У драмтеатрі нарешті показали виставу «Життя P.S». Вистава переродилася з автобіографічної книги журналістки Валерії Бурлакової, яка у 2014 році проміняла журналістське перо на військо. Показати спектакль планували ще з минулого березня. Але гастролі відкладалися карантин за карантином, карантин за карантином… Встигала тільки дивитися як міняються дати запланованих прем’єр. Але попри всі перенесення виставу таки показали. Це було важливо: її герой Анатолій Гаркавенко («Морячок)» – з Франківщини.
Зі сцени я бачила і те, що я уже знала, бо читала книжку. Лера і Морячок воювали разом. Жили в одній кімнаті напівруйнованого будинку, що кишіла мишами і пацюками. А потім закохалися і планували майбутнє у Тернополі, коли закінчиться війна.
Я вже знала, що Морячок загинув. А Лєра писала книгу 40 днів: для неї було важливо прожити з ним оці останні дні, коли його душа ще блукала землею. Пам’ятаю, як прочитала ту книгу за день, плачучи над нею в переповненому метро. Там була така простота, щирість, яка не обманює. Вона розповідала що було, так буденно, як би людина показувала краєвид: дивися – там хмари, там гори, а там село.
Дивися: там шахта, там Небо, там розморожується хліб на буржуйці, а там – смерть…
У виставі мені не вистачило цієї простоти. Оцих малюнків на полях і десятків дрібних слів, які начебто нічого не значать, але по суті, значать все.
Але у виставі було і щось інше. Надрив. Скорбота, яка пробирає до мурашок, до спазмів у горлі, які і зараз тримають – дві години після вистави.
І ось – кінець. Історію завершено лише за годину. Мар’яна Кучма, яка грала Лєру, після фінального монологу зайшла в темноту і ридала. За мить я зрозумію чому: тут була мама Морячка. І вони утрьох – Мар’яна, Олесь, що грав Анатолія, і матір Морячка – стояли втрьох на сцені, обійнявшись і плачучи.
І зал сидів, затамувавши подих. Бо хто ж його знає, як реагувати на таке?
Це не така вистава, після якої аплодують і кричать «браво!». Це вистава, після якої починаєш цінувати те, що можеш пити капучино у кав’ярні, кохати, і дзвонити мамі.