Демократія у буквальному перекладі «народовладдя». Представницька й процедурна форма правління, яка виникла у незапам’ятні часи серед войовничих племен півночі, була принесена ними на береги теплого Середиземного моря, зазнала там поразки у знаменитій Пелопонеській війні, пережила тисячоліття світового панування монархій, й, врешті-решт, у ХХ столітті стала найбільш розповсюдженим, якщо не панівним, режимом здійснення влади.
За дві з половиною тисячі років скептики створили неозору колекцію доказів недолугості демократії. В цій колекції є відверті дурниці і глибокі філософські дослідження. Мартин Гайдеґґер, наприклад, чітко окреслив операційний кордон «демократичних можливостей». «Ніякий народ і ніяка «колективна доля», -- писав він, -- не спроможні звільнити індивіда від необхідності приймати самостійні рішення відносно усього того, що стосується його власної здатності бути». Перед обличчям смерті, скажімо, кожний завжди опиняється самотнім, без підтримки громади, магістрату, трьох гілок влади, опозиції і парламентської більшості.
Справжня демократія є навдивовиж «байдужим» режимом правління. Вона керує розтлумаченням всього на підставі свого принципового «невходження» в сутність окремих справ та значень. Демократія фронтально нечутлива до всіх рівнів та форматів істинності. Пройдисвіт і пророк мають при демократії однакове право одного виборчого голосу та рівного доступу до суспільних засобів інформації. Це дратує. Особливо дратує пройдисвітів. Тому саме пройдисвіти є найбезжальнішими та найпослідовнішими критиками демократії. Але й респектабельні люди не пасуть у цій справі задніх. До неї, зокрема, висувають такі претензії:
1) демократія «неорганічна», її правила обмежують можливості спекулювати на національній, релігійній та родинній приналежності;
2) демократія нестабільна, завдяки ротації влади вона не дає достатньо часу для безконтрольного користування громадським «коритом»;
3) демократія продажна, ніхто з багатіїв не впевнений у тому, що владу завтра не перекупить крутіший багатій;
4) демократія непрогнозована, і ніхто не може бути захищеним від приходу в майбутньому до влади своїх ворогів;
5) демократія не дає можливості знищити того, чий спосіб мислення та стиль життя дратують пройдисвітів;
6) демократія дуже підозріла до суспільних прожектів й майже не дає можливості заробити на безглуздих «рехвормах»;
«Кращі люди» та пророки суспільства теж мають свій перелік претензій до демократії. Найсуттєвіші позиції цього переліку такі:
1) демократія дає можливість висловлюватися «сірим, середнім» людям, в тому числі й тим, які не мають власної суспільної позиції і повторюють політичні гасла, сформульовані спекулянтами від ідеології;
2) демократія часто стає на бік більшості в тих питаннях, де більшість ніколи не мала, не має й не буде мати рації (наприклад, у сфері культурних смаків або творчих експериментів);
3) демократія формує всевладдя суспільних настроїв, під які оперативно підстроюється «демократичне ком’юніті», тобто ті продажні коментатори та інтелектуали, заробітки яких напряму залежать від накладів газет та рейтингів телепрограм;
4) демократія дуже повільно виправляє свої помилки, навіть очевидні;
Пророкам при демократії нелегко. Їхні пророцтва демократична процедура зводить до рівня товарної пропозиції на ярмарку думок. Жодна оригінальність за доби демократії не гарантує успіху, якщо ця оригінальність не супроводжується рекламною компанією та піаром. Адже кожна демократія є «пануванням звичного».
З іншого боку, антидемократичні режими тільки на початку є «пануванням незвичного». За кілька місяців влади будь-які революційні або «органічні» (націоналістичні) диктатури з ураганною швидкістю «обростають звичністю» у вигляді бюрократичних апаратів, жлобських систем привілегій і «спецрозподільників» та інших структур, що забезпечують домінування сірості.
Отже маємо, в принципі, невеликій вибір між двома способами панування сірості та звичності. Один з яких дає можливість мати це панування сірості у відомому місці. Для мене він і є демократією.
Володимир Єшкілєв
