Йосиф і Марія, щойно після пологів, з Дитятком вирушають у холодну глупоту ночі в сторону пустелі.
Вони мають пройти своїми ногами по цій непривітній, кам’янистій землі до чужого царства, до піщаної землі, сотні кілометрів.
І не мають спокою ті душі, які понад усе полюбили Бога наскільки, що Він прийшов до них.
Вітер з незнайомої землі кида пісок в обличчя.
Марія прикрива маленьке личко Всемогутнього Творця, що тихо сопе, відчуваючи тепло Материнського тіла.
Свята Родина з Богом втіка в Єгипет.
Господи, для чого Тих, хто із дітей землі Тебе найбільше полюбив, Ти висилаєш в ніч, не давши Породіллі часу на втішання Сином?
Так, Боже, починається Твоя дорога по цій пустелі до нашого спасіння і щастя.
Дві постаті ідуть в ночі під подив усіх ангелів цілого Неба, що схилились над ними у страсі, нерозумінні і тремтінні.
Йосиф підтримує Марію.
Вони ідуть в Єгипет, не знаючи, що тою дорогою через дванадцять літ повернуться до Святого Міста і прийдуть на Череп-гору, де зависне в муках їхній Син.
Люди, що понад усе полюбили Бога, так що Він прийшов до них…
Їхня радість засвітиться звісткою жінок-мироносиць, Її, Марії, щастя розпочнеться лиш тоді, коли Вона побачить вперше усмішку свого Сина, Воскреслого Ісуса Христа.
А де Твоє щастя?
А Твоє справжнє щастя розпочинається по ту сторону Твоєї голготи…
Візьми свій хрест і перейди цю гору…
За нею Твоє щастя чекає Тебе!
Ти знаєш —- Людина має Крила*,
І Ти знаєш, що теж маєш Крила!
Вони не з пуху-пір’я, оті крила, а з віри, любови, надії і терпіння.
То хрест Твій є Твої Крила…
Розкрий свої Крила!
Лети на своїх Крилах!!!
Бо Ти крила маєш, а крила маєш…
о. Володимир Вінтонів ( * — за основу вірша взятий вірш Ліни Костенко “Крила”)
