Я дуже люблю свого кота і тому кастрував його, щоби він не мучився неправильними мріями і не мучив мене – не шкодив на кутках хати. Я навчився цього в уряду – він так вчиняє зі своєю нацією, яку любить.
Неможна сказати, що радянська влада не любила Україну. Зрештою, це вона здійснила скрипніківську українізацію перед тим, як розстріляти українізаторів, виселила поляків, зняла багато українських фільмів про радянську владу, надрукувала багато україномовних книжок про успіхи радянської влади, дозволила українцям селитися в містах, щоб вони могли працювати на заводах на радянську владу, тощо. Але вона вбила всіх мрійників і ув’язнила тих, хто за цих мрійників пам’ятав. Радянської влади давно нема, а кастрація не лікується. Може, спробувати туди ще одного Ющенка?
Ви вже підзабули, але після радянської влади настав Кравчук. Він теж возлюбив націю у Біловезькій Пущі і підписав декларацію про суверенітет, але разом із автономією Криму, а в якості яєчок видалив у нас ядерні боєголовки. За нього Україна твердо стала на шлях другорядності.
Кучма, треба віддати йому належне, примудрився не здати суверенітету, хоча й знищив основні його атрибути – стратегічні ракети разом із пусковими шахтами. За нього кастрація забезпечувалася ударами міліцейського чобота в пах.
Ніхто не сумнівається, що помаранчеві любили українців не менше за гроші. І якщо і вдавалися до звичної операції, то з солідарності каструвалися й самі. Зрештою, це дозволяло нам брати високі ноти в тужливих народних співах.
Навіть Янукович, якщо і не любить українців, то принаймні терпить їх, коли вони не заважають. Кастрація для нього просто репресивний ритуал. Скальпель, щипчики, ножиці, хірургічні зажими в руках дозволяють відчути себе приналежним до світової хірургічної еліти.
Ті, хто гостро відчувають національне скрізь у світі, змушені непокоїтися за цілість власних тестикул.
А чи можливе повноцінне існування некастрованих націй в умовах надзвичайної складності, крихкості, збалансованості світової квартири? Невже тільки на смітнику?
Адепти екзистенціальної психіатрії зауважують, що особистість визначена не лише тією гидотою, яка сталася з нею в минулому, у ранньому дитинстві, вона детермінована власним майбуттям (для прикладу, смерть не менш визначальна характеристика, ніж народження).
Це тільки здається, що влада Януковича, або уряд Ангели Меркель борються з привидами минулого. Сутність державної кастрації в тому, що вона унеможливлює майбутнє. Самогубча політика Західного світу – витіснення автохтонів зі столиць, аби звільнити місце мігрантам з Третього світу, державна пропаганда переваг гомосексуалізму, обмеження Церкви і права на зброю, освітня політика, спрямована на компрометацію європейських культурних надбань (всі міністри освіти по-своєму табачники) – це не дурість, не тимчасове запаморочення, це боротьба бюрократичного інтернаціоналу з націями, конечність якої витікає з природи великих систем.
Якщо завдання бюрократичного інтернаціоналу є перетворення націй на натовп, то нації не можуть прагнути простого знищення бюрократії, скажімо, переселення урядовців до сільгоспкомун, подібно до того, як це мало місце в часи цікавого камбоджійського експерименту.
У ХХІ столітті нація, особистість, Церква повинні навчитися каструвати бюрократію (подібно до того, як людина колись вгамувала вогонь і використала повінь). Такий досвід є: ромеї, а згодом османи доручили управлінські посади євнухам. Хотілося б, щоб Європа у світовій отарі знову перебрала роль пастиря, не погоджувалася на роль барана чи навіть вівчарки.
Сенс усього того, що відбувалося в останні півстоліття – це помста євнухів націям.
Якщо ми попрощаємося нарешті з нашою метафорою і спитаємо себе – що робити? Єдиною відповіддю буде – робити! Коли перша людина після чергової лісової пожежі наважилася взяти трохи вогню, вона ще не мала уявлення ні за двигун внутрішнього згорання, ні за парогенератор, ні навіть за домашню пічку. Але вона мала цікавість і сміливість.
Отець Олег Гірник полюбляє анекдот за трьох ченців – францисканця, домініканця та єзуїта – які якось вночі разом читали псальми, аж раптом згасла свічка. Францисканець вирішив, що це – знак, і пішов спати. Домініканець знав псальми напам’ять і продовжував читати в темряві. А підступний єзуїт запалив нову свічку.
До середини ХVІІ ст. вся наша козацька старшина вчилася в єзуїтських колегіумах. Ці уроки нині варто згадати.
Дмитро Корчинський,
