Західноєвропейські столиці знову заповнені натовпами обурених громадян. Нічого подібного Європа не переживала з початку 1930-х років.
Можна було б говорити про повторення подій 1968-го, якби тільки те, що відбувається сьогодні в Європі в багато разів не перевищувало ту міфічну «молодіжну революцію» і своїми масштабами, і своїм значенням.
Тоді повставали студенти та молодь, зараз - так чи інакше - повстають майже все.
Нова єдність «низів» суспільства формується через загальне розчарування в політичній системі, яку ще кілька років тому щиро вважали демократичною. Проте зараз для величезної кількості людей стає ясно: демократії, як влади громадян, народу, в Європі більше немає.
Є поки готовність влади дотримуватися формальних прав і свобод, але немає бажання рахуватися з ясною і переконливо висловленою волею більшості.
Провідні політичні партії, які раніше служили механізмом, через який здійснювався зв'язок між суспільством і владою, зараз перетворилися на бар'єр, що захищає владу від тиску суспільства.
Ніхто не бере до уваги ані думки людей, ні їхні інтереси. Кругова порука політичних еліт, правих і, на жаль, «лівих» стала опорою системи, в якій виборець позбавлений не тільки ініціативи, а й впливу на процес, що перетворюється на відвертий фарс.
Для французів вирішальним уроком стала боротьба за пенсійну реформу, коли влада відверто і цинічно проігнорувала волю народу, а опозиція, замість того, щоб скористатися труднощами уряду, проявила з ним солідарність - проти власних виборців.
Проте відповіддю на цей консенсус еліт стає загальне неприйняття їхньої політики. Відтепер говорить вулиця, підприємство. Демонстрації переростають в захоплення площ і блокади адміністративних будівель, страйки стають все більш масовими.
Епіцентр боротьби зараз вже не у Франції, а в Греції, Іспанії та Португалії, в країнах, яким «загрожує дефолт». Всі прекрасно розуміють, що дефолт є «загрозою» не для населення цих країн, з якого, навпаки, буде знято тягар боргової кабали, а для міжнародних банків, які ризикують втратити свої вкладення.
Заради того, щоб врятувати банкірів, влади і партії в різних країнах одностайно вимагають від своїх співгромадян нових жертв. Однак проблема навіть не в тому, що жертви ці непомірні і несправедливі. Головна біда в тому, що вони все одно будуть марні. Це, до речі, чудово розуміють і самі банкіри.
Нові програми жорсткої економії лише порискорять спад і призведуть, зрештою, до банкрутства країн. Все стане тільки гірше. Але, навіть розуміючи це, фінансисти і уряди продовжують наполягати на збереженні колишнього курсу.
По-перше, тому що ніякого іншого лікування вони не можуть навіть уявити, а по-друге, намагаючись відтягнути неминуче, еліти давно перестали думати стратегічно. Зараз вони просто перестали думати.
Вимагаючи від населення і держав скоротити свої витрати, банки вбивають економіку. І вибір перед багатьма європейськими країнами зараз стоїть такий самий, як перед Росією в 1998-м та Аргентиною в 2001-м: або банки остаточно угроблять «реальний сектор» економіки, або, пожертвувавши інтересами фінансової олігархії, суспільство врятує себе від катастрофи.
Однак сила і упертість фінансових еліт, їх політичний вплив і корумпованість верхівки всіх основних партій настільки великі, що події, мабуть, будуть розвиватися по найбільш катастрофічному сценарії.
Банки все одно програють, але лише після того, як вся інша економіка опиниться в руїнах.
Люди, що звикли зараховувати себе до благополучного «середнього класу» раптом виявляють себе пролетарями, західні вільні громадяни усвідомлюють, що мало чим відрізняються від єгиптян або тунісців. У французькій пресі пишуть про назріваючий «єгипетський сценарій», а Греція вже почала реалізовувати деякі його елементи.
Профспілки виявилися радикальнішими і ефективнішими опозиційних партій, зумівши очолити протести в багатьох країнах. Протестуючі електрики, прагнучи не допустити приватизації своєї компанії, починають віялові відключення установ і підприємств, автомобілісти ламають шлагбауми, що закривають в'їзд на платні дороги і їдуть по них безкоштовно, молодь блокує адміністративні будівлі.
Це повстання. Поки, на щастя, мирне, що використовує ненасильницькі методи, але для всіх зрозуміло, що дороги назад вже немає. Протестують не тисячі антиглобалістів, не активісти лівих організацій і радикальні студенти. Піднімається народ. Мільйони.
Те, що відбувається сьогодні в Європі, лише перший акт великої історичної драми. Ніякої «готової альтернативи» немає, вироблятися вона буде вже в ході кризи, в процесі політичної і соціальної боротьби.
Як немає і «готових» лідерів. Вірніше, ми ще не знаємо, хто зуміє знайти кращі відповіді на запити суспільства. Це процес, який у сукупності може зайняти не один рік. Але зрушення, що відбуваються – незворотні.
Упертість, егоїзм, корупція і кругова порука еліт привели до того, що криза ліберальної економіки обернулася найбільшою кризою ліберальної демократії, починаючи з 1930-х років минулого століття. І для того, щоб вийти з нього вже недостатньо виявиться скорегувати економічну політику. Доведеться міняти саму державу. Епоха революцій повертається.
Борис Кагарлицький,
директор Інститута глобалізації та соціальних рухів
Джерело: stoletie.ru
