи то боротьбу. Поза все, докучали ще й гризуни. Те, що вони жили з нами — то таке, але вони вночі любили ще пересуватись і створювати цікаві звуки, які ми іноді вважали за наближення ворога. Тож доводилось щосекунди бути готовим до всього».
Отак, лежачи в невеликому бліндажі, хлопці боронили Україну понад 100 днів без перерви. Прострілювали територію, надавали вогневу підтримку. Проте, треба було ще і якось виживати.
«Оскільки ми були далеко спереду, то сухопутного постачання не було взагалі — все доставляли вночі дронами. Бували часи, що їжі не було три, а то й п'ять днів. Тож ми збирали дощову воду, кип’ятили й то пили — так і вижили.Проте, коли вже якась доставка до нас прилітала, то могли трохи й пошикувати. Чого найбільше не вистачало – сигарет і солодощів. Курили все — від чайних пакетиків, до сухого дубового листя. А солодощів хотілося до смерті. Після цих днів на фронті пообіцяв собі, що ніколи не кину палити. Але завжди згадую слова «діда» - військового, з яким провів ці дні — «не завжди так буде».Ці слова я навіть намалював собі на «ватнику». Також багато ще різних ескізів для татуювань наніс на той светр, а колись планую собі і справжнє татуювання зробити. Ще далася взнаки й колишня наука на коваля – зробив собі із ложки перстень. А ще – тричі перечитав «дідову» Біблію. Якось треба було рятуватись від страху та нудьги» - зазначає Петро.
Зараз солдат перебуває у відпустці, відвідує родичів, допомагає батькам. Після відпустки знову готується на фронт, адже війна ще не закінчилась.
Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram, читайте нас у Facebook, дивіться на YouTubе. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!
