Не будемо заглядати аж надто в далеке минуле – спекулювати на нестачі джерел, почнемо з шістнадцятого століття: відтоді й до кінця вісімнадцятого Україною віяв "дух одвічної стихії" - вся ця козаччина – наливайківщина – трясиловщина – хмельниччина – паліївщина – гайдамаччина. Цей дух був придушений Катериною і, попри окремі рецидиви, лишався в такому стані до 1917 року, коли здохло те, що душило, і гайдамаччина звідусіль повилазила знову, під різноманітними брендами і бандерами (в смислі – прапорами. Не плутати зі Степаном Бандерою який, втім, поза сумнівом був останнім гайдамакою).
Коли зістаріли й померли від утоми ті, хто придушив нову гаймадаччину, можна було б очікувати, що "дух одвічної стихії" знову повіє з трахтемирівщини та Холодного Яру по вулицях Банковій і Грушевського, але цього не сталося.
У 1991 році Україною назвали не "безкраю випалену пустелю, де гуляють вільні коні та жінки", але огидний уламок Радянського Союзу.
Наступні 20 років ми догулювали застій. Від президента й до начальника ЖЕКу місцевим начальством були ті, хто був би, якби Радянський Союз не розвалився. Кравчук з посади секретаря по ідеології цілком міг би дослужитися до посади першого секретаря ЦК КПУ. Для Кучми, з посади парторга, а згодом директора Південмашу був прямий шлях в очільники УРСР.
Всі ці комсомольці, які з піснями і танцями обсіли найвищі посади у 2004-му, могли б замінити старших товаришів у ЦК та уряді звичайним порядком, якби СРСР продовжив своє існування.
Істино нові люди (діти перебудови) взяли у свої руки країну лише в 2010-му. Якби старий режим все ще животів, Янукович, вірогідно, досі лишався б завгаром, можливо, пишався б посвідченням депутата обласної ради від блоку комуністів і безпартійних. Азаров на посаді заступника директора інституту гірничої геології безуспішно підсиджував би свого начальника. Клюєв очолював би шахту виробничого об'єднання Ворошиловградвугілля. Хорошковський або числився б старшим науковим співробітником Київського інституту філософії, або старшим товарознавцем Єлисеївського гастроному у Москві.
Не хочеться навіть думати, де були б такі стовпи минулого режиму, як Ахметов (розвивав би майстерність у поводженні з колодою) та Іванющенко (ймовірно, більше часу проводив би не на Заході – в Монако, а на Сході, на Колимі). Очільники силових міністерств, певне, ніколи б і не потрапили до України, служили б на невисоких посадах в ЗабВО, або Підмосков'ї.
Втім, можливо, лише Табачник обіймав би ту саму посаду, що й при Януковичі.
З приходом Януковича для України радянське минуле нарешті завершилося й з-під попелу потроху вилізло національне позаминуле. Національна душа прокидається своїми темною і світлою сторонами. Традиційними магнатами, шинкарями-олігархами, панами, підпанками, ментами – надвірними козачками, проте, і своїми гайдамаками.
Не питайте коли закінчиться війна. Україна нарешті прокинулася, навіщо ви мрієте її знову приспати?
