З минулим боротися важко. Значно важче, ніж із сьогоденням, яке б воно не було чи видавалося проблематичним. А з майбутнім в-падло.
Минуле засіло, вкоренилося в нашій свідомості таким собі голим пластом незаповнених кластерів надолужування згаяного, втраченого, програного та непрожитого в «попередніх життях». Це дуже виразно виявляється в культурі, це, зрозуміло, виявляється в остобісілій політиці з її ніяк невіддільною мікробекономікою. Це візуально, на слух і дотик не може не мати свого віддзеркалення або кореневища в простому побуті.
Коли західний світ схильний вирішувати свої, в першу чергу, і спільні проблеми, коли східний світ схильний вирішувати свої, першочергово, і спільні дилеми, наш вкраїнський серединний світ – …свої і своїх позачергово.
Набагато ліпше, звісно, хронічно невтомно вдаватися до лівацького чи правацького крикливого скиглення з незатертою безпрограшною приставкою «націонал», а можна всього-на-всього в нашому унікально важкому і затяжному випадку не час від часу, а безщадно безперебійно, в режимі нон-стоп прозомбовувати: податки платити – це норма; зарплату платити в конвертиках – це анормально; терпіти, коли тебе шмагають зусібіч і повсюдно ні за що – нізащо; голосувати за тих, хто не виконує своїх передвиборчих обіцянок і завідомо недієздатний щось до пуття привести – сміхотворно; розповідати казки своєму електорату – це маловигідний сором, рано чи пізно; знати якусь іноземну мову, окрім недержавної чи державної, і, де знаходиться без Google Maps, GPS-навігаторів Пнівський замок, до прикладу, - незайве; заводнювати своїм умовними і безумовними фекаліями довкілля – бруднити себе ; патерналізм і кумівство – хибка маржа.
Цим нехитрим ділом займатися можна навіть не відходячи і від ящика, і від ящика пива. Як і зручно про себе зарецитувати після чи перед полум’яною промовою з якоїсь високої трибуни. Але – про себе, стиха, щоб ніхто не вчув – ефект «сам з собою» в даному випадку є напрочуд плодючим й плодотворним, бо коли сам/сама … то, хоч не так ефектно і сатисфактно, не розпорошуєшся ресурсно-енергетично на нескінченних оргіях ))) Ну, і маси не мас-тяться, не проковтують воленс-ноленс флюїдів невгасно пристрасної любові до себе, щоб вже в наступній постпозі почесати з болю одне місце, точково пов’язане з цифрою 5. Торчково !? (_О_)
А вже потім можна і треба зі стурбованим, компетентним і не дуже виразом обличчя публічно і на кухні в себе розводитися про те як, зруйнована морально і фізично колись Німеччина, дійшла до найвищого рівня добробуту і високого рівня свободи там, де ще недавно все знищувала і захоплювала, лише волею суспільства і його не паперової еліти знову стати великою нацією; про Польщу і Бальцеровича, про Литву і Гаяускаса – обов’язково, про Швецію і Нідерланди з їх політиками і чиновниками всіх рівнів у ролі ревних і гожих служників народу, а не претензійних і недоторканих хазяїнів доль; про відсутність в Україні паростків громадянського суспільства, про коріння, стовбур, дятлів довбливих і довбанутих, і соловейків співочих;
про те, що питання підвищення всіляких стандартів, реформування економіки і права на контрастах з вибірковим ставленням до неугодних режиму не слід на передчасно омиту шампанським голову пов'язувати з євроінтеграцією, а запобігання перед ніколи не підхмеленими мордами сосєдствующіх царьків так само ніякого пів раба не робить автоматом повноцінним вольноотпутінщіком;
про невідповідність українського законодавства де-факто, передусім, а не де-юре законам і принципам ЄС, нездатність економіки України витримати конкурентний тиск з боку економіки країн ЄС, неспроможність нашої рід-ненької влади виконувати покладені на неї зобов’язання перед своїм народом і чужими народами; і про те як європейці й американці допомагають розроблювати і впроваджувати проекти правил, писаних і неписаних , а малороси і велеукраїнці свідомо і без свідомості їх провалюють в парламенті, уряді і де тільки ще можливо, висмикують і творять власний контекст, зітканий з інститутів панятлівого права, переносячи його куди тільки руки довжелезні ладні дотягнутися і ноги прудконогі дати дьору – в разі чаво; про середню клясу.., про «high» і «posh» клясу і про решту переважну суху, виснажену, жевріючу клячу;
про підприємців, перший обов’язок яких не реінвестувати прибуток в економіку, формуючи тим самим сяку-таку, але реальну сферу економіки, створюючи робочі місця, поліпшуючи умови праці і стратегічно убезпечуючись від ризиків насамперед для себе, а тактично правильно змінювати машину щороку, потім що півроку, джіпа на більшого джіпа, щоб не спинив ні даїшник з кущів, ні велосипедист на повороті;
про, насамкінець, олігархів з їх сановитими рупорами, які так і не позбудуться патернів позитивного мислення, що на Заході потрібно працювати і відпочивати по-західному, а «Тут-а і Здєс-я» – як заманеться, якщо і допоки їх, світоча нації, добряче не поставити рачки перед Санта-Клаусом, морозяним убивцею рахуночків їхніх оленячих, - і нехай шурують в мінливі, сезонно морозні/талі обійми Дєда М і його гарем СНіГгурочок, малопривабливих, самозакоханих і закоханих по-само…, з халтурними тюнінгами, целюлітами, букетом шкідливих і неестетичних звичок, стервозних і покладливих, амазонок і ракових женщін, номінально заміжніх, реально заміжніх, розлучених, невдоволених, зрадливих, імпульсивних, фригідних, розпусних, з через край інстинктом самозбереження і прибацано корисливих, але таких необхідних старому довгобородому імпотентові без – поки західних – диво-пігулок для самоствердження і споминів про бурну молодість, дику юність і щасливе дитинство (счастлівоє дєтство, хи-хи !) з природними провалами в пам’яті про капусту, бузьків, велику, глибоку річечку і потім кошичок не для Мойсея на болоті.
