НАТО підійшло до наших кордонів, відкриває Америку президент Росії. Ніби це трапилося вчора або в ніч на сьогодні. Ніби сусідньої з Калінінградською областю Польщі не прийняли туди ще зо два десятиріччя тому. Ніби «республіки радянської Прибалтики» Литва, Латвія та Естонія не стали повноправними членами «агресивного блоку» ще в березні 2004-го.
Куди він тоді дивився, президент Путін? Гаразд, коли приймали Польщу (а з нею не менш братні Чехію та Угорщину), президентом він ще не був. Його ще тільки вирощували в якійсь політтехнологічній колбі Кремля. Настоювали у спеціальних фізрозчинах під пильним наглядом прикремлівських франкенштайнів і готували світові несподіванку. Однак 2004-го він уже ого як кермував! І здається, на вступ до НАТО рідних «прибалтів» (а з ними ще чотирьох посткомуністичних країн із православною Болгарією включно) він тоді навіть не пискнув. Уявляєте – він, Путін, такий могутній і, як кажуть на Полтавщині, ловкий?
Чи він щойно прокинувся? Прокинувся й бачить – біда, НАТО підійшло до кордонів. Надворі травень 2018-го, й Путін відкриває Америку: НАТО ante portas!
Відтак він починає говорити про червону лінію. Знову ця ідіома, тільки тепер її вживає він. Мусить бути, каже Путін, якась така червона лінія, за яку не заходять.
У ці ж травневі дні, але року 2014-го, словосполучення «червона лінія» лунало з усіх політичних подіумів. Тільки лунало воно не від Путіна, такого всього загадкового, а щодо Путіна. Крим він уже заграбастав, на Донбасі вже воював усіма можливими шахтарями і трактористами. Найсвітліші європейські голови з усіх сил намагалися розгадати його загадковість і дискутували, чи рушить він усе-таки на Київ і далі. А також, чи, захопивши Львів, поставиться до шенґенського кордону з належною повагою. Тобто як до червоної лінії, за яку не заходять.
У ті дні в моді були аналогії з пізніми тридцятими, а німецькі слова Anschluß і Danzig напрочуд активно вживали не лише у звично історичному контексті, а й у самому що не є актуальному. Адам Міхнік зі сцени театру, даруйте за тавтологію, Фольксбюне, нагадував берлінському фолькові про те, як дещо гнилуваті французи, попри всі союзницькі зобов’язання, 1939 року «відмовлялися вмирати за Ґданськ». «То як буде тепер? – риторично запитував Адам, випускаючи хмарину за хмариною пару з електронної сигарети. – За яке місто відмовляться вмирати європейці цього разу? За Київ радше відмовляться. За Львів також. А за Таллінн, Ригу не відмовляться? А за Варшаву?» Кожним запитанням Адам зривав бурхливі солідарні оплески. Проте легше від цього не ставало. З тієї сцени мені було чудово видно, що оплески солідарності – всього лише неминучий ритуал, з якого не випливає нічого. Наша з Адамом дискусія закінчиться, і всі розійдуться, і ніхто справді не вмиратиме за Київ, ні навіть за Львів. Але червона лінія, здавалося мені, все ж існує. Це кордони країн – членів НАТО. Отже, наказ умирати за Таллінн, Ригу або Варшаву обов’язково надійде і навіть буде виконаний. Як добре в НАТО!
Чотири роки по тому з’являється новина, редакційний заголовок якої, хоч і здається мені суттєво оптимістичнішим, ніж її перше речення («Грузія та Україна мають одержати надію на інтеграцію до Північноатлантичного альянсу»), свідчить про майже отриману перспективу. Те, що її задекларовано саме у Варшаві, нині здається не тільки очікуваним, а й символічним. Польща повертається до нормальності і знову стає нашим «адвокатом»? Дай Боже. Звернімо особливу увагу на слова маршалка Кухцінського: «Підтримуємо реалізацію союзницьких декларацій щодо Грузії та України, оскільки залишення цих країн за межами Альянсу загрожує його стабільності». Не їхній, України та Грузії, стабільності, точніше – не лише їхній. А його, Альянсу, стабільності. Ми йому потрібні, він починає це нарешті визнавати.
Тож президент Росії не даремно снить свої пророчі кошмари, а відтак привселюдно їх переказує: НАТО підійшло. «У нас виникла підозра, що завтра Україну теж туди включать», – нарікає він не без деякої паніки. А далі повертає в обіг (тепер уже він!) знайоме поняття: «Ну є якісь межі, розумієте, червону лінію не можна переходити. Давайте теж з повагою ставитися до наших інтересів».
Його тон може здаватися ледь не благальним. Ну є ж межі, ну давайте з повагою, жалісливо просить він. Але це враження, боюся, оманливе. Можна лиш уявляти собі, як йому вже кортить, аби увесь той, ним же й затіяний, футбольний Мундіаль не тільки розпочався, а й закінчився пошвидше.
Юрій Андрухович, ЗБРУЧ
