Росія "відтяпала" Крим, а тепер запустила жахливу м'ясорубку на Донбасі. Всі це знають. Тільки декому вистачає цинізму підігрувати Кремлю, досі вдаючи, що все нормально. Мовляв, це зовсім не Росія регулярно перекидає на нашу територію збройні загони найманців. А якщо й Росія, то що ж - вона має на це право. "Моя хата скраю" - життєве гасло не українців, як звикли вважати і в нас, і в Росії. Це традиційна норма хохлів.
Сотні жертв з обох сторін врешті підштовхують вайлувату українську владу розпочати процес перекриття кордону і створення буферної зони. Кіріл Гундяєв відтепер небажаний гість в Україні, що вже казати про сотні так званих діячів культури. Дещо раніше відреагував провідний загальнодержавний телеканал-мастодонт, який відмовився від демонстрації російського пропагандистського шлаку а-ля "Десантура" чи "Спєцназ". Ще раніше рядові споживачі-патріоти навідріз відмовилися від придбання товарів, штрих-код яких починається на 460, аби не фінансувати кремлівських головорізів. При бажанні список наших контраргументів можна продовжувати довго.
Але що ми маємо у футболі? Навіть поверхневий моніторинг офіційних сайтів команд РПЛ та ФНЛ дає підстави стверджувати, що на російських заробітках перебувають 14 майстрів з українським паспортом. Це Андрій Воронін ("Динамо", Москва), Тарас Михалик ("Локомотив", Москва), Марко Девіч ("Рубін", Казань), Андрій Дикань ("Краснодар"), Ярослав Годзюр ("Терек", Грозний), Павло Степанець ("Уфа"), Анатолій Тимощук ("Зеніт", Санкт-Петербург), Андрій Прошин ("Хімік", Дзержинск), Артем Штанько і Дмитро Семочко (обоє - "Луч", Владивосток), Максим Белецький ("Шинник", Ярославль), Леонід Мусін ("Тюмень"), Олександр Касьян ("Томь"). Нещодавно повернулися на батьківщину Ігор Худоб'як (закінчення терміну оренди в "Ростові"), Юрій Максимов (незадовільні результати "Мордовії" у весняній частині чемпіонату), а Олександр Алієв ("Анжи") у пошуках нової команди.
Більше того, Степанець, Прошин і Мусін віднедавна козиряють російським громадянством. В Диканя другий паспорт ще з 2000-го року. Відповідно, ці хлопці на підсвідомому рівні ідентифікують себе з Росією - боляче, але факт. Можна частково виправдати Годзюра: він у безпосередньому розпорядженні Кадирова. Є таке у мене неприємне відчуття, що націоналістичне геройство може коштувати футболісту здоров'я або й життя.
Окей, що ж тоді там досі роблять інші наші футболісти, насамперед, титулари української національної збірної - Тимощук, Михалик і Воронін? Гравці, які багато років були обличчям "синьо-жовтої" команди, символами незламного патріотизму, прикладом для наслідування, упродовж трьох з половиною кривавих місяців не зробили жодної конкретної резонансної заяви, в якій чітко заявили б про свою підтримку українського народу.
Зрозуміло, проблем із впливовим клубним керівництвом не хочеться нікому. Однак на сході України - справжня війна. А на війні потрібно визначатися, на чиєму ти боці барикад. Чому б не піти ще далі? Чому б із власної ініціативи не "зав'язати" з російським чемпіонатом? Ми різко засуджуємо Ані Лорак, яка поїхала у Білокам'яну, щоб отримати пустопорожні самовари. Ми маємо кілометри претензій до Таї Повалій, яка виступила у Криму на російському торжестві. А хіба наші футбольні легіонери - кращі? Чим? Хіба вони не принижуються, беручи гроші "Газпрому"? Криваві гроші.
Але знаєте, віриш, чомусь досі по-дитячому віриш, що це якесь непорозуміння, і наші хлопці з дня на день згадають, де їх рідна домівка. "Душу й тіло ми положим за нашу свободу, і покажем, що ми, браття, козацького роду", - пам'ятаєте?
...Тижнів зо два тому поповнити когорту заробітчан міг ще й Василь Прийма із донецького "Металурга", якому пропонували дуже вигідний контракт у "Кубані". Але молодому футболістові вистачило розуму, гордості і патріотизму, щоб відхилити цей варіант.
P.S. І не потрібно відверто смішного "аргументу", який вже набив оскому, мовляв, спорт - поза політикою. Варто лише трохи заглибитися в минуле, або роззирнутися навколо, щоб побачити їх міцний симбіоз.