Їх там снігом закидають і водою заллють, а Снігуроньки за...
А зараз наш брат надто переобтяжений минулим, щоби, парадоксально звучить, метикувати теперішнє і без парадоксів майбутнє. У нього невідкладна місія з визволення себе і свого народу –сім’ї – із ярма, що так історично облюбувало рід , що аж істерично, на все древо, до останньої гілочки і останнього осіннього, пожовклого, опалого листочка. І оте без іронії славне Шевченкове «кайдани порвіте» його колише на вишиваному параді з жовто-блакитними стрічками, а заколихує його « кайдани золотом повиті – не будемо побиті» - на параді іншого життя, справжнього, не такого урочистого, святкового, одначе… - устремління не полишають.
Йому доконче – доконче ! – треба запаніти – джіпа, триповерхову хатину з гектаром і парканом на штири метри, і скраю, ясна річ, плюс хвартиру файну у Франківшьку , а з часом, якщо діла підуть ок, то в Кийові. А десь, підспудно, головне – щоби не минали увагою його прогрес і еволюцію сусіда добрі очі, і він, дурень провінційний, тямки-клямки не має, що сусід його живе не через одну хату і не в одному боці, і дивиться на нього з різними відчуттями, але, в основному, з негативом – чуйка і прозірливість в нашого брата ген-ген за хати, молодець ! Правда у своєму обмеженому, як правило, двоколірному кругозорі він не осягає всієї почуттєвої гами сусідського ока, бо мистецтва якісного змішування фарб він поки що не навчений як слід. Ми ж то пам’ятаємо і знаємо, хто більш притомно, хто менш, що існують тільки дві барви, але ж ми й свідомі своєї хіті і спромоги не просто малювати, а писати - шедевральні картини ! То як бути з цим не притлумленим потягом?..
А наразі, за великим рахунком, маємо те, що не маємо нічого. Бо поки не кожен другий, а кожен, хто волею і неволею ще не промінявся на португалії-італії і ще не обмінявся світами.., не стане в своїм краї паном, а в центрі панком – чи хтось з його найближчих – з джіпами, особнячками в конче-ЗАСПІ, доти не буде українець гордо, щасливо і справедливо (!!!) іменуватися українцем з великої, але останньої в слові букви М. Слові, і славі. Українець прагне історичної справедливості, навіть якщо вона з гірким присмаком істеричності, така його доля панська, аж тепер, нарешті ! Він довго до цього йшов, цілі віки. Він, бідолаха, заслужив, лишіть його в спокої.
А тому станемо всі до бою, від Сяну до Дону, браття й сестри, за Україну – переможемо, бо ж за себе і своїх боремось, трясця ! А якщо програємо знов і знов – ні… не пустимося чужого берега остаточно, а породичаємося – геть усі ! Влаштуємо масову полігамію – мегагамію ! – щоб у тій груповусі не бачити свого, не зовсім свого, не свого і зовсім чужого. І діти стануть правити мамою й татом, бо їх буде багато і всі вони не будуть знати, кому конкретно завдячувати своєю появою, а розумні і красиві теж будуть, - і всьо буде 4отко в нас! Таки Так!
Майбутнє за фантастикою у незмінному форматі реальності. Читаймо, дивімося і ліпімо фантастику, кому як до снаги і вподоби – пізнаємо світ і себе в ньому. Чи в-падло?
